Квасівчанин Іван Шаланкі згадує... (ФОТО)

.Я оглянувся і очам своїм не повірив – переді мною стояв він, колишній фермер із Квасова.
Ледь не оторопів, коли в місті після понад десятирічної перерви побачив перед собою чоловіка, який багато разів був героєм моїх публікацій у різних газетах – у "Закарпатській правді", "Срібній землі", "Голосі Карпат", “Червоному прапорі” (нинішній “Вісник Берегівщини”) та інших.
І насправді, Іван Шаланкі з’явився якось зненацька та неждано. Кликнув: “Пане Михайле, ти мене пам’ятаєш?”. Я оглянувся і очам своїм не повірив – переді мною стояв він, колишній фермер із Квасова. Та, крім усього іншого, не просто фермер, а один із перших газдів на землі-годувальниці всієї Берегівщини. Із берегівчанкою Марією Ковач в цьому аспекті разом дебютували та в одному окремо взятому районі земельну реформу “прокладали”. Гулі собі “набивали” – але боролися. Настирливо та азартно. З чиновниками найперше! До речі, Іванова земельна епопея розпочалася наприкінці вісімдесятих та на початку дев’яностих минулого століття. Складною була епоха. Бо ще толком не розпочалася деколективізація, та й до повної “фермеризації” було ще ой як далеченько, але цей квасівчанин вирішив мати власну землицю та на ній господарювати. Одним словом, у цих питаннях прозорості та чіткості ще не було, однак спраглі до роботи на землі селяни (всі українці в тому числі) готові були йти будь-куди, оббивати найвищі владні пороги, аби тільки орати, сіяти, садити, збирати не за колгоспним “календарем”, а за своїм власним. Серед цих новаторів виявився також нині 66-річний Шаланкі. Молодший значно ще тоді був, бо минуло з того часу, коли вперше вирішив мати свій земельний наділ, майже чверть століття. І здоров’я мав, і руки дужі-міцні, та й рідня допомагала, вже не кажучи про те, що громадськість на його боці завжди стояла. Бо він простий і не гоноровий, повсякчас до людей тягнувся та добрі взаємини з ними будував. Та й із райгазетою налагодив контакт, який зберігся, як виявилося, до наших днів. Усвідомлював, що слово – велика сила, тож не міг обійтися без такої серйозної опори. Бо і захиститися за потреби зумів би, і відсіч тодішній владі дати тощо. І ця “дружба” з місцевим виданням йому користі принесла та багато в чому посприяла. А коли Іванові розповів, що новинкою можна вбити як муху, так і людину, довго сміявся. Та відтоді пресу іще більше зашанував. Добре пригадую, як уперше до редакції райгазети завітав. Як уже казав, журналістської підтримки шукав. І в моїй особі (я тоді заступником редактора працював) виявив дружнє плече. Ми обоє взялися відвойовувати те, що мало згідно закону належати йому. У “білий дім”, агропромислове управління в тому числі, також, мов на роботу ходили. Тут чиновників виловлювали, які не вельми охоче йшли назустріч Івановим просьбам. Відтак з’явилася одна стаття, потім друга, після чого районні начальники подобрішали до нього. Ми свою думку їм вперто та настирливо нав’язували, мовляв, селянин зайвого нічого не хоче, а тільки своїм власним рукам роботу просить. Бо вони в нього охочі до труда. Також наголошували: і владі зиск із цього буде – у звітах відпишетеся, що “і в нас фермер є, та ще й справи доладно веде”. Слухали, аналізували, відтак добре подумали та й змилостивилися. У них іншого виходу не було. І вже за якісь там місяці Шаланкі з Квасова гордо зі сторінок часопису рапортував: зорав, заборонував, засіяв, викопав озерце, куди води напустив, аби напувати влітку рослини. Вирощував на кількох гектарах під лісом (околиця Квасова) та за річкою (за Боржавою) традиційну для нашого регіону овочеву продукцію – помідори, огірки, перець. Навіть картопляні ряди використовував не так, як інші, а економніше. Тут, у міжряддях, знайшлося місце бурячку, квасолі, моркві, кольрабі. Та найкраще в ріст ішли капуста, полуниця тощо. Гарні результати вже потішили першого року господарювання по-новому. Односельці ніби по гриби ходили, але не оминали фермерське поле, аби хоч одним оком зазирнути, як справи із городиною в земляка. Між іншим, Іван на площах, кажучи образно, днював і ночував. Та й трактор, про який розкажемо нижче, як зіницю ока беріг, адже заздрісники могли підпалити чи за ніч кудись його угнати. Надходили й такі, між іншим, сигнали. Про ті роки, коли село ставало на рейки нових реформ, немало може розказати тодішній голова правління КСП “Квасівське” Еміл Турані, людина ерудована, у економіці підкована та у житті досвідчена, бувала та практикована. Як нині свою долоню бачить той час, коли вирішувалися важливі для країни аграрні питання. До речі, за тими напрацюваннями, але дещо осучасненими, живемо та хліб їмо і зараз. Згадали, як добряче нам довелось набігатися по банках, особливо “набридали” (у