Хитрий закарпатський агрегат виробляє відразу два продукти (ФОТО)
Головна мета цієї установки - утилізація органіки.
Не одне видання вже писало про біогазову установку, яку на власному подвір’ї зібрав і не перший рік експлуатує берегівчанин Іван Герхард.
Однак зазвичай журналісти звертають увагу лише на один з продуктів, які виробляє цей хитрий агрегат, а саме – газ. Бо саме газ вже багато років є в фокусі уваги українців, адже залежимо ми від нього дуже сильно (чому, то інше питання). Відтак, перспектива отримувати його не з глибинних свердловин, а з непотребу, яким переповнені наші терени, виглядає заманливо – от тільки ентузіазм зазвичай стихає, коли виявляється, що справа ця не з дешевих.
Інакше б на біогаз перейшли принаймні розвинені країни, однак наразі його доля в загальному обсязі споживання займає в кращому випадку кілька відсотків (лідером галузі є Данія, в якій 18 % загального енергобалансу становить біогаз). Те, що цей напрямок енергетики – перспективний, сумніву нема. Але не стільки через можливість отримання «дармової енергії», як через його користь для довкілля. А от на цьому аспекті зазвичай увага журналістів не зосереджується, і даремно.
Як працює біогазова установка? Якщо схематично, то вона сприяє розкладанню органічних відходів із виділенням при цьому процесі газу метану. Цей процес був відомий ще в давньому Китаї, кілька тисячоліть тому там вже вміли добувати газ з органіки (посліду, листя, трави, помиїв) у відповідно облаштованих ямах, отримуючи «продукт» по шкіряних трубах, для приготування їжі.
В ХХ-му сторіччі китайці повернулися до свого старовинного винаходу, і звели сотні тисяч невеликих установок, для забезпечення потреб селянських господарств в газі. Країни Європи, США та інші розвинені держави вже не перше десятиліття поширюють технологію отримання газу з відходів, однак головну увагу приділяють не стільки отриманню газу, скільки можливості ефективно утилізувати органічні відходи – каналізаційні стоки, гній з тваринницьких ферм та птахофабрик, зібране по містах листя, стебла кукурудзи та інші рештки рослинності тощо.
Саме утилізація органіки й є головною метою роботи біогазової установки – підкреслює берегівський інженер-автоматик Іван Герхард, який нещодавно провів екскурсію для десятка закарпатців, котрі побажали на власні очі побачити рідкісний на наших теренах агрегат. Як каже Іван Іванович, на Закарпатті таких всього два. Перший в Берегові, другий – на Іршавщині, але його власник категорично не бажає жодної публічності. Та й установка в того значно простіше й менш ефективна. Бо у берегівчанина апарат не простий. В нього вкладені знання фахівця з автоматики, багато часу (апарат не раз вдосконалювався та перероблявся) і чималі кошти (порядку двадцяти тисяч «умовних одиниць») та без міри – ентузіазму. На виході інженер має газ, який йде на потреби будинку (втім, повністю їх все ж не покривають) та заправку автомобіля. Щодо останнього, то власного газу вистачає на недалекі поїздки, адже дозаправитись в дорозі не вийде, газ на заправках дещо відрізняється за своїм складом, відтак, двигун потрібно налагоджувати в залежності від того, на якому газі планується їхати.
Загальний вихід газу з установки – до 12 кубометрів в день, тобто, 360 кубів на місяць. Хто опалює дім газом, скаже - не так вже й багато. За своїм складом біогаз дещо відрізняється від метану, який подають по наших трубах. Він менш теплотворний, ніж «стандартний», хоча останніми роками й той, що купуємо ми, за цим показником явно впав (щоб там не клялися «газовики», але цю зміну вже багато хто відмітив). То чи варто було вкладати стільки зусиль та коштів? Варто, стверджує пан Герхард. Бо зиск має не з самого газу, а з побічного продукту – добрива, який отримує в результаті переробки органічних відходів. Щодня в установку завантажується 300-350 кг відходів (від палого листя до кінського та курячого гною), які автоматично подрібнюються та змішуються з водою. Автоматика контролює процес виділення з цього «добра» газу, та й всі інші процеси не потребують багато людських зусиль – власне, цим і обумовлена висока вартість непоказного ззовні апарату. Варто відмітити, що ніякого неприємного запаху навколо нема. За певний час (кілька тижнів, в залежності від типу відходів) із завантаженого непотребу зникають бактерії, які й спричиняють сморід в необробленому гною та інших відходах, знищуються всі шкідники, і вихідний продукт готовий до використання. На нього завжди є покупці, здебільшого, це овочівники, що тримають свої знамениті теплиці на Іршавщині.
Особливий продукт – поверхневий шар «чорної води», багатої корисними речовинами, який утворюються в процесі роботи установки. Він продається на літри, і є аналогом дорогущих препаратів для підгодівлі рослин, що продаються в магазинах агрохімії. От на цих «субпродуктах» (а насправді – основному продукті) діяльності біогазової установки й створюється прибуток. Принаймні, пан Герхард стверджує, що за неповний десяток років апарат окупився й став працювати в плюс.
Головна проблема у (не)поширені біогазової індустрії – це наша сумнозвісна бюрократія. Аби отримати ліцензію на серійне виробництво апаратів, подібних зібраному Іваном Герхардом, треба зібрати близько 1400 (!) різноманітних документів. Це роки часу, викинуті даремно… Та й ціна, звісно, лякатиме фермерів, яким ця апаратура потрібна насамперед. Якби власники ферм чи середніх селянських господарств (де є кілька корів, свиней, птиця) мали на подвір’ї подібний агрегат, то питань підгодівлі власних полів для них би не стояло. Таке популярне нині «органічне добриво» було б в достатку, ще й на продаж вистачало.
Україна, яка вже кілька десятиліть поспіль стрімко втрачає родючість грунту, марно намагаючись вирішити проблему шляхом хімізації, рано чи пізно зверне увагу на біогазовий варіант розв’язання цього питання. В пресі вже давно ходять надто оптимістичні прогнози щодо потенційних десятків мільярдів кубометрів біогазу, який забезпечить ледь не всі наші енергетичні потреби. Навряд чи це реально, але забезпечити принаймні сільське населення таким «аграрним» газом можна. Паралельно з забезпеченням фермерів органічним добривом, і суттєвим покращенням екологічної ситуації в країні. Але для цього є забагато «але».
Наразі ж хочеться побажати Івану Герхарду успіхів в його проекті і сподіватись, що його досвід зацікавить закарпатців розвивати перспективну справу, пише Олег Супруненко.
До цієї новини немає коментарів