Чай: Про Київ та Ужгород, телебачення і події, та про Палату № 6

Наприклад, одного разу він втік із дому і тиждень жив у мене. І жив таємно, ніхто не мав дізнатися, де він. Ввечері ми приходили до мене ночувати, заходили так, аби мої батьки його не помітили. Вранці я йшов на пари, а він – гуляти в місто.

Є і такі секретні історії, що навіть до моїх книг не потрапили.

Тому мені було шкода, коли Чай поїхав жити у столицю, і тому я зрадів, коли він повернувся у варош. І от після Києва він живе тут уже п’ять років, так виникла ідея розпитати у нього про життя, як і чому переїхав та повернувся.

Каштан, Рівне, Київ, Палата № 6, Крим, Київ

– Що стало відправною точкою твого переїзду у Київ? Чи була якась конкретна причина “еміграції”?

– Власне переїзд розтягнувся на роки. Почалося з того, що ми з Чаханом у 1995 році вступали у Рівненський інститут культури. Поступали, як серйозні пацани, на літаку: тоді був рейс Ужгород-Москва з посадкою у Рівному. Одразу з аеропорту потрапили на екзамен, сіли за задню парту. Тут до нас повертається чувак і просить сигарету, ми даємо, а він починає забивати косяк. Виявилося, що це вокаліст відомої групи, але не можу сказати його ім’я.

Ми вступили, але на навчання я не поїхав – місто мені не зайшло, та й у той час я був діджеєм у “Каштані” (в Ужгороді, – ред.) , не до науки було. За кілька років я поступив в інститут Поплавського, де одразу став капітаном команди КВН, адже в мене вже був серйозний досвід у цій сфері. Закрутилося: і з ректором – за ручку, і на всі наради, і купа свят та подій, і такі горизонти відкривалися… Проте в той час у мене було багато ігор і поїздок з моєю командою – ужгородською “Палатою №6”. Постало питання – навчання або КВН. І КВН переміг.

От так наприкінці дев’яностих і склалося, що я часто і тривало зупинявся у Києві. А моя “Палата №6” виграла у країні все, що можна було, я став режисером Асоціації КВН України, і в мене бувало понад 30 виїздів у році. Тоді я вперше замислився, чому би не оселитися у столиці. З іншого боку, через постійні роз’їзди не було сенсу десь осідати.

А у 2006 році Тудор (шоумен Тудор Кілару, – ред.) запропонував зробити з ним анімацію для одного замовника з Криму. Ми написали план анімації і думали, скільки за нього просити.

– Давай 800 доларів, – кажу я.

– Та це мало.

– Ну давай тисячу.

– Та шо тут мєлочитися, давай попросимо п’ять тисяч!

– Муа-ха-ха!

Тоді це була неймовірна сума. Коли Тудор їм це озвучив, вони відповіли:

– Хлопці, ну давайте хоча б чотири.

Ну, ми офігіли й погодилися. Це була база відпочинку заводу “Кримський титан” під Євпаторією. Ми мали вперше відпрацювати цю анімацію для працівників і керівництва заводу. І ми, капець, хвилювалися, бо на всі активності протягом дня і вечірній концерт приходили винятково жінки. Ми не розуміли, що не так з програмою.

Та виявилося все значно простіше – їхні чоловіки приїздили туди з трилітровими банками самогону і тупо бухали, безпробудно. Ще вийти на обід у них вистачало сил, але потім вони зачинялися у номерах і пили.

Ну, а ми здали програму і працювали там усе літо. Сцена – за п’ять метрів від моря, виступи щодня, програма і команда були супер – навіть Бліц з нами працював, все було круто.

А коли закінчився сезон, ми не хотіли розлучатися. Подумали – в нас уже хороший досвід і багаж, тому вирішили, що всією “Палатою” знімемо хату у Києві, захопимо ринок і будемо вести всі найкрутіші корпоративи столиці. Із відомих ужгородців в нашій команді були Саша Бєліков і Саша Мерявчик.

