Глобальне потепління дісталось глухих закутків Карпат

Замість епіграфа – розмова в закарпатській крамниці:

- Слухай туй. Була на базарі ув Межигір’ї. Повно грибів! Ба, звідки?

Дорога до раю

Є в Карпатах кілька місць, що обов’язкові до відвідування. До прикладу, Говерла. Чи Яремчанський водоспад. Долина нарцисів. Але на другому місці після Говерли я б поставив Синевирське озеро. Найбільше і наймальовничіше озеро Українських Карпат. Тисячі людей щороку долають чималий шлях, щоб потрапити в обійми цього зачарованого місця. Я теж потрапив під магію цих гір…

Щоправда, дорога туди доста нелегка. Якщо їхати зі Львова – то краще на Воловець. Через Долину ближче, але якщо вам шкода свою автівку, а ще більше себе, ліпше їхати таки дальнім шляхом. Бо дорога на Закарпаття, то сльози і лайка… Ще від Воловця до Межигір’я півбіди. Просто перед нами бригада «саперів» латала ями. А вже після Межигір’я 40 км воєнно-польового асфальту – з ямами, осипами і небезпечними скрутами. Але то вартує. Бо, спустившись із розточчя, потрапляєш у Національний природній парк Синевир». Тут стрімкі гори, вкриті пралісом, бурхлива і швидка річка Теребля. Сотні джерел, струмків і потоків. І повітря, наче густий карпатський чай – запашний і цілющий.

Без машини теж є спосіб дістатись того раю. Від Воловця до Межигір’я, а вже звідти маршруткою до Синевирської поляни. Але через прикру дорогу цей шлях доволі нелегкий і тривалий.

Можна їхати з наметом – місць для комфортних стоянок понад річкою більш ніж достатньо. Для вибагливих є багацько апартаментів у Синевирській поляні, що біля підніжжя озера. Але тут гамірно, багато туристів і великий рух.

Ліпше поселитись у мотелях, що належать власне НПП «Синевир». Це за 12 кілометрів до озера. Ціни тут торішні і доступні. Головне – здолати дорогу туди. І тоді можна вигукнути:

- Я в раю! Ба, звідки?

Синевир

Отже, перша ціль – Синевир. Озеро знаходиться на висоті майже 1000 матрів, оточене горами і дуже мальовниче. Але відтоді, як стало туристичною атракцією, потроху перетворюється на базар і місце для обслуговування невибагливого туриста. Трохи нервують ятки із місцевим крамом щоп’ятдесят метрів. З усіх усюд чутно:

- Карпатський чай! Купіть бринзю! Закарпатське вино! У нас найліпші настоянки! Варення з лісової малини!

І поміж того крику стежкою їздять коні, що катають туристів, і відразу удобрюють місцевий ґрунт, очевидно для того, щоб карпатський чай був міцніший...

Нє, я нічого не маю проти туристів і туристичного бізнесу. Просто треба знати міру. Коли за туристами гір не видко, то вже біда. Але є ще більша біда – Синевир міліє. Минулоріч вода серйозно впала, а цього року ще більше. Там, де раніше була поросла заплава, через яку в озеро впадав потік, нині засохле болото.

Я розпитував місцевих, в чім причина. Вони нарікають на малий сніг взимку і низький рівень води в річках. Сніг якщо й падає, то лежить недовго, не акумулюється в горах. Схоже, глобальне потепління дісталось і цих глухих закутків Карпат.

Глобальне потепління в Синевирській поляні? Ба, звідки?

Очевидно, глобальне потепління подіяло й на урожай грибів. Цьогоріч на початку червня було вродили білі, але, як стверджують верховинці, малі і дуже хробачливі. А вже зараз ми заледво одного білого знайшли в страшних дебрах, хоч минулого року козарів можна було мішками збирати, білих було менше, але таки були.

Якщо нема грибів, то чим себе можна зайняти в цих мальовничих краях? Вірно – взути зручне взуття і податись в мандри. Маршрутів є кілька. Найцікавіший – на Дике Озірце, через колишній музей лісосплаву, що на Чорній річці. На жаль, музею вже давно нема. Катастрофічна повінь знесла його, хоч кажуть, що більшість експонатів вдалось зберегти. Є плани його відновити, але нема грошей. А в кого вони зараз є… Споруда була напрочуд гармонійною, що чудово вписувалась в навколишній пейзаж. Звідсіля відважні бокораші сплавляли плоти на низину. На річці збереглись давні гребельки для підняття рівня води в річці, щоб бокорашам легше було долати пороги...

