Об’єднання громад допоможе Закарпаттю вийти на вищий рівень життя

Відколи був підписаний Закон України «Про добровільне об’єднання громад» точаться дискусії довкола доцільності даної реформи. Найбільше питань виникає щодо скорочення великої кількості рад різних рівнів, закриття шкіл, будівництва доріг та інших комунальних питань, які тепер мають «впасти» на плечі громад.

Досьогодні реформування найбільше зачіпали становище й інтереси селян. Наслідки нової адмінтерреформи міське населення Закарпаття майже не відчує. Водночас вона суттєво вплине на життя сільських мешканців, яким доводиться часто спілкуватися з місцевими органами - сільрадами.

Адже пропагований проект адміністративно-територіальної реформи передбачає, зокрема, зведення сільських територій у великі громади, кожна з яких включатиме значну кількість населених пунктів. Тобто в районі може залишитися кілька таких територіальних одиниць.

Метою реформи визначена децентралізація, тобто передача значної частини повноважень і відповідно ресурсів на місця, донизу. Це, звичайно, правильно. Для сільських рад (громад) важливо, насамперед, щоб у їх розпорядження були передані всі землі, які за ними числяться, а не тільки, як тепер, внутрішньосільські, у межах населених пунктів. Потрібно також, щоб усі місцеві організації, які використовують земельні та інші ресурси, були підзвітні сільським органам самоврядування і мали перед ними відповідні соціальні зобов'язання.

Інше питання реформи - яким має бути склад громад, наділених правами місцевого самоврядування. Пропоноване різке скорочення цих одиниць викликає правомірне несприйняття більшістю селян. Отже, не слід вирішувати таке принципове питання поспіхом, терміновою кампанією, підлаштованою під постійні вибори. Якщо це завдання справді на кілька років, а об'єднання повинно бути, як заявлено, добровільним, то в селах потрібно невідкладно розпочати обговорення своїх перспектив. Зрештою, у виконавчій владі, яка керує процесом, мають враховувати, що успішним стане тільки те, що усвідомлюється і сприймається людьми.

У нинішній ситуації необхідна активна позиція самих селян. Громада має діяти постійно, а не лише заявляти про себе на річних зимових зборах. Організаторами такої активності мають бути як обрані депутати, так і всі жителі, яких турбує доля села. Сільраді ж тепер належить виконувати не тільки адміністративні функції, а й бути організатором господарського життя. Поставлено питання: чи здатна громада села сама розпоряджатися місцевими ресурсами (земельний - головний, але ще й матеріальні - будівлі, господарські двори тощо), чи змушена погодитися на об'єднання і підпорядкувати себе керівництву вже великої об'єднаної громади.

Більшість сільрад мають залишки земель резерву запасу, невитребуваних паїв, відумерлої спадщини. В інших районах, областях є села, де створили свої підприємства місцевої комунальної власності, які не здають площі в оренду, а організували власне господарювання рослинницького, а то й тваринницького напрямку, крім того, що надають населенню послуги побутового характеру. Взагалі комунальна форма дозволяє, зосередивши, об'єднавши ресурси села, створити нові види виробничої та обслуговуючої діяльності. Громада повинна мати свою економічну базу.

Краще, коли на території сільради є місцеве сільгосппідприємство, хоча б воно мало інших власників. Але в половини сільрад на Закарпатті таких підприємств уже немає. Тож, чому б не мати їх у сільрадах із значними площами угідь?

Земельний ресурс для майбутнього села вирішальний, і в районі він достатній. Вирішуючи питання про об'єднання, слід остерігатися втратити те, в чому якраз перевага села. У кожному селі тепер ситуація складається по-своєму. Якщо механічно об'єднувати території, очевидно, що не будуть враховані потреби кожного села, знівельовані їх особливості.

Звичайно, розумне об'єднання ресурсів дає значні вигоди. На більших територіях легше організувати масштабні заходи, створювати високоспроможні виробництва, маневрувати ресурсами. Однак громада сильна своєю згуртованістю, а вона краще досягається при порівняно невеликій чисельності об'єднуваних нею людей. Люди спілкуються в основному із односельцями, у межах села виявляються спільні інтереси. Якщо визнаємо, що розвиток сільських територій - обов'язкова умова успішності країни, то маємо цінувати кожну її одиницю - сільське поселення. Кожне нагромадило матеріальні й духовні цінності і може претендувати на визнання його перспективності. У більшості сіл вже немає постійних жителів, але вони з обліку не знімаються, їх землі обробляються.

У деяких районах Закарпаття порівняно невеликі за людністю сільради.

У тих, де їх менше сотні, практично немає соціальної інфраструктури. Але безумовно перспективних більшість. Важливо, щоб у селі був хоча б один магазин, медичний заклад. Втім, жителі кожного поселення усвідомлюють його життєздатність і можуть впливати на неї.

Тож доцільно організувати спільну діяльність насамперед із сусідніми, близькими селами.

Не обов'язково, щоб вона зосереджувалася на території однієї адміністративної одиниці. Має свою територію охоплення, наприклад, школа І-ІІІ ступенів чи амбулаторія загальної практики сімейної медицини, оскільки такі заклади є не в кожній сільраді. На території різних сільрад може діяти спільно створене підприємство з комунальних послуг, зокрема, з вивезення побутових відходів. Не обов'язково, щоб спільна діяльність обмежувалася територією одного району, адже сусідніми бувають села іншого.

