Любов до бігу повела від приборжавського стадіону до елітних світових марафонів

- Олесю, як взагалі вирішила займатися бігом, що тебе до цього спонукало?

– Своє перше бігове коло зробила на маленькому шкільному стадіоні у селі Приборжавське, що на Іршавщині. Туди мене відправили, як я жартую, у тимчасове «заслання» з маленьким сином. Там прагнула якогось руху, активності, а село не могло запропонувати нічого, тому вирішила взяти ініціативу в свої руки. Одягла якісь старі кросівки, джинсові шорти і стару футболку – і побігла. Перша моя пробіжка була, мабуть, метрів п’ятсот – задихалася, червоніла, а наступного дня й взагалі відчувала біль у спині, потім почали боліти коліна. Так зрозуміла, що на правильному шляху: раз болить, значить я жива, тому потрібно бігати далі. За те «приборжавське літо», довела свій кілометраж десь до п’яти, і страшенно цим пишалася. Кажу десь, бо бігала без спортивного годинника, без бігових програмок, без музики, без всього... Просто щодня йшла до стадіону і все. Навколо мене збиралися місцеві люди і дивилися, й дивувалися, а часом жартували на кшталт: «Ліпше бись ішла крумплі копати...» – це смішило і було додатковим стимулом. А коли повернулася до Києва, випадково потрапила на тренування до Марії Карачиної, дівчини, яка закохана в біг. Вона створила спортивний клуб для дівчат «Skinny&strong club», який згодом переріс у біговий. Ми якось так спонтанно почали бігати, ловити адреналін ну і «підсіли». Тепер це не просто клуб, це вже моя бігова родина. До слова, у Києві біговий рух розвивається космічними темпами. Бігуни стали такою великою тусовкою, де почуваєшся, наче вдома. Навіть незнайомі люди, які бігають на трасі вітаються, підтримують одне одного, радіють за перемоги абсолютно чужих людей. Біг – це таке велике серце, в якому всім знайдеться місце.

– На початках занять не виникала бажання кинути це все й повернутися до попередньої зони комфорту. Як переборола цей фактор, хто допоміг?

– У всіх бувають моменти, коли хтось зсередини тебе дуже чітко питає: «навіщо тобі це треба?» Це і є перевірка: тобі воно дійсно треба чи ні. Біг підходить не всім, тому ніколи нікому не нав’язую бігати. Не любите біг, то займайтеся плаванням, ходіть у гори, медитуйте: проживайте життя в задоволення. Для мене таким задоволенням є біг. А зона комфорту - це взагалі не «моя тема» по життю. Мені в зоні комфорту нудно, важко, нецікаво.

– Що або хто тебе мотивує брати участь у таких забігах – марафонах, напівмарафонах?

– Вважаю, що глобально не існує зовнішньої мотивації. Люди, події, емоціїї, рекорди, медальки, книги, нові кросівки, відеоролики можуть надихати, бути додатковим стимулом. Але ніхто і ніщо не зможе мотивувати тебе йти до своєї цілі. Лише ти сам. Я і є моя мотивація, вона живе всередині. Це моя основа, моя база, мій хребет. Варто йому ослабнути, похитнутися і все: моє серце дає збої. Ані тренер, ані мама, ані кохана людина не зможе дати відповіді на ті запитання, які ставлю сама собі, коли біжу марафон. Люблю спостерігати за тим, як біжить найшвидший бігун світу кенієць Еліуд Кіпчоге. За день до мого марафону в Чікаго він зробив те, що не вдавалося зробити ще жодній людині: вибіг марафон у Відні за 1 годину 59 хвилин і 40 секунд – ця швидкість є надлюдською. Так от, коли біжить Е.Кіпчоге, на його обличчі не тремтить жоден м’яз, він спокійний, зосереджений і впевнений. Видно, як він розуміє і слухає своє тіло. Хто мотивує Кіпчоге? Думаю, головний мотиватор – він сам.

– Для тебе має значення перемогти на змаганнях, чи все ж дотримуєшся олімпійського принципу – головне участь?

Я не професійна спортсменка, Я – любитель. Від слова «любов»: бігаю тому, що люблю це робити. Звичайно, маю в активі перемоги на різних змаганнях. Але біг тим і прекрасний, що в ньому ти не змагаєшся з кимось, а лише сам з собою. І це головний принцип, якому нас вчить наш тренер, хоча ми всі біжимо однією трасою на гонці, кожен з нас все одно біжить лише своїм, особистим шляхом. Кожен з нас ставить свої власні цілі. Досяг свою ціль: значить ти – переможець. От наприклад, моєю ціллю на Чикаго було пройти кваліфікацію на інший марафон – у Бостоні. Це гонка, де брати участь можуть не всі, а лише ті бігуни, які пробігли інший марафон за певний час. Тобто я мала певну планку, до якої тягнулася. Цілий рік готувалася до цього забігу і завершила його, навіть на 10 хвилин швидше, аніж вимагалося. Для мене це грандіозна перемога. Але не остання, бо одразу ж підняла для себе планку.

– Як відновлюєшся після цих стартів, адже пробігти марафон чи навіть напівмарафон – завдання не з простих?

– Завдяки постійним тренуванням напівмарафон у спокійному темпі для мене вже не є навантаженням, пробігаю його в рамках тренувань як підготовку до марафону. А після марафону.... Боюся, рецепт буде дуже простим: вино і масаж. Мої активні діти не дають мені сильно розслабитися.

