"Суспільство досі далеке від війни": історія Василя Іванського, ветерана з Ужгорода, який втратив ногу, але не силу духу

14 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання Василь зазнав тяжкого поранення: втратив ліву ногу та отримав травму лівої руки. Відтоді пройшов тривалий шлях лікування: спочатку в Харківському військовому госпіталі, згодом у Тернопільській обласній лікарні, а нині в Ужгородській міській багатопрофільній клінічній лікарні, де продовжує відновлення.

Ветеран розповів про лікування, операції, труднощі в деяких медичних закладах, ПТСР, а також про процес відновлення, адаптацію до протезу та перші перемоги в змаганнях з адаптивного спорту

За службу на посаді командира танка він був відзначений:

•  медаллю «За відвагу»
•  медаллю «Захиснику Вітчизни»
•  нагрудним знаком «Золотий Хрест»

— Я підписав контракт у 2013 році, після того як закінчив технікум. Служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді, як радіотелефоніст, хоча фактично був заряджаючим міномета. У 2017 році звільнився, повернувся до цивільного життя. У 2021-му поїхав до Словаччини, отримав ліцензію таксиста та працював там. Але коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, я одразу вирішив повертатися. Уже наступного дня, 25 лютого, я був на кордоні та повернувся додому. Потім я мав проблеми з військовим квитком, ніяк не могли знайти його, а виявилось що його навіть толком не шукали, але зрештою знайшли його в одній з шухляд.  І 5 березня 2022 року я був мобілізований до військової служби правопорядку. У мене вже було чотири роки досвіду в цій справі, і це було простіше, ніж навчати когось іншого з нуля.

Перша ротація була з кінця квітня по серпень 2022 року в Кураховому, Донецької області. Наступну ротацію мав у Великому Бурлуку у Харківській області, з листопада до березня. Далі у Слов’янську, зима 2023-го. Після того, як я повернувся з Слов’янська, це було 4-те січня 24-го, працював у тій же сфері, був інспектором Військової інспекції безпеки дорожнього руху. А потім був наказ і нас, групу з близько 40 осіб, перевели до 116-ї та 110-ї бригад. Мене призначили в танковий батальйон 116-ї окремої механізованої бригади. Оскільки я не мав жодного досвіду в танкових військах, мене направили на навчання на 50 днів на полігон у Львівській області. Там я здобув спеціальність  командира танка.

Після закінчення навчання я поїхав у Куп’янський район Харкківської області і там почалась моя служба як командира танка. Мені дали двох підлеглих – навідника і механіка-водія.

Систематично ми здійснили понад 10, можливо, навіть до 20 бойових виїздів. Виїжджали зазвичай о 3-4 ранку, щоб залишатися непоміченими. Хоча й сумнівно, наскільки це допомагало, тому що дрони з тепловізорами все одно бачать танк, бо у нього сильний тепловий слід.

Прибували на закриті позиції, маскувалися. Коли командування повідомляло про скупчення техніки чи живої сили ворога, мені передавали координати, я наводив танк і відкривав вогонь.

Того дня ми з ранку чекали на наказ, і тільки близько 19 години командир дав команду: без маскування, швидко виїхати, відстрілятись і відійти. Ми прибули на позицію, отримали координати ворожого бліндажа, навели і почали стріляти.

Між 9-м і 10-м пострілом по нас відкрила вогонь ворожа артилерія. Після 10-го пострілу мій навідник надихався пороховими газами – у танку Т-64 погана вентиляція. Він майже втратив свідомість і не орієнтувався у просторі. Я зрозумів, що я повинен щось зробити, бо у нього був основний пульт, тому він міг випадково натиснути на нього й накоїти біди.

Я виліз зі свого місця командира, вдягнув бронежилет і каску, але не встиг його закріпити. Схопив навідника за фліску, почав його тягнути – і в цей момент поруч стався потужний вибух, метрів за два від танка. Я побачив, що в мене перебита нога, далі витягати його не став, бо зрозумів, що щось не так. Моя ліва рука заклякла під кутом 90 градусів, вона не функціонувала, але не було кровотечі, це було дивно.