Так і зробили, але з завоюванням ринку трохи не склалося. Тоді я ще доучувався на кафедрі КВН. Так, я маю вищу освіту з КВН, можу його викладати. До речі, з такою спеціальністю нас усього троє у Всесвіті.

КВН, івенти, сценарії, шалена підготовка до весілля

Щодо роботи в Києві, то були якісь замовлення і запрошення, але недостатньо, аби нормально заробляти на життя у столиці. Ми трохи попрацювали на 95й Квартал, потикалися, помикалися і всі роз’їхалися. Крім мене, бо я не бачив Ужгороді перспектив для розвитку і роботи. Тож я зняв квартиру на Оболоні і вже постійно жив там. КВН-у ще було багато: ми тоді, як збірна України, об’їздили всю Європу, навіть в Ізраїлі грали.

У той час я співпрацював з великим івент-агентством, вів багато заходів по всій країні, їздив у рекламні тури. А потім якось непомітно почав працювати на телевізійних проєктах – сценаристом, редактором і навіть шеф-редактором. Дуже цікавий період.

Наприклад, я був редактором проєкту “Джентльмени на дачі”. Це про соціалізацію зеків, котрі щойно вийшли на свободу. Тобто їх збирали разом, селили у великому будинку в лісі і намагалися соціалізувати. Це було реаліті-шоу, весь будинок –  у камерах і мікрофонах.

Паралельно працював сценаристом проєкту “Народна зірка”, а це прямий ефір щотижня. Шалений був час, я тоді майже не спав – заробляв на весілля. У той час моя наречена Катя готувалася до весілля в Ужгороді, а вона з Вінниці, і тут майже нікого не знала.

Весілля було у понеділок після Пасхи. Я замовив у крутої дизайнерки крутий костюм, але вона профітькала дедлайни і дошивала його сама, бо швачки вже святкували. Це було фіаско. Я коли приміряв те дороге лайно у потязі на Ужгород, ледь не розплакався.

Нагадаю – була Пасха. Але вдалося домовитися: люди повідкривали магазини і я з переляку купив два інших костюми. Та у ніч перед весіллям моя хороша подруга перешила і врятувала мій  “дизайнерський” костюм.

Київ, Крим, Майдан

Одразу після весілля я мав терміново повертатися до роботи, тож ми покинули усіх гостей і ледве упіймали квитки на поїзд, який вже виїхав з Ужгорода. Мій друг віз нас на забитій подарунками “Славуті” у Сваляву, щоб наздогнати потяг. Ми навіть закритий шлагбаум переїхали, бо інакше ніяк не встигли би. Напевно тоді моя Катя остаточно зрозуміла, у що вляпалася.

І от я завершую у столиці один проєкт, і ми на кілька днів звалюємо в Ужгород. Тільки приїхали, п’ємо каву і тут дзвонить той самий чувак, якому я колись робив анімацію в Криму. І каже:

– Ти мені тут дуже потрібен. Завтра.

Ну, ми з Катею сіли в машину і поїхали, цього разу вже у “Золотий Берег” – величезний комплекс під Севастополем. Я залишився там, а дружина з’їздила у Київ за речами, і ми весь сезон провели у Криму – поставили анімацію, і я був артдиректором.

Повернулися до Києва восени 2011 року. Тоді якраз була криза у розважальному сегменті ТБ і стагнація на ринку. Просіли зарплати, обміліли проєкти. Роботи було небагато, грошей – ще менше, тому брався за все – знімав рекламу, писав сценарії для російських каналів.

І тут мені запропонували стати шеф-редактором одного дуже крутого московського телепроєкту з дуже серйозним фінансуванням. І місяців сім я просто чекав, відмовляючися від постійної роботи, а проєкт ніяк не починався, і на життя уже реально не вистачало. А потім мені сказали, сорі, проєкт заморожено, але наші домовленості в силі, бла-бла-бла…

Тому я вирішив, та ну його, те телебачення! І ми з дружиною створили власну івенткомпанію. Знайшли нішу, придумали назву, замовили брендбук, зробили фотосесію, провели кілька подій, набрали замовлень на новорічні корпоративи… і тут почалася революція.