В цьому виявляються невдоволення людей відчуття власної неспроможності, скептицизм. Подолати зневіру людей можна тільки давши їм реальне право розпоряджатися багатствами своєї території, самим визначати способи організації сільського життя, без нав'язування їх згори. Головним завданням реформи і повинно стати стартування громад, розвиток ініціативи, зрештою щоб люди відчули себе справжніми господарями своєї території.

Багато залежить від змін у практиці складання і виконання місцевих бюджетів. У нинішніх реаліях вони все ж залишатимуться недостатніми. Тому громадам необхідно покладатися на інші джерела. Одне з них - від допомоги сільській інфраструктурі. У 2013 році в районі виходили з того, що з кожного гектара землекористувача має надаватися допомога не менша, як на 30 гривень. Це, безумовно, мала норма. Частина сільгосппідприємств допомагали значно більше. Найнадійнішим джерелом сільського розвитку стане диверсифікація, тобто розширення складу, створення нової діяльності.

У відповідь на таке питання частина сільрад заявила, що таких можливостей не мають. Інші бачать реальним організувати переробку сільськогосподарської сировини, залучити інвесторів, запропонувавши їм вільну територію, приміщення тощо. Пошуки диверсифікації необхідні, бо лише аграрне виробництво не може забезпечити селян надійною і належно оплачуваною зайнятістю.

Ліквідація сільрад руйнує масове представництво в органах місцевого самоврядування. У сільраді півтора десятка депутатів, до десяти членів виконкому, і всі вони неоплачувані. Через депутатство люди мають можливість наділити повноваженнями активних своїх односельців. Наш вітчизняний досвід показав, як прискорено занепадали колишні райцентри і села, яких позбавляли права на власне самоврядування. Статус населеного пункту впливає на його перспективу.

Своя сільрада із державним прапором над нею підтримує гідний статус села. Та чи матимуть селяни вигоди від створення великих громад, які компенсують втрату власної адміністративної самостійності?

Німецький експерт Олівер Ерет, який близько 20 років пропрацював мером двох німецьких міст – Зінген та Мюльхайм-на-Дунаї, розповів про досвід децентралізації у Німеччині.

«Сьогодні в Україні часто говорять про необхідність запозичення досвіду Польщі, яка за 10 років перебування у складі ЄС здійснила справжній «прорив». Однак Польща у свою чергу досить успішно застосувала досвід сусідньої Німеччини, де місцеве самоврядування має давні традиції. Ще в 1805 році виникла ідея про те, що людям варто вирішувати свої питання на місцевому рівні, бо громадяни «найближче до тих, хто керує містами», розповів експерт з питань місцевого самоврядування.

«Ми провели реформи місцевого рівня в 70-х рр. XX століття. Тоді в нас було близько 8000 громад, зараз їх 1150. Вони стали більшими, сильнішими і можуть надавати кращі послуги населенню», – каже Олівер Ерет.

Кілька дрібних громад зазвичай об’єднували довкола великої і брали назву центральної. У центральній громаді будували одну школу. В середньому в одній німецькій громаді 5–8 тис. жителів.

«В 2000-х роках наші громади почали об’єднуватися для співробітництва. Вони укладають відповідні угоди і використовують спільні території, щоб співпрацювати. Великі підприємства потребують багато землі», – розповідає експерт.

У німецьких громад немає великих грошей на рахунках. Їхнє майно – інфраструктура (земля, ліси, дороги, школи, угіддя тощо). Щоб це майно було в належному стані, його треба доглядати. Проте Олівер Ерет не радить громадам приватизувати муніципальні об’єкти і продавати землі з аукціону.

«При продажі землі з аукціону продасте за більшою ціною, але не зможете впливати на те, що буде робитися на цій землі. Треба співпрацювати з інвесторами, обговорювати, що вони хочуть там робити, самим визначали, що буде робитися на вашій землі», – наголосив експерт.

Німецькі громади збирають податки на місцевому рівні, а також отримують частину податків, які збираються на федеральному або земельному рівнях (15% податку на прибутку, який збирається на їхній території, та 2,2% ПДВ). Крім податків вони отримують внески і збори.

Громади відповідають за будівництво місцевих доріг, водогонів і каналізацій та отримують плату від жителів. Проте плата лише покриває витрати, грошей на цьому не заробляють. За послуги, які громада надає жителям, вона отримує збори.

«Ці збори зазвичай витрачають на заробітну платню персоналу, проте за останні 40 років саме вони дозволили громадам побудувати очисні споруди і забезпечити своїх жителів питною водою», – каже Олівер Ерет.

Україні варто запозичити фінансове вирівнювання, це допоможе забезпечити однаковий рівень життя усім людям, переконаний експерт. Воно полягає у розподілі коштів між громадами, щоб усі мали однаковий рівень життя. У Німеччині з 16-ти федеральних земель 12 – «отримувачі» в рамках фінансового вирівнювання.

«Не всі задоволені такою ситуацією, але це хороший механізм, щоб на бідних землях на сході країни люди залишалися жити, а не емігрували», – зауважив експерт.

Валерія Громицька для Uzhgorod.net.ua