Я схопив рацію й телефон, стрибнув із танка та доповів, що по нас працює артилерія й моя ліва сторона не функціонує. Намагався не говорити прямо, що поранений, бо не знав, чи не прослуховують наш зв’язок. Мене запитали, чи бачу екіпаж. Я відповів, що нікого не видно, і одночасно кричав їм, щоб вони вилазили. Перед тим, як зістрибнути на землю, помітив сильну кровотечу з ноги. Згадав, що в куртці є турнікет. Якось зміг накласти його вище поранення. Потім зістрибнув із моторного відсіку. Місцевість була складною: навколо молоді дерева, кущі, важко пересуватись, особливо з перебитою ногою. Я відповз, щоб подивитися, чи не горить танк. Горів лише динамічний захист. Тоді побачив, як вилазить мій навідник. Крикнув йому, щоб біг подалі, бо у танку повний боєкомплект. Один снаряд містить 9 кг пороху, після 10 пострілів у танку ще залишилися заряди, які при детонації знищили б усе навколо.

Через 15–20 хвилин приїхали командир роти, замкомбата та головний сержант. За кілька хвилин прибули медики. Спершу підійшли до навідника, в нього була травма голови – ймовірно, вдарився, коли зняв шолом. Його забрали. Я теж почав кричати, щоб мене забирали – боявся втратити свідомість через крововтрату. Медики сказали: «Ставай, будемо стрибати до носилок», бо ближче під’їхати було неможливо. Я дострибав метрів 20, при цьому бачив, як нога висить на шматках тканини штанини. Потім мене дотягнули до машини – її не ставили поруч, бо був ризик повторного удару. Обстріли ще тривали, але всі снаряди летіли повз: або недоліт, або переліт. Вони стріляли хаотично, тому це було диво, що вони поцілили в нас з другого пострілу.

— Як проходило ваше лікування?

— Мене спочатку доправили до Куп’янська. Там одразу провели обробку рани, ампутацію, поставили апарат зовнішньої фіксації (АЗФ) на перебиту руку. Потім перевели до Харкова – саме там я остаточно прийшов до тями й усвідомив, що сталося. З одного боку, я радий, що залишився живий. З іншого – я не сприймаю втрату ноги як щось катастрофічне. Якби боявся цього, то не повертався б зі Словаччини на війну. Якщо берешся за щось серйозне, маєш розуміти ризики та жертви.

28 серпня я прибув до лікарні, де мені зробили реампутацію, оскільки попередній зріз був занизько, і нога не могла нормально тримати протез. Потім хірурги довго працювали над рукою: робили пересадку шкіри, встановлювали цементний спейсер, бо не вистачало близько 3–4 см кістки. Згодом спробували пересадити кістку з таза, але вона не прижилася. Після операції (їх було загалом було десь 20) почалися ускладнення: інфекція вразила нирку, імовірно через уламок у паховій зоні, який довго залишався в організмі. Організм був ослаблений, і це спричинило інфекцію. Урологи підібрали потрібний антибіотик, і за півтора місяці лікування все вдалося врятувати. Була навіть загроза втрати нирки, але обійшлося.

Після цього довго чекали на можливість повторної пересадки кістки. Паралельно розпочали реабілітацію. Мені поставили АЗФ на руку, тому вона тривалий час була у фіксації, десь з серпня 24-го до лютого 25-го, через що виникла контрактура. Я почав розгинати руку, а потім допрацьовував, як згинати пальці. Через пошкодження ліктьового нерва мізинець і безіменний палець не мають чутливості, хоча згинаються.

Потім прийшли протезисти. Спочатку дали силіконовий лайнер, щоби кукса формувалася правильно, згодом – тестовий термопластичний протез. Уже за тиждень я міг потроху ходити, хоч і криво, але результат був. Тут усе залежить від ставлення до реабілітації. Якщо працювати , то буде результат. Без жалості до себе, через біль, втому – тільки так.

Ще до отримання постійного протеза я познайомився з хлопцями з команди CS «Gladiator» із Закарпаття. Капітан команди Костя Кашула одразу мені сказав: «Не будеш просто лежати. Одна рука – не проблема. Є гантелі, спеціальні вправи, будеш працювати». І ми почали тренуватися.

