Дусино: Осінь і люди - ФОТОРЕПОРТАЖ

1.

Час падолисту гарний у низинній місцевості. Казкова ця година у передгірських селах. Красива і аж там, на Верховині, де полонини небо підпирають. Прекрасний останній місяць осені і в Дусині, що на Свалявщині. Особливо перша декада – насолоджуйся і дихай гірським повітрям на повні груди, як з самого ранку це зробив Василь Ковач, завітавши до старшого на кілька років приятеля Михайла Годі (на фото).

Дусино – село як село, це такий собі звичайний населений пункт, яких на мапі Закарпаття – десятки й сотні. Красивий, сучасний, охайний, людьми гостинний, з колоритною історією. Зі старими хатами (див. світлини) й новими котеджами. А біля них калина, люди з грибами – боровиками, які фактично уже відходять. Але якщо постаратися, то наповнити ними кошик іще можна...

2.

Стосовно чоловіків, то вони поміркували, як пройшов тиждень, згадали дитинство, як ходили малими пастушками із коровами, тоді ще води в потічку було вдосталь, навіть струмки були повноводними, а криниць нарахували з кілька десятків. Нині у цій притоці Дусинки, яку літо геть висушило, навіть жаб немає. А про рибу не може бути й мови – хоча у 60-70-их роках минулого століття тут під одним корчем можна було наловити повне відро окунів, карасів, сомів, в‘юнів, форелі тощо (чомусь місцеві всю рибу йменували клінями та гучканями).

Наразі місцеві кмітливі підприємці довозять воду з Латориці у бочках і зливають у висохлі колодязі (звісно, за гроші). Є небезпека, що невдовзі не буде що самим пити й чим худобу напувати. Але наразі думи про зиму: сіно у копицях, тож у стайнях корівкам буде ситно, та й дров доставлено до кожної хати стільки, що можна найдовшу зиму перебути (на знімках). У багатьох оселях майстри перемурували старі печі й грубки на сучасний лад. Найбільше таких мастаків-універсалів у Малій Мартинці та Росошах. За день-два господар може приймати роботу й «палити» дровами шпор. Гріє чудово. Тепло, мов у Сочі.  

3.

У селі, як і по всій країні, щойно пройшли вибори в місцеві органи влади, найбільше голосів на посаду сільського голови набрав «старий» бирів цього чудово поселення у межигір‘ї Кичери-Блиски та Великого діла Роман Годя. Двох конкурентів він «обійшов» легко. Тобто його друге пришестя на головну сільську посаду відбулося без особливої напруги. Але чи не найкраще про ці перипетії може розказати голова Дусинської сільської виборчої комісії Іван Сойма (на світлині він з ветераном педагогічної ниви Павлом Дмитровичем Фотулом). Сільський учитель-географ зі стажем усіх тутешніх людей знає від «а» до «я» – понад сорок років віддав освіті у цьому передгірському селі. Хоча сам уродженець неблизької Тячівщини, свого часу учився у Чернівецькому університеті, одному з найкращих вишів України. Тут знайшов собі чарівну дівчину Моргітку, одружилися й «осів» назавжди. А секретарем виборчої комісії працювала чарівна місцева дусинчанка Євгенія Попович (Папіш у дівоцтві).

До речі, його колишня учениця. Маючи диплом МДУ, вона працює у місцевій торгівлі, але така вертка й спритна, що аж хочеться милуватись її моторністю. Іван Сойма, як і решта сельчан, хвалить її кмітливість, не встигає виславляти. Підтримує його правоохоронець Михайло Павлович (див. фото), який цьогоріч від РВВС був відповідальний у Дусині «на виборах». А відтак жартує, мовляв, Папіші всі такі: порядні, совісні, енергійні, чесні. Цей комплімент я прийняв і на свою адресу. Бо теж маю прізвище Папіш.

4.

Стосовно виборів, то тут до області та в район віддали перевагу Василю Скрипу та Юрію Годі. Між іншим, пан Скрип свого часу в цьому селі розпочинав свою трудову кар‘єру – у тутешній амбулаторії працював разом із дружиною Світланою. Сільські«старожили» Ганна Фотул, Марія Кеменяш (на знімку) тямлять це молоде подружжя. Але довго тут воно не «засиділося», згодом наразі ще кандидат у депутати в облраду очолював обласне управління охорони здоров‘я.

Кажуть, що коли на Свалявщині у відрядженні перебував, то Дусино, Росоші ніколи не обминав. А раз він не легковажив, то і йому віддячили. Голосами! Натомість Юрій Емілович Годя – дусинчанин, працює у Мукачеві на посаді головного інженера міжрайонного управління водного господарства. Його теж тут шанують і цінують. У партійному списку також набрав найбільше голосів.

5.                                                             

Живе осіннє Дусино розміреними буднями. Листопад, як і по всьому Закарпаттю, теплий, сонячний, удень доходить до 12-16 градусів тепла. Хоча ранки уже з памороззю – іній на деревах, отаві, однак, не зважаючи на ці погодні режими, подекуди ще навіть корови виганяють на випас. Щоправда, в обідню пору, коли сонце пригріє. Щипати травичку – для корівки втіха.

