УжНУ. Народження Незалежності – спогади очевидців

Події 19-24 серпня 1991 року вінчали одну з найсвітліших і найбільш романтичних епох української державності, хоч передували цій події не прості дні й неоднозначні настрої суспільства. Проте, людській пам’яті з часом властиво із загального потоку подій вибирати, зосереджуватися і зберігати приємні і щасливі миттєвості. До 27 річниці Незалежності України ми вирішили розпитати викладачів УжНУ, свідків цих буремних днів, про те, як зараз в їхній пам’яті постають події 19-24 серпня 1991 року та виборюване і довгоочікуване багатьма поколіннями українців проголошення Незалежності України:   

Доктор історичних наук, професор кафедри фінансів і банківської справи УжНУ Іван Мешко: «Події 19-24 серпня 1991 року згадуються мені позитивно і тільки позитивно! З дитинства я вважав себе українцем, а Закарпаття - частиною України. У 1939 році я сумував і плакав, коли Закарпаття було окуповане угорськими військами і, звичайно, тішився, коли Закарпаття було звільнене від цієї окупації. Хоч я знав, що радянська Україна не буде незалежною країною, а складовою частиною великого Радянського Cоюзу, та навіть цей історичний факт для мене був позитивний, бо Українська соціалістична республіка увібрала в себе більшість колишніх українських земель. А коли Україна стала незалежною, і розвалився той монстр, який називався СРСР… Ленін називав царську Росію «тюрмою народів», і, незважаючи на різні проголошення, такою залишалася і радянська Росія… А коли Україна стала незалежною – здійснилися мрії моєї юності, я дуже радів. Також незалежність України дала можливість створити повноцінний економічний факультет в УжНУ, що стало для мене перемогою, бо до того економічна освіта не вважалася університетською. І зараз на економічному факультеті працюють кілька докторів науки і майже сотня кандидатів науки». 

Доктор наук з державного управління, професор кафедри бізнес-адміністрування, маркетингу та менеджменту УжНУ Іван Черленяк: «У 1991 році я був депутатом Ужгородської міської ради, головою постійної депутатської комісії з екології. Звичайно, тоді у нас була значна доля ейфорії стосовно перспектив розвитку країни: хотілося не «хліба, а свободи». Україна, як вільна держава, для ужгородців на той час була основним прагненням і мрією.

Про московський путч я довідався з сумнозвісної прес-конференції голови КДБ Крючкова з компанією. Наступного ранку мені зателефонував в.о. міського голови Василь Прокопець і сказав про необхідність прибути на позачергову сесію. Просив зібрати членів нашої комісії і повідомити про це всіх інших депутатів. Я передзвонив одразу депутатам Манзуличу та Сербайло, а потім усім, хто був у телефонній книзі (мобільних тоді ще у нас не було).

Ми зібралося на наступний ранок на сесію міськради переважною більшістю депутатів. Якщо коротко, то основним питанням було ставлення міської ради, як вищого органу представницької влади на території Ужгорода, до претензій ГКЧП на легітимізацію влади КГБ. Виступив в.о. міського голови В.Прокопець і запропонував не визнавати рішення ГКЧП. Потім гарною російською мовою виступив депутат В. П. Лінтур. Коротко суть зводилася до того, що депутати Ужгорода мають не перейматися політикою, а турбуватися про ужгородців. Якщо ми виступимо проти ГКЧП, то в Ужгород введуть танки, як у Прагу у серпні 1968 року, й ужгородці можуть постраждати, або навіть загинути і для блага містян краще нічого не приймати і змиритися. Виступило ще кілька депутатів, я теж сказав кілька слів.  «Якщо усі міські ради не визнають ГКЧП, то на всі міста танків не вистачить. А якщо ми утримаємося, то є більше шансів, що танків вистачить для придушення опору» - сказав я. Депутати переважною більшістю голосів прийняли досить різку постанову про невизнання ГКЧП. Чи було тоді страшно за себе,  свою родину, усіх ужгородців? Так було. Але потім ГКЧП мирно «розчинилося» і ми повернулися до поточних справ.