17 травня я вперше взяв участь у змаганнях з адаптивного спорту в Берегові. Там зайняв два перші місця і одне друге. Змагався в правому жимі лежачи (0,25 від ваги, бо одна кінцівка), ривку сидячи й у греблі. Хоч інші й мали дві руки, я виконував усе лише однією. Враховуючи, що поранення було в серпні, а змагання у травні, це дуже непоганий результат після року майже без активності.

— Що для вас було найскладнішим під час реабілітації?

— Насправді в реабілітації немає нічого надскладного. Головне – бажання працювати. І щоб реабілітолог також не лінувався. Бо якщо я готовий ходити, а він просто сидить у телефоні, то результату не буде. Я й так стану на ноги, але значно повільніше. А якщо реабілітолог мотивує, змушує працювати, навіть коли боляче, то це вже інша справа.

Насправді усе у твоїй голові. Людина може навчитись будь-чому. Я, наприклад, нічого не знав про протез, але за місяць-два вже навчився з ним ходити. Спочатку, звісно, незвично, бо ти розумієш, що це не твоя нога, і не розумієш, як ти взагалі стоїш. Але ти стоїш.

Головне – не падати духом. Бо як тільки починаєш зациклюватись на ампутації, інвалідності, думати, що ти більше нікому не потрібен, то все, починається провал. Особисто мені жоден психолог не допоміг би. Якби я сам не зрозумів, що це не кінець, то навіть найкращий реабілітолог мене б не витягнув з цієї ями. Якщо в тебе немає стимулу, бажання жити – усе піде під укіс. Спершу алкоголь, потім, можливо, наркотики, ейфорія замість реальності, і в найгіршому випадку – суїцид.

Але я цього не сприймаю. Навпаки, бачу плюси. Я тепер паркуюсь, де хочу. Якщо хтось щось каже, робить зауваження, відповідаю: «Я контужений, не чіпайте мене». Шкарпетки тепер всі на одну ногу, одне коліно не крутить на погоду, комарі не кусають, взуття раз узув, і більше не думаю про це.

— Наскільки часто у військових спостерігаються посттравматичні розлади або депресія?

— Особисто в мене сильні прояви ПТСР почалися після перебування в Тернопільській обласній лікарні, у відділенні урології. Саме там мені й “навели” цей стан. Я лежав там транзитом після Харківської військової лікарні. Мене досі лякає звук медичного візка, що везе інструменти для перев’язки. Як у фільмах жахів: тільки чуєш скрип, і вже знаєш, що зараз буде боляче. Нас у палаті кілька таких було, і ми всі реагували однаково: тіло стискалось, серце калатало, руки пітніли.

У мене була серйозна рана до кістки, стояв вакуумний дренаж (ВАК). Цю систему мали знімати обережно і під місцевим наркозом. Але в моєму випадку це робили “вживу”. Лікар-уролог просто взяв і вирвав дренажну губку. Першу я ще якось стерпів. Коли виймав другу, я кричав так, що майже втратив свідомість. Інший лікар, який проходив повз, сказав: “Хоч би морфій вколов…” Але морфію не дали – лише якийсь укол з анальгіном і димедролом. Мало минути 20 хвилин, щоб укол подіяв, але через той уролог повернувся через 10 хвилин і вийняв ще одну губку. Це був дикий і нестерпний біль. Я чув, як тканина рветься в мені. Коли рану промивали, замість спеціальних сіточок просто накладали бинт. Він присихав, і кожного дня його зривали. Ви уявляєте, що це – щодня зривати бинт із живої м’язової тканини?

Були випадки й з моїми побратимами. Одному вкрутили апарат зовнішньої фіксації. Один із болтів заважав, і лікар просто в палаті, без знеболення, вкрутив його глибше. Іншому після операції біля хребта не давали знеболювального, хоча той корчився від болю. Лише після третього візиту його дружини жінки, яка зі скандалом пішла до медперсоналу, йому дали укол. І це через 20 хвилин після операції!

