Переселенці з Донбасу намагаються уникати розмов про політику

Геннадій та Марина Архипови – чудові батьки вісьмох чудових дітей. Найстаршому сину – скоро вісімнадцять, наймолодшому – чотири місяці. Коли біля будинку Архипових встановили блокпост, сім’я почала думати про тимчасовий переїзд:  повністю залишати власну нову оселю не хотілося. Майже рік тому Архипові приїхали на Закарпаття з Макіївки, аби побути тут кілька тижнів. Зараз сім’я  думає, як влаштувати своє «постійне» життя тут: ситуація на Сході України не змінилася.

Архипові живуть у Невицькому. Мама і тато виховують 17-річного Валерія, який ще завершує навчання у Макіївці, 16-річну Софію, 10-річну Лізу, 8-річну Вікторію, 6-річну і 4-річну Анічку та Аліну, 2-річного Назара і 4-місячного Нікіту. Сім'я потрохи звикла до закарпастьких реалій. Марина із Софією навіть почали захоплюватися кавою: до переїзду, кажуть, зовсім її не пили. Архиповим дуже подобається місцева природа, річка, люди. Кажуть, що ще хочуть підкорити закарпатські гори. Поки під силу тільки Полонина Руна.

«Приехали мы 8 июня 2014 года. Когда прошел референдум, у нас начали ставить блокпосты. И наш дом оказался между ними. Когда там начали появляться вооруженные люди непонятно какой национальности, мы поняли, что надо что-то делать. Потому что просто опасно для детей даже в школу ходить», – розповідає Марина Архипова.  

Сім'ю почали запрошувати до себе друзі. Розглядався варіант тимчасового перебування в Одеській області. Однак, після обговорення і зважування усіх «за» і «проти» Марина та Геннадій вирішили поїхати на Закарпаття. Думали – на кілька тижнів. Живуть уже рік.

«Здесь муж когда-то раньше был. А пригласили нас в Невицкое хорошие знакомые, сейчас уже – хорошие друзья. Выбрали приехать сюда, потому  что сказали, что у них есть возможность временно предоставить нам жилье. И не на две недели, не на месяц, а на полгода, если понадобится. Мы думали, что за это время все как-то все урегулируется, что ситуация изменится и мы сможем вернуться домой. Муж нас посадил на поезд, сам некоторое время еще оставался там. Но уже  в конце августа приехал», –  каже Марина.

У Макіївці сім'я залишила великий новозбудований дім. І все, що протягом років нажили «Все оставили. Ничего с собой не привезли», – каже Геннадій.  «Жалко было все оставлять. Сами понимаете, это все, что у нас было. И дом, года три как только мы построили его. И свой, хоть и небольшой, бизнес: поставили теплички и цветы в них выращивали. Муж дополнительно работал на производстве. Все было наважено,  жизнь устроена. Рядом школа, музыкальная школа, спортивные кружки. Все! Для мамы это очень важно: есть свои врачи, знаешь, где лечить зубчик. А ты приезжаешь – и не знаешь ничего», – додає Марина.  

Освоїтися на новому місці допомогли друзі. Розповіли, показали, що де купувати, в яку лікарню звератися, що де знайти. «Если мне что-то неизвестно, я знала к кому обратиться», – каже жінка. Однак, для мами і тата переїзд був важчим: діти звикли скоріше. «Они очень быстро адаптировались, нашли друзей. Летом, когда мы только приехали, чувствовали, будто отдыхаем: природа, речка…Ездили в Косыно. Думали раньше с семьей приехать отдохнуть на Закарпатье. Каждый год стараемся семью куда-то вывезти. Ну, думали, съездим, горы посмотрим. А потом сентябрь приходит, и понимаем, что детей надо устраивать в школу, потому что в Макеевке даже не начался учебный процесс в сентябре. И вот так потихоньку, потихоньку… Привыкли», – розповідає Марина.

Місцеві жителі сприйняли нових сусідів добре: «Никакого негатива со стороны людей у нас не было. Языкового барьера мы тоже здесь не ощутили. Даже когда говорили по-русски, люди нас понимали и переходили на русский. Никогда не было проблем. Украинский прекрасно понимаем. И мы, и дети»,  – кажуть Архипові.

Зараз Геннадій працює на фермерському господарстві у Невицькому. Марина – мамою. Каже, що із задоволенням займалася б іще чимось, але діткам трохи треба підрости. Після переїзду, сім'ї вдалося перевести сюди «дитячі», які Марина отримувала в Макіївці.  Крім того, держава виділяє певну суму на оренду житла. Усе решта – Марина з Геннадієм тягнуть самі. Скоро для сім'ї дуже гострим стане житлове питання: будинок, у якому зараз живуть Архипові, треба звільнити до зими…

Однак, Марина з Геннадієм кажуть, що уже не бояться матеріальних негараздів. Стверджують, що після  усіх тих подій, пріоритети для них змінилися. І зараз головне – триматися разом. «Главное, чтобы внутри семьи все было благополучно. Тогда можно все пережить», – каже Геннадий.  «Для счастливой жизни не обязательный большой дом и успешная работа. В одно мгновение все может ускользнуть», – додає Марина.  