Подібним чином зробив Михайло Метенько, Василь Фотул, Павло Папіш і чимало інших мешканців вулиці Зоряна. Перший із них похвалився, як зі сватом Тіберієм Сайлером спорудили поруч із хатою (на городі) кагат, куди перенесли кілька сотень кілограмів картоплі. Вона тут зберігатиметься протягом усієї зими. Як робиться такий бурт? Михайло каже: «Як і колись – прадідівським методом викопали яму (на світлині), бульби в ній протягом зими тримаються значно краще, аніж у підвалах, у ящиках, стодолах тощо». Відтак розповідає, як копають заглибину – овальну або ж круглу, як роблять настил із папороті, куди й зсипають крумплі. Потім знову їх обгортають папороттю, обкидають землею й пригортають листям – несуть його у мішках із букового лісу. Далі унизу кладуть невеличкий пліт (тин), така огорожа вберігає від зсуву грунту, та й вітер не розноситиме листя. Для надійності вкривають пруттям (тичками) або ж смерековими відходами. Ніякі морози не страшні бульбі. Буває, що подібним чином два-три кошики яблук у яму (на Свалявщині її називають копицею) кладуть.

6.

Як правило, усе це розгортають і вибирають наприкінці березня чи у перших числах квітня. Старожили, серед них і Ганна Годя (на фото з палицею), яка народила та із чоловіком Матвієм виховали шестеро дітей, каже, що не тямить, аби в когось картопля в кагатах замерзла чи попсувалася. А яка смачна весною, – та ще й свіженька. Натомість у багатьох підвалах від кімнатної температури усе вже накільчилося та прив‘яло.

Або заледеніло – від холоднечі. Бували й такі зими. Звісно, їх не пам‘ятає один із наймолодших синів у родині Поповичів – Віктор, мати якого Верона (1936 р. н.), також народила аж дев‘ять дітей. Батько, він ім‘я мав Йосиф, у селі був найкращим їздовим. Коні тут завжди водилися породисті. Усі діти виросли працьовитими, хлопці розумілися на оранці, могли у хащі нарубати та привезти дров, накосити сіна, вміло загрузити ним підводу (тут потрібна неабияка вмілість) й перевантажити у стодолі чи скласти в оборіг. Глава сім‘ї помер більше 15 років тому, а ненька, на жаль, уже не встає з ліжка, як-не-як, наступного року матиме 80! Багатодітна мати була щаслива позаторік, коли ще живі сини й доньки приїхали в село та зібралися в батьківській оселі. Михайло та Ганна прибули із Ростова, Сергій із Кіровська, Семен також живе мало не за тридев‘ять земель – на Миколаївщині, а ще є Володя у Березниках (Василь помер ще парубком, не стало й іншого брата Івана, як і сестри Софії) тощо.  

7.    

Тієї листопадової неділі по дорозі до іменинника Михайла Полянського, який мешкає у Потоці (це невеличка вуличка, де колись було із 5-10 дворів, а нині їх майже три десятки), зустрів чарівну Оксанку Білак.

Розговорилися на самісінькому мості через річку, який кілька місяців тому після реконструкції здали в експлуатацію. Гарний, сучасний і, очевидно, вічний – бетону тут й асфальту стільки, що мінімум на десять поколінь вистачить. Молода жінка каже: зараз би треба дощів, аби вода хоч трохи піднялася. Бо знову картина та ж, що влітку – колишня річка перетворилася у потічок, який уже навіть не дзюркотить. Були часи, коли Дусинку неможливо було перейти навіть у гумових чоботах. А тепер – перескочиш і без розбігу. Хочу бути поганим пророком, але це передгірське село, як й інші населені пункти краю, чекає ще посушливіше літо, аніж ми пережили цьогоріч.

Відомо, що брак води – це не що інше, як екологічна катастрофа. Мене розуміє у цьому плані сільський (і не тільки) співак-аматор Іван Цанько, який навідався зі Сваляви в гості до матері Гафії. Присів із мамою на лавицю (на світлині) й перепитав, як здоров‘я, чи випила ліки, які з аптеки приніс у переддень. Вона, поскаржившись на болі в серці, майже три десятки літ працювала листоношею. Знає-усвідомлює, що таке новини. Радіє, як і колись, кожній добрій вісточці. Розповідає, що її чоловік Василь помер у 69 років. Сама щойно повернулася з райлікарні – трохи підлікувала серденько. Переймається, аби не мала інфаркт. Відтак переходимо до причин виникнення цієї хвороби, говоримо про ознаки, міркуємо про перебіг, терапію, реабілітацію сердечно-судинних недугів тощо.

8.

Тим часом до нашого міні-гурту наблизився місцевий бджоляр Іван (так називає його майже усе Дусино). Хоча прізвище має Таркович. Він усіх молодих дівчат і жіночок йменує одинаково – Таньками. Поштиво й дотепно знімає свого кашкета та позує перед моїм фотооб‘єктивом (на знімку), розповідаючи, який стан із його бджолосім‘ями. Колись іще його батько дядько Іван займався бджолами, умів навіть управити вивихи, знався на травах, тобто був таким собі знахарем-цілителем. Мені теж вивих на нозі зняв – хоча було це у п‘ятому класі, але пам‘ятаю. Упав тоді з якоїсь колоди.