кращому розумінні цього слова) тодішньому головному “казначею” грошової системи Михайлові Дубині. Десятки довідок і папірців, різних документів і навіть схем поля треба було здати в тодішній банк “Україна”, аби отримати той очікувано злощасний кредит. Та, попри це, знайти ще й поручителів, хто б відповідальність тримав. Іванові терміново потрібні були кошти на придбання трактора – двома руками не даси раду стільком гектарам. А трактор – це вже механізм, це кількадесят кінських сил. І в Ужгороді з приводу придбання МТЗ кілька разів побував, і в Києві мінсільгосппродівські кабінети навіщав. Однак старання, зусилля, потуги таки дали бажаний ефект – невдовзі на подвір’ї квасівського фермера красувався “колісний кінь”. Не він став у селі дивиною, а всіх вразив складний і кропіткий процес, завдяки якому вдалося отримати позичку та використати її на благе діло. Хоча ради справедливості слід сказати, що тоді ніхто ніяких процентів за оформлення не просив. Про хабарі навіть не йшлося. Хоча не секрет, могорич із маленькою гостиною завжди були актуальними. Та щоби комусь за щось гроші давати – це навіть не обговорювалося. Можливо, що Іван згодом власноруч вирощеною продукцією віддячував – але не гріх розплатитися таким ось чином. Тим паче, коли даєш від душі, а не під дулом пістолета. Хоча й таке було, коли рекетири, що вважалися грозою ділових людей і “піонерів” бізнесової ери, приїжджали та цікавилися, мовляв, як у Шаланкі справи? Але, побачивши у фермерських руках вила, розверталися й геть мчали. Згодом привіти передавали, навіть залякували, але вдруге не наважувалися наближатися до його сільської хати. А в полі на прив’язі тримав собак. Спустити з ланцюга міг будь-якої миті злого пса. Ось таке згадалося життя одного з перших берегівських фермерів. Він став тріумфатором тих реформаторських часів. Здобув усе, що хотів. Хоч можна багато писати та про інші повчальні й казусні історії розповідати. І про те, як на полі урожай збирав і на ринку продавав. Тим паче, що вирощене возив далеченько від рідного порога. Овочі від Шаланкі знали в Берегові, Мукачеві, Ужгороді. Навіть у Стрию, звідки згодом уже самі торговці приїжджали. А були перекупники з мікроавтобусами та причепами. Значить, вигідно було. За помічницю дружину Ірину завжди брав, хоча й працювала у зовсім іншій сфері – медсестрою одного з відділень поліклініки. Доньок двох виховали, які вже своїх великих дітей мають. На якомусь етапі вирішив із земельною справою зав’язати – здоров’я підкачало та “добро” до праці не давало. А ще далися взнаки ходіння попередніх десятиліть, важка хліборобська праця мало до могили не довела – якби не операція на серці, то важко сказати, чи з Іваном того дня зустрілися б. Здибання, звісно, було б, але за інших обставин. На тих стежинах – де інфарктники завершують свій путь. Слід сказати, що оперативне втручання зі скальпелем у руках здійснили угорські лікарі. На щастя – успішно. Тож у нашій бесіді тамтешніх медиків хвалив як міг: вони порятували його від вірної смерті. За кордоном Іван певний час із родиною перебував і працював – на ринку, на будівництві тощо. А потім у євросоюзівській країні навіть пенсію оформив, тож приїхав додому вже із форинтами в кишені. Я їх не рахував, але думаю – не прогадав, що такий варіант не упустив. І тут хоча не першоходець, але молодець. На такому судженні ми зустрілися та разом на каву в ресторан подалися. Іван із цієї гарної нагоди навіть півдеци замовив. Біленька до кави добре пішла. Відтак пояснив, що лікар не заборонив чарчину перехилити. Навпаки – користь від цього є, бо в організмі все дезінфікує та стерилізує. Нерідко ще й думки негожі відганяє. Зокрема, про те, якими були кепські часи, як землю обробляв, урожай збирав та гроші заробляв. Але їх, як завжди, бракувало. Тож це і спровокувало дещо поміняти життєві орієнтири. З України – на Угорщину. Однак це не значить, що як тільки випаде нагода, Іван не візьметься за труд на землі. Каже, що без неї не може. Бо й сам селянського роду, і перші суми, славу, уроки на ній здобував. Усе разом – одне без другого ніяк існувати не може. Як і радість, втіха, добро без порядності та чесності. Позгадувавши перші роки української незалежності, реформи на селі та коефіцієнт їхньої віддачі, ми впритул наблизилися до проблем сьогодення, які принесли більше клопотів, аніж задоволення. На цьому й розійшлися. А ще Іван пообіцяв, що передплатником нашим стане й знову “Вісник Берегівщини” читатиме. Я вірю йому, що так і буде. Бо він мене не підводив ані разу. І тепер слова свого дотримає. Бо в екс-фермера Шаланкі слово тверде.
Михайло ПАПІШ, м.Берегово
На ФОТО автора: Іван Шаланкі каву попиває і про себе розповідає...
До цієї новини немає коментарів