– Ти вже брала участь у багатьох всесвітньо відомих марафонах – Берлін, тепер Чикаго, які їх особливості, якісь цікаві події траплялися під час бігу?

– Я пробігла два меджори (авт.: елітні світові марафони). Всього їх шість у світі: Берлін, Чикаго, Нью-Йорк, Токіо, Лондон і Бостон. Пробігти всі – це заповітна мрія кожного бігуна і я до цього теж йду, тобто біжу. Власне, тому й проходила кваліфікацію на Бостон у Чикагському марафоні, щоб мати змогу подати заявку на наступну гонку. В Україні всі меджори пробігли всього семеро бігунів. Цих виняткових людей називають «6 star finisher» (зіркові фінішери). На кожному марафоні є стіна слави, де можна прочитати імена таких фінішерів з усього світу. Одна з семи – мій тренер Марі, яка цьогоріч стала зірковим фінішером, отримавши свою медаль у Лондоні. Загалом марафони за кордоном – це виняткова подія: на вулиці виходять мільйони людей. Упродовж усіх 42 кілометрів траси в Чикаго стояли люди, які підтримували бігунів. Уявіть собі 42-кілометрову шеренгу, яка кричить, свистить, тримає плакати, вигукує компліменти і всіляко намагається підняти дух марафонців. Люди влаштовують вечірки прямісінько обабіч бігової трас біля будинків: виносять бігунам їжу та воду, хоча організатори й так забезпечують учасниківвсім необхідним. Щодо цікавинок, то торік у Берліні я бігла марафон з Е.Кіпчоге, і він тоді поставив черговий рекорд світу. А цьогоріч Бріджид Косгеі побила рекорд серед жінок-бігунів, так що мені везе на рекордсменів

– Тренер для тебе відіграє важливу роль, чи більше готуєшся самостійно?

– Готуюся лише разом з тренером. Марі супроводжує мене, де б я не була, в будь-якій точці світу ми на зв’язку. Від настаниці отримую завдання,де повністю розписані тренування. Записую їх за допомогою спортивного годинника та відправляю тренеру. Так що «злиняти» з тренування не мож, у підготовці повністю довіряю тренеру – це наша бігова «мама», яка веде нас, як своїх дітей.. Словом, веде нас як фізично,так і морально. Як правило, підготовка – це три-п’ять бігових тренувань на тиждень. Це й довгі повільні пробіжки, де тренується психологічна витривалість довгих дистанцій, і короткі – на інтенсивні на швидкість, і середньої інтенсивності. Ще додатково займаються пілатесом, де укріплюю спину  багато і довго розтягуюсь. Для мене поєднання бігу та пілатесу – ідеальне.

- Після крайнього марафону, до яких наступних стартів будеш готуватися?

– Цього року в мене два марафони. 3 листопада бігтиму в Нью-Йорку. Щоб потрапити на цей меджор, збирала кошти в благодійний фонд для дітей. Потрібно було зібрати більше двох з половиною тисяч доларів. Мені хотілося залучити до цього благодійного руху якомога більше друзів, знайомих, незнайомців, тому виникла ідея попросити всіх, хто хоче мене

підтримати, перераховувати не більше 10 доларів на благодійний рахунок. Щоб таким чином дати можливість якомога більшій кількості людей долучитися до хорошої справи. Якщо чесно, було боязко, не знала, як сприймуть цю ініціативу. Дехто так і питав: «Ти що, сама не можеш просто взяти і заплатити?» Не всі розуміють саму ідею благодійності і благодійного руху, коли ти своєю ініціативою можеш розбудити в людях добро, людяність, щедрість. Коли ти, врешті-решт, можеш показати, біг для мене – це не просто спорт, а й дружба, підтримка, шляхетність, мораль. Більшість друзів підтримали мене, була вражена, скільки небайдужих сердець навколо мене – це і є щастя. Коли ти розумієш, що твої друзі реальні, а не віртуальні і їхня підтримка не закінчується просто лайком у «Фейсбуці». Тому, друзі, всім вам ще раз безкінечно вдячна і бігтиму за кожного з вас у Нью-Йорку! Після Нью-Йорку у мене залишаться ще три меджори. Можливо, вдасться пробігти навесні 2020 року лондонський чи токійський марафон. Потім готуватимуся до бостонського

марафону, який сподіваюся пробігти у 2021.

– Родина підтримує твоє захоплення, чи то пак вже такий твій стиль життя?

– Впевнена, що без них я б нічого не змогла. Не було б жодного кілометру без їхньої підтримки і любові. Діти і чоловік завжди поряд, вони їздять зі мною на марафони, чекають мене на бігових трасах. Мої діти також бігають: як правило, на офіційних гонках є окремі дитячі забіги, де біжать від 100 до 1500 метрів, залежно від віку. Моя 3-річна донька має уже 2 медальки, а син – з десяток. Він завжди дуже хвилюється перед забігом, боїться прибігти «не першим». А я йому кажу: «Ти такий єдиний на світі, ти - унікальний. Ні на кого не дивися, не рівняйся. Просто біжи так, щоб твоє серце відчувало радість і любов.» Інакше в чому тоді смисл бігу...

Розмову записав Роман СЕНИШИН

 

19 жовтня 2019р.