За лічені хвилини усе пройшло. Навіть боліти перестало. Отже, у кращі свої молоді роки співбесідник тримав близько 70 сімей і давав раду чи не сотні вуликів. Зараз ужинок сімдесятирічного пасічника-сина заледве склав бідон меду – 40-50 кілограмів. Немає навіть, аби щось продати. Відтак прощається і прямує собі далі – угору по вулиці Зоряній. Автор цих рядків тим часом міркує, аналізує, як востаннє спілкувався із старим пасічником Тарковичем – було це також майже тридцять літ тому. Він був уже в роках, у капелюсі під крислатими деревами полюбляв посидіти – холодок і люди були для нього найкращою оазою. А мене завжди допитувався, мовляв, як університетська наука, що вчать писати й чи вчує колись по радіо мій голос? Я усе думав собі: раз має справу з бджолами та медом – сто років проживе. Але не так сталося, як гадалося. Недуг підкрався зненацька та швидко "скосив" мудрого дідуся.

     

9.

І власне, про іменинника з Потока Михайла Полянського. Якраз 1 листопада йому виповнилося 83 роки. У гості до батька й тестя завітали його донька Надія з чоловіком Степаном – екс-сільським головою, а нині підприємцем. Удома на візитерів чекали газдиня Олена Федорівна, яка наступного року матиме 82, а також їх син Іван з невісткою Ганною, онук Павлик. Донька Оленка недавно одружилася й "випурхнула" із цього затишного сімейного гніздечка. Дуже мила та добродушна сім‘я, щиро розказували, як живуть ось уже понад 60 років (на світлинах).

Як такого весілля на початку 50-их років не влаштовували, а ось золоте вже святкували, як і діамантове. «Ми одне одного в молодості шанували, а зараз нас із жоною уже не розлучити», – говорить жартома іменинник. А потім додає: «Ми познайомилися у шкільному буфеті, де моя Оленка працювала усього неповний рік, а приїхала в Дусинську школу із села Голубине..» Так і я довідався трохи більше про цю ледь не ідилічну пару. Потому попливли спогади про те, якими були весілля тої понад півстолітньої пори – бубон, гармошка, дримба, цимбали тощо. Але танцювали до упаду – молоді й особи старшого віку. Баяни та акордеони "з‘явилися" дещо згодом. Оповів пан Михайло про старого-древнього Геру, який жив аж ген далеко – під самісіньким лісом. У село спускався на вихідні – найчастіше в неділю. Одягав гуню, холошні, багато розповідав челяді про свою війну – Першу світову, яка для нього розпочалася у 1914 році. Був у руському полоні, але недовго. У принципі, хто зараз дізнається, де він і проти кого воював, куди цілився тощо. Зайшла мова також про Ціблика та його дітей – усі розбрелися по світах. До речі, і Гера, і Ціблик – прозвиська цих людей. А прізвища мали зовсім інші – Таркович й Ішкович.

    10.

 Ненав‘язливо, тост за тостом, гостина увійшла у своє звичне у таких нагодах русло – гарні промови прозвучали з вуст зятя Степана, доньки Наді. Вісімдесятитрьохрічний, але іще моложавий дідусь неабияк хотів, аби поруч був найстарший онук – кадровий військовий Степан, який багато місяців воював на сході у складі 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади. Служив із підрозділом під Щастям, яке вщент розтрощено ворожими снарядами. Нині його служба продовжується у Мукачеві. У рідній школі провів урок мужності – було це під час короткотермінової відпустки. Послухати відданого патріота та відважного бійця зібралися учні усіх старших класів. Слухали молодого офіцера з неабиякою цікавістю. Ніхто не шумів, не гомонів, мова була про війну – війну, яка триває і дотепер.

    ***

Ось такими видалися листопадові дні у селі Дусино. Зранку віяло осінню (але ще не дуже пізньою) та холодом. Навіть трохи морозною була субота. Такою ж самою запам‘яталася й неділя – поминальна! Коли живі згадували мертвих й запалювали на могилах свічки, приносили на надгробки квіти. А вдень так пригріло сонце, що можна було ходити у безрукавці. Дехто з героїв моєї фоторозповіді так і вчинив – а вже надвечір‘я теж позначилося нульовою температурою. Із цим я чемно відкланявся від своїх односельчан і подався додому. У машині їхали з Марією Попович (у дівоцтві), яка зараз живе у Солочині. Розповіла про своїх братів і сестер, зокрема, Іллю з Голубиного, Василю з села Станове, що на Мукачівщині тощо. Згадала Олену, на жаль, покійну. У Сваляві на автостанції ми обмінялися телефонами й на прощання я клацнув свою землячку (див. на світлині).

                                                                                                                                                

МИХАЙЛО ПАПІШ, журналіст

 

06 листопада 2015р.