Але не будем про сумне. Попереду – чотири кілометри підйому через заповідний праліс до тихого Озірця. Воно знаходиться, як і Синевир, на висоті тисяча метрів над рівнем моря. Проте суттєво менше. Але й туристів тут мінімум. За три години спокою над тихим озером до мене навідались лиш два інтелігентних роверистів з Києва і Запоріжжя. Для бажаючих є колиба переночувати. І головне – тиша, спокій і мир в душі і серці. Чуєш як б’ється серце, як спокійно і вільно струменять думки, наче хмарки в небі.

Спокій і мир поблизу Синевиру? Ба, звідки?

Лінія Арпада

Кому ж спокій тільки сниться – неподалік є знаменита Лінія Арпада. Вірніше те, що від неї залишилось. Це оборонні украплення, збудовані в 1943-44 роках. Угорці з німцями намагались боронитись від наступу червоних. Тисячі тонн бетону і арматури вросли в гори. Чимало збереглося. Будували на віки. Місцеві кажуть, що на будівництві ДОТів дуже добре платили, а в бетон додавали яйця. Не знаю, як там з яйцями, але бетонні ДОТи навіть не викрешились, усе стоїть на кант.

Збереглись навіть шанці, вирубані в скелі. Як їм велося, тим мадярським і німецьким воякам в цих кам’яних мішках серед диких гір? Про що вони думали, розглядаючи крізь приціл машінґвера чи фузиї в’юнку дорогу унизу? Чи сподівалися вернутись з війни, чи вернулись? Ніхто не знає. Хіба гори. Але вони німують, лиш попихкуючи важкими туманами та кутаючись у сірі перини хмар.

Тепер на ДОТах ростуть смереки, а під ними можна знайти запашні лісові суниці. У середині ДОТів знаходять відпочинок від полудневого сонця кмітливі карпатські корови. Дуже не хочеться, щоб війна знов заселилась у ці старечі бетонні кості. Щоб наїжачені протитанкові пірамідки, наче зуби дракона, знову мали поживу. Але хтозна…

Кому ж не до душі мілітарні штучки, тому пряма дорога в реабілітайційний центр бурих ведмедів, що розташований за кілька кілометрів. Тут на великій загородженій території бродять ведмеді, яких люди скривдили, тримаючи в тісних клітках і знущаючись над ними. Клишоногих годують, доглядають, вони мають цілий ліс і гори в своєму розпорядженні. Але… Я не люблю тварин в клітках. Навіть у дуже великих. Мені їх шкода. А ведмеді ще навчились випрошувати у відвідувачів солодощі. Вони корчать писки, ходять на двох лапах і показно бавляться. Іронія долі – на ґратах реабілітаційного центру попередження: «Увага! Небезпечна тварина!» Спочатку людина довела цих небезпечних тварин до жахливого стану, навчила їх того, чого їм зовсім не треба, а тепер попереджає про їх небезпеку. То хто небезпечніший?

У Карпатах є ведмеді? Ба, звідки?

Потреба неба і гір

П’ять днів минуло дуже швидко, хоча я вставав вдосвіта, бродив стежками-плаями, купався в бистрій ріці, мок під раптовою зливою, кашоварив на багатті і, як кажуть гуцули, набувався. Чомусь досі пам’ятаю мало не кожну хвилину, проведену в горах.

Є в мене така залежність – потреба неба і гір. А де людина найближча до неба? Вірно – в горах.

Інколи, сидячи на високій полонині ловив себе на думці, що так саме мала б виглядати Божа долоня, що підносить тебе до вічності. Вічності життя.

Так, направду, мене мало цікавить, який врожай грибів буде цьогоріч і чи відбудують музей сплаву, чи остаточно туристи затопчуть Синевирське озеро. Я знаю твердо, що ці гори будуть вічно. І трошки я. Бо, засинаючи під смерекою, відчуваю себе частиною цього вразливого і пекрасного світу.

Бо гори даровані всім нам. Ба, звідки?..

Богдан Волошин, ZIK