У відділенні не було чергового лікаря вночі. Лікарі приходили о 11-й ранку. Якщо комусь ставало погано вночі – все, ніякої допомоги.

Моє враження: там ставляться до військових без жодної поваги. Більшість процедур – без належного знеболення. І я радий, що мені вдалося перевестись звідти. Якби мені робили там реампутацію – не знаю, чи зараз стояв би на ногах.

Щодо ПТСР – у мене немає реакцій на гучні звуки чи мотор. Але я дуже чутливий до звуків загалом. Їду за кермом – і вловлюю кожен звук сирен, сигнал, кожен шум. Завжди насторожі.

— Що би ви хотіли, аби цивільні краще розуміли про військових?

— Я вважаю, як би це не звучало, що суспільство має підлаштовуватись під військових. Ми ризикуємо всім – своїм життям та здоров’ям. Імовірність загинути дуже висока, незалежно від того, які в тебе засоби захисту.

У багатьох військових ПТСР, але люди цього, на жаль, не розуміють. У суспільства дуже коротка пам’ять. Скажу на власному прикладі: нещодавно прийшов до міської ради, мені потрібно було оформити документи. За загальним записом найближча дата – через місяць-півтора. Запитав, чи є позачерговий прийом для учасників АТО. Мені відповіли: «Так, але тільки для чинних військових». Я кажу: «Я служив у 2016 році, також учасник бойових дій». А вони: «Ми думали, ви зараз ще воюєте». Тобто, все, що було раніше вже ніби не рахується. Якщо ти не в строю, то вже й пільги не актуальні.

Я чудово розумію, що коли війна закінчиться, припустімо, у 2025 році, то вже в 2030-му мені можуть сказати: «А хто тебе просив? Ти сам поїхав. Проблеми зі здоров’ям, це ж твої особисті справи». Люди не хочуть змінювати своє ставлення до військових.

Ще один приклад. У місті зібрали 250 підписів, щоб щодня вшановували загиблих хвилиною мовчання: має зупинятися увесь транспорт. І от, я стояв на вулиці, а зупинився тільки я та один автобус. Зупинка автобусів – це ж рішення керівника, власника. Якщо він наказав зупинятись, то водії зупиняються. Але це ж всього лиш хвилина! Не година, не півдня, а одна хвилина, щоб вшанувати тих, хто не повернувся, кого не дочекалися батьки, дружини, діти.

Як сюрреалістично це не звучить, на жаль, наше суспільство досі далеке від війни.

Після розмови з ветераном, ми звернулися до фахівчині, пані Вікторії, яка контролює його відновлення. Поставили кілька запитань про процес реабілітації, склад команди, мотивацію пацієнтів та особливості роботи з військовими.

— Які процедури або терапії входять до процесу реабілітації вашого пацієнта?

— Зараз ми проводимо втручання. Фізична терапія: вправи на баланс, на формування нового центру маси тіла, адже після ампутації він зміщується – у його випадку все навантаження лягло на праву ногу. Наше завдання: відновити ходу, щоб не було кульгання, щоб рух був максимально природним. Також працюємо з рубцями: зменшуємо їхню чутливість, покращуємо стан тканин, щоб пацієнту було комфортніше користуватися протезом.

— Наскільки психологічний стан пацієнта впливає на його відновлення?

— Дуже впливає. Якщо людина готова до змін, має внутрішню мотивацію, працює над собою – це помітно в усьому. Ми завжди враховуємо, якщо пацієнт має запит на психологічну підтримку. При потребі ми залучаємо клінічного психолога, але лише зі згоди самого пацієнта.

— Які фахівці залучені до командної роботи з пацієнтами для реабілітації?

— Це мультидисциплінарна реабілітаційна команда: лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт, психолог, медсестра, протезист, сам пацієнт і, звісно, його родина. Це не справа одного фахівця – ми всі працюємо спільно. Регулярно проводимо мультидисциплінарні збори: обговорюємо стан пацієнта, коригуємо реабілітаційну програму, додаємо нові вправи або підходи. Кожен фахівець має свою зону відповідальності, але результат – це завжди командна робота.

Дайана Кіс, студентка Львівського національного університету імені Івана Франка для Mukachevo.net