«Боєприпас зі збитого дрона впав на мене і... не здетонував»: історія Олега «Фанти» з 128 ОГШБр

34-річний Олег (позивний Фанта), солдат 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, 11 травня може святкувати одразу три додаткові дні народження. Перший – коли підірвався на міні під час заходу на позиції, але вижив. Другий – коли під час евакуації його НРК атакував російський дрон-ждун. Солдат із відірваною вибухом стопою і великою крововтратою збив дрон із дробовика! А третій – коли боєприпас зі збитого дрона впав прямо на нього. І не здетонував…

Цей випадок – ще одна яскрава ілюстрація, як воює піхота 128 ОГШБр.

Олег – дуже досвідчений боєць. Він із Хмельницького, має вищу освіту й пішов у ЗСУ з самого початку повномасштабки. Брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав оборону в Бахмуті й Соледарі, далі зі своїм підрозділом перебазувався на Оріхівський напрямок Запоріжжя. Олег неодноразово проходив через «м’ясорубку», тому набачився всякого.

Далі його пряма мова:

– Наша група добиралася на позицію шість днів, хоча це всього 12 кілометрів. Йшли тільки по кілька годин на добу, по сіряку, коли дозволяла погода. У кожного в рюкзаку десь по 35 кг спорядження плюс бронік, каска, зброя. Позиції – в зруйнованому артою й КАБами містечку, і ми вже бачили його, залишалося обігнути посадку й пройти проміжок між єгозою, всього метрів 500. Росіяни добре вивчили з висоти ймовірні проходи, тому дистанційно замінували їх. Територія суцільно замінована, але я бачив усі міни, хоча трава вже висока. І раптом вибух… Я інстинктивно впав і не зрозумів, що сталося. Думав, це не зі мною, хотів підхопитися і йти далі. А потім бачу – моя берця відлетіла метрів на 5, а на місці лівої стопи – кривава «розочка».

Товариші підбігли, наклали на стегно турнікет і повідомили по рації, що я «300». По дорозі ми обминули в посадці позиції підрозділу ГУР, які залишилися метрів 700 позаду. Хлопці почули вибух, прибігли й допомогли відтягнути мене в свій бліндаж. Фактично врятували мене, бо вже розвиднялося, і починали літати російські дрони. У них дуже хороший медик – він обрізав зайве з моєї «розочки», обробив рану й наклав ще два турнікети нижче коліна. А верхній, на стегні, поступово ослабив і зняв. Цим врятував мою ногу від ампутації вище коліна. Хотів зняти ще один турнікет, але я вже зблід від втрати крові, тому він вирішив не ризикувати…

Я пробув у бліндажі 12 годин, чекаючи, поки стемніє, і за мною вишлють НРК (наземний роботизований комплекс). Рана боліла так, що з’їв увесь знебол, який був. Але не знепритомнів. А коли приїхав НРК, біль одразу минув від викиду адреналіну – я знав, що мене чекає попереду: ту відстань, яку ми йшли 6 діб, треба було проїхати назад за пару годин, незважаючи на всі ризики.

НРК був відкритим, а не з капсулою, і це, як виявилося, добре. Мене поклали зверху, я взяв зброю, в тому числі свій дробовик, і ми рушили. Загалом до точки евакуації треба було проїхати 12 кілометрів. Іноді НРК пробуксовував, іноді щось об’їжджав, але оператор знав свою роботу. Ми мали об’їхати полями два села, і перед другим я побачив попереду оптоволоконного дрона-ждуна. Спочатку подумав, що це глюк, ввижається. Але «глюк» побачив мене, піднявся в повітря й почав заходити в піке. Цілився прямо в мене.

Ну, довелося ще повоювати. Я підхопився на здорову ногу й вихопив дробовика. Оператор НРК все бачив і пригальмував, щоб мені було зручніше. Я розумів, що маю час тільки на один постріл, і шмальнув у «ждуна». Збитий дрон упав прямо на мене, на поранену ногу. Від його лопатів досі синці на стегні. Я викинув дрон, і НРК рушив далі. Так і доїхав до точки евакуації, загалом дорога зайняла десь дві години. Коли мене зустріли хлопці, один вигукнув: «Ти бачив, що привіз із собою?» І показує реактивну гранату й підривник, які лежали в НРК біля мене. Упали разом із дроном і не здетонували. А я й не помітив, думав, викинув усе разом із дроном…

В лікарні мені зробили операцію, кажуть – усе нормально, на протезі нижче коліна можна навіть грати в футбол. Я й сам розумію, що мені пощастило, тому настрій нормальний. Плакати не збираюся. Те, що зі мною сталося, – найменше, що могло бути. Вже вирішив, що після лікування буду служити далі…

Ярослав Галас, офіцер 128 бригади