«Иногда думаешь: был ли смысл в это все вкладывать силы. Материальное – уходящее. Деньги лучше вкладывать в семью», – вважають Архипові.   

На питання, як справляються із власним «дитячим садком», Геннадій каже: «Мама! Все просто». А Марина додає: «С Божьей помощью. И старшая помогает». Нещодавно у сім'ї Архипових було поповнення. Найменшому – Нікіті – зараз усього чотири місяці. Він – уже закарпатець: Марина народжувала в Ужгороді.  «Когда рожали – все очень положительно и очень все хорошо было. К нам хорошо отнеслись. И мы были очень довольны. Вот такая маленькая реклама ужгородскому роддому», –  сміються Марина з Геннадієм.

Дітки навчаються зараз у Кам'яницьій школі. Люблять музику, співи, малювання і гімнатиску. «Старший закончил скрипку и вокал, София – фортепиано и вокал. Средняя тоже на скрипку в первый класс пошла. А Лиза в пятом классе на вокале была. Лизочка художественную гимнастику очень любит. Викуся – рисовать», – розповідає Марина.   

Однак, поки займатися не мають можливості: возити дітей в Ужгород на заняття Марина через брак часу не може.

Про політику Архипові говорять неохоче: «Мы стараемся избегать разговоров о политике. Наши друзья с пониманием к этому относятся, они напрямую даже не задают нам таких вопросов. Но бывает, что с незнакомыми людьми завяжется такой разговор и начинается «Это же вы…», «Это от вас…». Мы пытаемся прекратить такие разговоры и стараемся объяснить, что не все люди одинаковые. Как там, так и здесь тоже хватает не просто хороших людей, а очень хороших», – каже Геннадій. «Винить кого-то в чем-то, я думаю, что не стоит. Это  все решили за нас. Простые смертные  вообще не имеют никакого отношения к этому. Мы просто заложники ситуации. Нас настроили друг против друга, брата против брата  и братские народы, которые все время жили вместе», – додає він.  

Щодо можливого повернення в Макіївку, Марина каже: «У нас, наверное, вернутся только мама хочет». На що хтось із найменших одразу викрикує:  «Нет, не только мама!».  Архипові кажуть, що, можливо, і повернулися  б, якщо ситуація на Сході змінилася б. Зараз усе – заради спокою дітей.   «Там – большой дом и все, что мы за свою жизнь накопили. У детей – у каждого своя спальня была. Сейчас у нас жилая площадь совсем не та. Но мы помещаемся. Девочки в одной спальне, а мы с малышами – в другой. Знаете, мы нормально уживаемся, нормально живем. Мы себя нормально чувствуем, семья живет, дети учатся, радуются. Потребности у нас стали меньше»,  – каже Марина.

«Там все, что мы накапливали, все, что для себя сумели сделать. Мы ничего не привезли. Поэтому, если бы сейчас все резко бы поменялось там, то естественно, что мы бы вернулись. Но так как все продолжается, мы – здесь. Потихоньку обустраеваемся.  До зимы надо что-то решить и переехать. Если будет что-то свое, то, думаю, что больше нас будет тревожить не возвращение, а  вопрос, как там что-то продать, чтобы оно совсем не пропало», – зазначає  Геннадій.  «Наше привычное при мирной жизни, мало что там осталось. Даже почти все друзья разъехались кто куда. Германия, Австрия, Америка… Везде беженцы», – додає він.

Марина та Геннадій кажуть, що хотіли б, аби люди більше берегли один одного і цінували те, що мають:  «Надо быть внимательными. У всех нас есть очень много полезных вещей, которых мы просто не замечаем. Мы думаем, что все само собой происходит. Сердце само работает, видим своими глазами, ходим своими ногами…  Это большая привилегия. Мы ее не ценим, думаем, что все должно так быть. На самом деле все начинаешь ценить, когда потеряешь», – зазначає чоловік. «Желаем, чтоб люди замечали, может быть незаметные, но очень важные для всех нас вещи. Ценили. Дорожили», – каже  Геннадій.

Марина додає: «Семья – это все, что у нас осталось…».

Аня Семенюк, Ужгородський прес-клуб

Від редакції. Сім'я Архипових – просто чудова. Марина та Геннадій роблять усе, щоб дітям жилося добре, щоб родина була щаслива. Сімейне благополуччя – їм по силах. Але було б дуже добре, якби знайшовся хтось, хто міг би трохи підтримати, трохи допомогти. Сім'ї пощастило з друзями і зараз Марині та Геннадію вдалося взяти на виплату невеликий дім для себе. Однак, дім – це дуже голосно сказано. Будівля потребує капітального ремонту: від штукатурки до підлоги. Роботи – дуже затратні. І допомога будівельними матеріалами була би дуже доречною. Утім, сім'я буде рада будь-якій підтримці. Охочі надати таку підтримку можуть звертатися до редакції.

 

22 липня 2015р.