Історія дівчини із Бердянська, яка переїха в Ужгород і стала дизайнеркою одягу

Збирайся – ми переїжджаємо

Я переїхала в Ужгород у травні 2015 року. Пам’ятаю, у квітні мене запросили читати тренінги для працівників однієї із ужгородських кав’ярень. Із власником закладу ми були давно знайомі, то ж сидячи в нього вдома на кухні після лекцій для персоналу у невимушеній атмосфері, він доволі спонтанно запропонував мені переїхати в Ужгород та стати директоркою “Eat Me Cafe”. Ідея мені сподобалася, тому думала я не надто довго. Оскільки тоді була ще заміжня, поставила чоловіка перед фактом, що ми переїжджаємо і він, як не дивно, теж погодився. Взагалі - я легка на підйом. 

Останні 20 років я працювала переважно у сфері обслуговування, готельно-ресторанному бізнесі, у різних кафе, ресторанах, готелях, пабах тощо. Але між цим я завжди перебувала у пошуках творчості, наприклад, рік пропрацювала флористкою, але все ж - завжди поверталася до сфери обслуговування. Мені це подобається, тут завжди можна завести нові знайомства як серед персоналу, так і серед гостей. Я завжди відкривала і продовжую відкривати для себе нові смаки у стравах та напоях. Скільки не працюю у цій сфері, але завжди є те, що дивує. Іноді поєднання різних продуктів може дуже здивувати та приємно порадувати. 

Я із Бердянська Запорізької області, але встигла пожити у кількох містах України - Києві, Дніпрі, Харкові, Одесі, Чернігові. Але тільки з Ужгорода не хочеться нікуди виїжджати. Не знаю чому, але місто на мене добре впливає, відчуваю, що тут стала спокійнішою та щасливішою. Не знаю, що цьому слугує, напевне те, що в Ужгорода є якась своя неповторна харизма. 

Зараз в Ужгороді працюю директоркою кав’ярні “Riverside”, інколи читаю тренінги для персоналу інших кафе чи ресторанів. Або допомагаю власникам “запустити” заклад. Але крім цього, я шию одяг. Був період, коли я вирішила попрощатися з роботою у сфері обслуговування, але це тривало недовго, всього півроку, а потім затягнуло назад. Я півроку вчилася шити, шила і для себе, і на замовлення, скажімо - повноцінно знайомилася із цією справою. Шити почала спонтанно, ніколи раніше б не подумала, що саме процес створення одягу зможе так мене захопити. 

Мама сказала: “коли я купила свою першу швейну машинку, то також не вміла шити”

Усе почалося з візиту моєї мами навесні минулого року. Мама, звісно, давно займається шиттям, скільки я себе пам’ятаю. У дитинстві, коли ми жили у Бердянську, вона шила для мене багато стильного одягу. Пам’ятаю історію, як мене не взяли у математичний спецклас мотивуючи це тим, що я одягаюся не на свій вік. Мама шила для мене дорослий одяг: брючні костюми, “трійки” із сарафанами тощо. Тому коли вона приїхала в гості, я їй у подарунок на день народження купила якісну швейну машинку, але вона не забрала її з собою, залишила мені за словами “коли я купила свою першу швейну машинку, то також не вміла шити”. Ось так у мене з’явилася моя машинка і я зрештою почала вчитися на ній строчити. 

Для своїх виробів я часто комбіную джинс із іншими натуральними тканинами. Ідея поєднувати джинс з чимось іншим була спонтанною:  у мене була стара джинсова спідниця і метр легкого котону. Я захотіла сарафан, але тканини було мало, а спідницю захотілося вкоротити. Вийшло так, що склала спідницю і тканину поряд, мені сподобалося поєднання кольору та фактури, так і вийшов, зрештою сарафан. Коли я вперше його вдягла, він викликав такий собі “вау-ефект”, тому й вирішила, що і далі хочу поєднувати різні тканини із джинсом. Зараз це стало моєю маленькою фішкою. 

Одяг із еко-намірами

Джинсовий одяг - мій улюблений, він ніколи не вийде з моди. А якщо джинс якісний - його дуже складно “зносити”. Я почала експериментувати, а людям “зайшло”, сподобалося. Ще захотіла зробити щось добре і корисне для нашої планети, а переробка старого джинсу, це такий мій маленький внесок до вирішення проблеми надмірного споживання. Звісно, переробляти старий одяг складніше, ніж просто шити із нової тканини. Джинси потрібно розібрати на деталі, перед цим випрати їх кілька разів (я перу із оцтом та сіллю, аби оцет вимив всі миючі засоби з тканини, а сіль допомагає кольоровим тканинам залишатися яскравими, зберігає колір). “Розбирання” джинсів тривалий процес: на це йде приблизно від трьох до шести годин, це залежить від того, як вони були пошитів, від кількості деталей тощо. 

Ідеї беруться з... голови. Я з дитинства любила телепрограми про моду, був період, коли малювала різні ескізи, але ніколи не бралася щось шити. Мене часто засмучує наш мас-маркет, коли я йду за якоюсь новою річчю, я вже уявляю в голові, що саме це має бути. Однак дуже часто зіштовхуюся з проблемою вибору, адже того, чого б мені хотілося, речей на мій смак, часто бракує.  Буває хороша тканина та ідея, але пошито неякісно. Буває, забагато різних зайвих деталей наліплять. Коли я приходжу у магазин і бачу одяг, мені одразу хочеться взяти рукава з однієї блузки, кармани - з іншої речі, фасон - з третьої, а тканину - з четвертої. 

Був час, коли я замовляла речі в ательє, але щоразу мені шили щось не те, чого б мені хотілося. Напевно, швеї, які працюють в ательє більш звикли шити одяг класичного крою, і мені завжди робли речі приталені, а я люблю вільний стиль і майже не ношу речі, які облягають, ну, хіба що джинси-скіні. 

Спершу я шила для себе, але після кількох виготовлених нарядів, знайшлося кілька однодумиць, яким сподобався мій стиль. У мене вже навіть є постійна клієнтка, їй подобається мій підхід до створення одягу. Я не завжди бачу кінцевий результат: фасон і деталі можуть змінюватися у процесі створення сарафану чи сукні. Часто після першої примірки стає помітно, що варто обов’язково змінити. Мені хочеться, аби дівчата, а у майбутньому, можливо, і хлопці, почувалися комфортно та впевнено  в моєму одязі і носили його не переживаючи, що хтось раптом може з’явитися у такому ж вбранні. 

В Ужгороді не вистачає моря

З Ужгорода додому поки не збираюся. Це місто подобається мені своїм ритмом. Мені подобається, що тут живе багато людей, і не тільки молоді. Саме в Ужгороді для мене стався переломний момент: я розлучилася з чоловіком, але за кілька років саме тут знайшла людину з якою мені добре. 

В Ужгороді мені не вистачає моря. Не тільки літом, а взагалі. Я виросла на морі, і завжди коли приїжджаю додому, я люблю прийти і поговорити з морем, неважливо - літо на вулиці чи зима. Вода - це моя стихія. Звісно, я люблю гори, але море більше. Мені часто сняться сни, як я плаваю чи просто гуляю на пляжі.

Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED 

Ольга Беца для “061”, фото з Instagram-сторінки Ані Коскіної

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі