Переїхати в Закарпаття, створити готель, написати книгу: історія киянки Анастасії Ар’є

Виявилося, що саме вона і є засновницею проекту. Разом з командою Насті вдалося створити, без перебільшення, одне з найзатишніших місць для відпочинку на Закарпатті, – пише Varosh.

Нещодавно побачила світ книга «С асфальта на траву», яка є своєрідним щоденником переїзду з мегаполісу у тиху закарпатську глибинку.

– Влітку 2017 року я проміняла Київ на Карпати – будувати сімейну справу, бути ближче до себе справжньої і ростити донечку в обіймах природи. Якщо ви коли-небудь мріяли «кинути все і круто змінити життя», створити свою справу і працювати над нею разом із сім’єю, вважайте цю книгу замковою щілиною, в яку можна підглянути мій досвід. Ви проживете зі мною ідею переїзду і підготовку до нього, продаж всього, що у мене було, зміну столиці на село, будівництво та ремонт готелю, запуск сімейної справи і сотню моментів, з яких склалися два роки життя в Карпатах. Вас чекають неспішні прогулянки полями, життя і робота на курорті та зворотний бік красивих картинок в Instagram. Формат книги дозволить вам «влізти» в мою голову і побачити весь шлях зсередини – від ейфорії до реальності, – каже про книгу Анастасія.

Замовити книгу можна за цим посиланням. Або ж за цими контактами: 068 857 45 15, [email protected], facebook, instagram.

Ми ж розпитали Настю трохи про роботу кантрі-клубу NATRAVE та життя в Карпатах.

– Ви живете на Закарпатті два роки. Чи досі ідея переїзду з мегаполісу «на траву» здається вам вдалою?

– Рожеві окуляри вже давно впали, і є багато чого «мегаполісного», за чим я сумую. В Києві залишились подруги, стильні кафе на будь-який смак та бюджет, відмінний сервіс, зовсім інший вибір і якість продуктів в супермаркетах, хороші майстри манікюру та косметологи… Там, де я зараз живу, все по-іншому.

В Карпатах мене тішать пейзажі і тиша навкруги дому, свіже повітря і неймовірне зіркове небо, можливість ростити доньку в обіймах природи, а не на асфальті.

Мені важко оцінити, чи вдалою була ідея переїзду. Ми переїхали, щоб розпочати сімейну справу та подарувати доньці босоноге дитинство – нам вдалося і одне, і інше. Те, що довелося покласти набагато більше грошей, зусиль та нервів на це – вже інша справа.

– Чому обрали саме Ізки як точку для життя та власної справи?

– Моя мама придбала земельну ділянку в Ізках ще в 2008 році, встигла побудувати три невеличкі котеджі і ресторан. Далі сталася криза, і можливості завершити будівництво не було. Все залишилось без нагляду майже на десять років, поки ми не вирішили залишити місто і завершити давній проект.

– Як ваш життєвий та професійний досвід допоміг (або не допоміг) у створенні та налагодженні справи в горах? 

– Ха, це дуже смішне запитання! До переїзду та початку власної справи я читала багато літератури та вчилася різним речам: основам маркетингу, SMM, тонкощам ресторанної справи та командо-утворенню… Виявилося, це все геть не потрібно, оскільки довелося працювати самим. Була ілюзія, що зможемо знайти робітників, створити команду, делегувати частину справ іншим. Але майже рік ми працювали вп’ятьох – я, чоловік, моя мама, її подруга Марина та сусідка Марія, яка разом з Мариною підтримують клуб в чистоті та порядку. Лише рік тому змогли знайти офіціанта та кухара. Люди на Закарпатті не дуже хочуть працювати, та й в Україні загалом. Я бачу одні й ті самі резюме, які оновлюються місяць за місяцем, але нашу пропозицію ці кандидати не приймають – очікують, напевно, золоті гори, або просто обирають сидіти вдома на канапі і звинувачувати у всіх своїх проблемах уряд.

У створенні своєї справи більше допомагають наполегливість та розуміння, заради чого ми все робимо. Дуже тішать відгуки та вдячність гостей, це дає сили рухатись далі.

– Розкажіть про те як ваша справа росла? Зараз це не тільки готель, а й ресторан.

