Тривожне слово про Закарпатські перспективи

За часів спочилого в Бозі Союзу статистика на Закарпатті фіксувала найвищу в Україні народжуваність і водночас — високий природний приріст населення. Тоді ж реєстрували й найменшу кількість розлучень: шлюби тут укладалися тверді і «з гарантією» на довге спільне життя.

Ще до середини 90-их переважання народжуваності над смертністю зберігалося, а з ним — і позитивне сальдо приросту населення. Першими тривожними дзвіночками стали збої в «шлюбній» статистиці, показники якої поповзли донизу і почали відповідати загальноукраїнським. З того часу невпинно скорочувався природний приріст населення. Включенням стали роки, відколи за новонароджених держава платить «дитячі».

Демографічні проблеми в Закарпатті постали паралельно з безробіттям, яке за радянських часів у області практично було ліквідоване. В проміжку між початком і серединою 90-их років безробіття було не так помітним. Воно в області маскувалося «контрабасом» — вимітанням залишків товарів із власних запасів і вивезенням їх для перепродажу на ринках Центральної Європи. Благо, митники тих країн часто закривали очі на сигарети й паленку, що потрапляли до них нелегально. Різниця в ціні на тютюнець і водочку по різні боки державного кордону дозволяла виживати тисячам, десяткам тисяч сімей.

Але... І тут клубочок довго не вився. З вступом сусідів України до Євроспілки перевірки на митницях стали жорсткішими — і в усій наочності виявилися масштаби нашого безробіття. 

Кучма і його команда продовжувала освоювати залишки пострадянських активів, Розпродуючи «неефективні підприємства» і наживаючи на цьому «бізнесі» власні капітали, вони геть не думали про те, з чого житимуть усі інші. 

Саме в той час за європейською моделлю в Україні відкрили бюро з працевлаштування. Проте скоро виявилося: новостворені бюра можуть допомогти дуже обмеженій категорії громадян, та й то лише щоб на «хліб без масла» недовго проіснували. 

Зрозумівши свою непотрібність, з неньки-України стали виїжджати її сини й доньки, шукаючи заробітки за кордоном. З Закарпаття першими виїжджали будівельники, яким знайти застосування своїм рукам було найлегше. За ними потяглися й представники обслуговуючих професій — комп’ютерники, продавці тощо. Спочатку виїздили чоловіки, а за ними, зрозумівши, що є вільна ніша у вигляді офіціанток, посудомийок, прибиральниць, бебі-сітерок та доглядальниць за стариками, потяглися й жінки. 

... Закарпатські села, а частково і міста обезлюдніли. Закарпаття наповнилося ринками, на яких вчорашні інженери, конструктори, зоотехніки й агрономи, економісти й бухгалтери, слюсарі і токарі продають товари з Туреччини та Польщі, Китаю.

Трудові навички, здібності і професійна кваліфікація закарпатців, не затребувані в своїй країні, виявилися потрібними за її межами. Ба більше, там наші земляки ще й заробляють непогано. Правда, час від часу дехто повертається додому в трунах, бо «впала і задавила перемичка», «серцевий напад нікому було лікувати» і т.д. і т.п. 

Мінуси є і в тому, що вдома бувають лише тиждень-два під час Великодня і Різдва. Довелося розпрощатися з домашнім господарюванням —залишити незасадженим город, нескошеним поле відмовитися від корови і кози.

Більшість наших співгромадян, що знайшли себе на чужині, махнули рукою на «мінуси» і більш-менш задоволені тим, що мають. Але що, крім клопотів і туги, мають їхні рідні, тим більше — Україна, яка економічно не розвивається, а навпаки? Гадаю, всім зрозуміло.

ПОВЕРНЕМОСЯ ДО ДНЯ СЬОГОДНІШНЬОГО

Так от, Закарпаття поступово вийшло в лідери серед регіонів, які найстрімкіше втрачають своє майбутнє — дітей. В Тячівському районі, де трудових мігрантів найбільше, у школах за останні роки різко поменшало учнів. Наприклад, у селі Чумальово, що в напівгірському Тячівському районі, близько 120 діточок уже виховуються і навчаються в Чехії, куди переїхали їхні батьки, маючи там постійну роботу. Це — практично половина від контингенту учнів місцевої загальноосвітньої школи! 

Майже така ж ситуація і в сусідньому селі Колодно, в якому школа втратила через виїзд дітей за кордон до сотні потенційних учнів. Про інші школи району і області говорити не беремося, бо достеменно їхньої ситуації не знаємо. Думається, ці тенденції мають місце і в них.

Тим трудовим мігрантам, які забрали дітей до Чехії чи ще кудись, де нині працюють, не хочеться, щоб чада залишалися вдома без належного догляду, на плечах стареньких батьків. 

І що матимемо в результаті? Діти, які виростуть у чужоземному оточенні, вже ніколи не матимуть своєю батьківщиною рідне Закарпаття, а до України ставитимуться як до держави, яка змусила їхніх батьків виїхати на чужину.

Отримавши чуже виховання, сприйнявши чужі цінності, засвоївши культуру, досконало опанувавши мову чужої країни і призабувши рідну, ці діти вважатимуть країну перебування своєю новою батьківщиною. 

Ті, хто народився в Україні, а виріс за її межами — втрачені для материнської країни? Найімовірніше, так. Та чи на цьому процес зупиниться?

Нещодавно до Ужгорода приїжджали поважні гості з вишів Словаччини. Вони пропонують нашим співвітчизникам безоплатну освіту в їхніх навчальних закладах, комфортні побутові умови. Багато хто з закарпатських юнаків і дівчаті ще раніше скористалися запрошеннями вишів Словаччини, Чехії, Польщі, Угорщини, Румунії та інших країн, мовами яких часто-густо вільно володіють. Зрозуміло, що розраховують і на працевлаштування в цих країнах після здобуття дипломів.

Тож хто виграв — Україна від дедалі більшої комерціалізації вищої освіти і впровадження платного навчання у все більших масштабах, чи Словаччина, Чехія, Польща, Угорщина, Румунія — від надання безоплатних послуг чужим для них українцям?

Це — запитання до тих, хто розробляє плани розвитку нашої країни. 

Якщо той «хтось» має подібні плани і хоче бачити нашу країну процвітаючою, а не позбавленою кваліфікованих працівників, то мав би розвернути чужоземну орієнтацію нашої студентської молоді в зворотний бік.

Ми не хочемо бути безлюдною діркою в центрі Європи. Хочемо, щоб приїздили до нас, а не ми перлися в чужі світи, виглядаючи по закордонах прохачами. 

Панове, якщо можете, то зробіть так! А ні — звільність місця тим, хто може!

За матеріалами Василя Зубача, voloshyna.org.ua

 

28 грудня 2016р.