ВПРИТУЛ ДО НЕДОСЯЖНОГО

Юрій АНДРУХОВИЧ

Варто лише опинитися страшенно далеко звідси, де я тепер пишу ці рядки, ? і не стільки у просторі, скільки в часі. Тобто варто собі уявити рік 1980-й, Радянську імперію в її (як самій їй тоді здавалося) розквіті і нас ? п?ятьох студентів, двох хлопців і трьох дівчат. Того літа ми відбували свою студентську практику в Ужгороді, найзахіднішому з міст імперії, розташованому за Карпатами, якщо дивитися з північного сходу, тобто з Ки?ва і Москви. До речі: як перший, так і друга були для нас того літа забороненими містами ? в них готувалась Олімпіада, і присутність студентів була не цілком бажаною з огляду на можливі контакти з іноземцями.

Тому на практику ми потрапили до Ужгорода, і це було сво?рідною географічною насмішкою: щоб уберегти від Заходу, рідна влада скерувала нас у найзахідніший свій закут, ближче до центрально?вропейських ландшафтів з виноградними пагорбами, зеленоводими річками і ратушевими вежами. Ужгород виявився прикордонним містом, у той же час вельми схожим на міста закордонні. У ньому навіть не вгадувалась, а цілком виразно проглядалася та сама амбівалентна транскарпатська культурна суміш, якої так і не вдалося затьмарити поверховим радянським антуражем (і макіяжем).

У місті Ужгороді курсував автобус ? 5 (зда?ться, я не помиляюся, хоч можу ? відтоді я так більше й не побував у цьому місті). Але припустімо, що то був автобус ? 5. Коли нам хотілося помріяти, ми сідали в нього десь у центрі міста й виходили на кінцевій. А кінцева була "Державний кордон СРСР". Це справді хвилювало, такого нам ще ніколи й ніде не доводилося переживати ? міський автобусний рейс, що завершу?ться перед самою ліні?ю кордону, на самому кра?чку велетенської імперії, "одні?ї шостої частини світового суходолу".

Ми виходили з автобуса і йшли уздовж шосе ще трохи далі вперед. По обидва боки від шосе ми бачили ріденький ліс, але навряд чи можна було пройти його убрід. Без сумніву, десь там, у невидимих місцях свого згущення, він був переораний і розділений загородженнями з колючого дроту. Зусібіч сюрчали коники, і вже неможливо було встановити, з чийого боку вони сюрчать. Як неможливо було визначити, чиї оводи липнуть до наших спітнілих сорочок. Попереду був шла?баум і радянський прикордонник, який походжав перед тим шла?баумом туди й назад упоперек шосе. Ми зупинялися метрів за десять від нього. ?ноді ми з ним розмовляли. ?ноді давали йому дві-три сигарети. Ми знали, що він нічого злого нам не зробить, бо з нами були дівчата, аж тро?. Звісно, то був щоразу інший солдат. Хоч кожен із них дуже хотів сподобатися дівчатам.

Але там, за шла?баумом, було продовження шосе. Ліс ? уже на їхньому, закордонному боці ? зда?ться, переходив у поля, а далі виднілися перші будиночки, сади і якась вежа, чи то ратушева, чи костельна. У це важко було повірити, але то була Чехословаччина. Вільна західно?вропейська країна. Ми дивилися в її бік, проти сонця затуляючи долонями очі, й уявляли собі, що котрогось разу зможемо побачити навіть Прагу або ? коли особливо пощастить із повітряною прозорістю ? навіть Рим.

Ні, ми не були ідіотами чи зомбі, ми розуміли, що в них також "розвинутий соціалізм", ми чудово знали про танки на їхніх вулицях у 1968-му, і ми були на боці їхньому, а не танків. Але ця близькість загалом невидимої лінії, ця межа, переступити яку було абсолютно неможливо (адже той солдат, напевно, відкрив би по нас вогонь, хоч як хотілося йому сподобатися нашим дівчатам), і ця напіврозмита в нагрітому колихкому повітрі непевна перспектива створювали особливий ефект досяжності недосяжного. Чи, може, навпаки ? недосяжності досяжного?

Відтоді я, зда?ться, знаю, навіщо взагалі існують кордони.

Нині, завершуючи цей геопоетичний цикл, я думаю про новий початок. При цій нагоді хочу подякувати за слово "геопоетика" ? вперше я почув його 1998 року в Москві, і належало воно ?гореві Сиду. Півтора року тому я вибрав саме це слово ? як цілком виразну альтернативу до слова "геополітика", що з усе відвертішою нахабністю вдиралося в наші долі, реалізуючи себе на рівні міжурядових угод, проектів, та?мних і явних домовленостей, але не тільки. Остаточну крапку в усьому цьому продавлюванні "сфери впливів" мали поставити наші торішні вибори, внаслідок яких кордон, точніше західний державний кордон нашої країни, мусив перетворитися у Великий Запобіжний Мур, на повалення якого, поза сумнівом, укотре слід було б чекати упродовж кількох людських життів. Як сталося так, що цього не сталося, ? залишиться одні?ю з найпрекрасніших та?мниць, яких мені довелося торкнутися упродовж мого дотеперішнього життя. ? це ? геопоетична та?мниця.

Насправді йдеться про досяжність недосяжного. Про те, що, хоч будь-які довготривалі і послідовні махінації з територіями, ментальностями, культурами загалом вдаються, час до часу трапля?ться неочікуване ? вибух людського і поетичного, і геополітична система не спрацьову?, да? збій.

Кілька тижнів тому помер ?ван Павло ?? ? найбільший геопоет нашого часу. Саме він причетний до найбільших чудес останньої чверті століття, і передусім у тій частині світу, з якої походив сам, ? рухомої і непевної субстанції "між Росі?ю й Заходом", яку досі називають Центрально-Східною ?вропою. Що це було ? енергетика віри, сила молитви, перехід метафори в метафізику?

Мені зда?ться, він знав усе, він усе розчинив у собі і про все пам?ятав. Зокрема він завжди пам?ятав про нас ? п?ятьох українських студентів, які влітку 1980 року так любили підходити майже впритул до межі і подовгу вдивлятися в те, що за нею, ? припустимо, то було майбутн?.

Дзеркало тижня

 

23 квітня 2005р.