– Клуб розпочав роботу з двох котеджів, потім ми зробили два номера, і цієї весни завершили ще два. Наразі маємо два котеджі і міні-готель на чотири номери. Більше будувати нічого не будемо, бо плануємо зберегти камерну атмосферу і можливість подбати про кожного гостя, а не ставити все «на потік». Наш ресторан працює в закритому форматі – виключно для гостей клубу. Концепція закладу будується навколо затишку, усамітнення і ідеї, що «всі свої». Нікого «з вулиці», тільки наші гості – і на території, і в ресторані.

– Де брали знання, яких бракувало? Чи хтось додатково вас консультував? (скажімо, стосовно запуску ресторану, формування меню, приготування страв)

– Маркетингу я навчалася на курсі у Ії Імшинецької та по книжках видавництва МІФ, ресторанній справі – в проекті «Рестросфера». Прослухала багато підкастів на сайті Websarafan і купувала записи самітів на тему інстаграму, smm загалом, імейл-маркетингу, сторітелінгу, особистого бренду та інших цікавих тем.

Для запуску ресторану ми не брали ніяких консультацій. Нам скоріше потрібні люди на кухню, щоб працювати, а не розповідати, як все має бути. Меню сформували, опираючись на локальні традиції, власний смак та місцевий вибір продуктів. Щось з часом прибрали, щось замінили, і в меню залишилися «зіркові» страви, які люблять наші гості. І, судячи з відгуків, вони задоволені.

– Чи змінив переїзд вас особисто? Які ці зміни?

– Переїзд – ні, власна справа – дуже. Я відчуваю сенс в тому, що роблю, бачу, як зусилля та кропітка праця дають результат, як намальована картинка затишного місця відпочинку стала реальністю. На початку роботи я тремтіла в день кожного заїзду гостей, дуже хвилювалася, інколи мене нудило від хвилювання та зводило шлунок. Я здригалася від дзвінків з незнайомих номерів, бо через хвилювання боялася сказати щось не те. Зараз я набагато спокійніша, впевнена в собі і знаю, що нам вдалося створити класне місце.

– Розкажіть про роботу над книгою. Про що вона?

– Навесні 2017 року ми почали готуватися до переїзду, виставили на продаж житло, збирали речі, мріяли про майбутнє. Я почала робити щоденні записи, щоб зберегти все, що відбувається – хоча б в форматі щоденника. Я не знала, куди нас виведе ця авантюра, не знала, що буде через рік або через п’ять років, але знала напевно, що це – значимий та переломний етап мого життя. Тому важливо було не розгубити спогади по соціальних мережах, а вкласти емоції, переживання та події під тверду обкладинку. Опублікувати. Розділити досвід з тими, хто був поруч і з тими, хто стежив на відстані за втіленням нашої карпатської мрії. Книга охоплює період напередодні переїзду, і перший наш рік на Закарпатті.

– Чи навчилися ви якихось цінних речей від місцевих? Або можливо чомусь навчили їх самі? 

– Раніше мене дивував вислів, що Закарпаття – це не Україна. Тепер я його розумію. Інші люди, інакший менталітет, деякі риси мені важко осягнути, прийняти, не те що запозичити. У нас не дуже багато контактів з місцевими, оскільки немає часу «на каву» і балачки – роботи багато, сил – не дуже.

– Які куточки Закарпаття приваблюють особисто вас? 

 – Оскільки поруч з нами водоспад Шипіт і Гемба, я дуже люблю цю місцевість. Подобаються краєвиди дорогою в Хуст (сама дорога жахлива) і сироварня «Бараново».

– Як зараз справляєтеся з керуванням справою? Чи вдалося вам за цей час до сімейного бізнесу знайти і найманих працівників на одній хвилі з вами?

– Зараз до серцевини нашої команди приєдналася Андріана (офіціант) і кухар Галина. Шукаємо ще одного кухара, оскільки Галина працює за вахтовим методом, і офіціанта – щоб Андріана мала допомогу під час повного завантаження клубу.

Так, як викладаєшся сам заради своєї справи, не буде викладатися ніхто. Це треба розуміти і бути готовим, коли розпочинаєш власну справу. Якщо пощастить знайти таких завзятих, як ти сам, цінуйте таких працівників та радійте своїй вдачі.

Росана Тужанська, Varosh

Фото люб’язно надані засновницею кантрі-клубу NATRAVE

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

20 січня 2020р.