З часом у безкомпромісній боротьбі за виживання ми забули про потреби розвитку народного господарства країни, міста, дозволили провести ганебну «прихватизацію» національного майна. Основна маса українців за ці роки збідніла у відносному вимірі. А танки КГБ-ФСБ нам загрожують знову. І навіть більш реально, ніж у 1991 році".

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури УжНУ Надія Ференц: «День Незалежності – великий день, омріяний. Національна незалежність пронизувала творчість багатьох письменників. проголошення Незалежності була для мене довгоочікуваною подією, як і для багатьох закарпатців, бо незалежність України наближали демократичні організації, які були створені і на закарпатських теренах. Це і Народний рух України, і Товариство української мови «Просвіта» та інші. Згадується, як після  утвердження незалежності на обласних радах вивішувалися прапори і відбувся «ленінопад» - демонтування радянських пам’ятників. Нині дехто говорить, що незалежність далася нам надто легко. Це неправда – за нашу незалежність полягло мільйони наших співвітчизників. Спроби утвердити незалежність України були численними, і нарешті увінчалися успіхом. Для мене це особливе свято, бо я народилася на Західній Україні, і з дитинства чула про ОУН, УПА, про те, що українське населення мріє про свою державу. Але боротьба за незалежність не закінчилася і по сьогодні, тому що сусідня держава, як і багато століть тому, продовжує зазіхати на нашу територію».

Кандидат психологічних наук, завідувач кафедри військової підготовки УжНУ,  полковник запасу Василь Олійник: «Перший день Незалежності України я зустрічав у Забайкалському військовому окрузі, тоді ще у званні капітана. Найбільше мені запам’яталось відчуття, як сильно хотілось потрапити додому, після проголошення Декларації про державний суверенітет. І таке бажання було не тільки у мене, а й у багатьох українських військовослужбовців, які знаходились в Росії разом зі мною. Ми тоді перебували у м. Чита. Відпускали нас в Україну не дуже легко, робили нам різні перепони. Але наша наполегливість перемогла і я все-таки через півроку зміг повернутися додому. Після приїзду ми приблизно місяць провели у Києві, а потім я мав нагоду служити в західних регіонах України. До прийняття Незалежності я ставився дуже позитивно. Я народився на сході України, в м. Артемівськ (зараз це м. Бахмут) Донецької області, і від народження в душі завжди вважав себе українцем».

Доктор юридичних наук, декан юридичного факультету Ярослав Лазур: «Варто розпочати з того, що на той момент мені було 11 років, і я був учнем Ужгородської ЗОШ №15. Великий вплив на моє усвідомлення та бачення подій 19-24 серпня 1991 року мав наш вчитель української мови й літератури Михайло Михайлович, який в силу своїх патріотичних настроїв, був також керівником гуртка, присвяченого українській поезії. Незважаючи на юний вік ми в гуртку із задоволенням вивчали твори українських класиків напам’ять та на дитячому рівні робили спробу осмислити зразки української літератури. Згадую, наш вчитель був ідеалістом української незалежності, і завдяки його словам і впливу ми, будучи школярами, і мали змогу зрозуміти, що відбувається навкруги, зрозуміти події в суспільстві, яким передувала Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 року. Пам’ятаю, що навіть з однокласниками, в якості волонтерів, роздавали прохожим листівки з закликами до незалежності та з тлумаченням цього поняття. Ми себе, по-дитячому, вважали козаками, які борються за справедливість, незалежність своєї землі. У нашому середовищі тоді панувала атмосфера гордості за наш народ. Згадуються також події путчу, коли не працювало телебачення, і серед населення панувала напруга. Та це, на щастя,  тривало не довго і невдовзі Україна стала незалежною. Думаю, тодішній дух піднесення й патріотизму закарбувався в нашій підсвідомості, хоч в сьогоднішні непрості часи такої ж віри і романтизму нам інколи не вистачає».

Ганна Фельцан, Інформаційно-видавничий центр УжНУ