Ми жили у центрі, і весь Антимайдан з тітушками збиралися ледь не в нас у дворі. Ясно, що ми були активні й стояли на Майдані. Ну, і доля корпоративів теж зрозуміла. Я підробляв сценаріями, але цього було замало. Потім революція перемогла, Янукович втік, а дружина завагітніла – це не пов’язані події (сміється, – ред.).

Васіліса і повернення в Ужгород

Почалася війна на сході, перспективи івентбізнесу стали туманними, квартирка – крихітною, страхи – величезними, перша дитина, ось це ось все. Треба було щось змінювати. Це було дуже складно, та ми вирішили, що народжувати й зимувати їдемо в Ужгород, а навесні повернемося у Київ, у більшу квартиру.

Пам’ятаю, 13 червня, 13 вагон, одне з місць – 13-те, будиночок, який ми орендували у вароші, теж був під номером 13… І вгадай якого числа народилася наша дочка Васіліса? Ми багато сміялися на цю тему.

Контрасти

Був момент, коли в подорожах казав про Київ, що “їду додому”. От тоді я зрозумів, що вже там живу і саме там мій дім – це був 2013 рік. Тобто у столиці я проводив багато часу з кінця дев’яностих, і потрібно було років п’ятнадцять, аби вона стала для мене домом, аби я до неї звик.

Зазвичай всі понаїхавші у перші роки життя в Києві тільки працюють. Плюс ще на дорогу будь-куди треба від години часу. Привіт, альо, зустрінемося? І ти автоматично накидаєш годину, бо розумієш, що зустріч ніяк не може відбутися раніше. Ну, хіба людина стоїть у тебе під під’їздом. Тому й кажуть ті, хто приїжджає з Києва в Ужгород, як ви тут живете, ви ж майже не рухаєтеся. Але насправді в цьому є свій кайф.

Тут же ось який вирішальний момент – ти переїжджаєш до Києва і ніби кидаєш виклик, я приїхав підкоряти столицю, я зможу, бо я крутий і класний пацан. Але як щось не вдається, то думаєш – це що, це я зараз повернуся в Ужгород, і це означатиме, що я програв? Я лузер?

Та насправді це не так – згодом ми зрозуміли, що нам необхідно було повернутися і жодного лузерства в цьому немає. Бо, наприклад, якби ми залишилися там, можливо я тільки івентами і займався би, а тут мені відкрилося багато чого іншого й нового.

– А які мінуси життя у столиці?

– Мінуси – це купа часу на дорогу, це оренда квартири, на яку йде 80% твого прибутку. Якщо дивитися на мій початковий період – це постійне безгрошів’я і часті думки, блін, а для чого мені це все? Я ж їхав сюди за можливостями, то де вони?

Тобто треба зіставляти свої фінансові можливості з реаліями, адже ціни у столиці і провінції дуже різні. Але що злить найбільше – хай навіть ти їхав не задля професійного розвитку, проте їхав у центр країни за яскравішим життям, за шоу, за концертами, за вечірками. І коли ти не можеш собі це все дозволити через гроші чи зайнятість на роботі, це капець прикро.

Також треба бути готовим до величезної кількості людей і до постійної тисняви. Якщо ти звик, що в Ужгороді все вирішується неспішно, пішки і за чашкою кави, то там будь готовим до фаршу із машин і людей, а ще до того, що спочатку ти не розумієш, для чого тобі це все.

Наприклад, під час навчання я певний період жив у Сашка Положинського в самісінькому центрі, на класній хаті. Ясно, що він не брав з мене грошей і мені тоді здавалося, блін, так це ж круто жити у Києві. Та коли ти все робиш самостійно, то це вже зовсім інша ситуація. От ми колись знімали “однушку” за 400 доларів і це був космос, але якщо в тебе все шикардос по заробіткам, то чому би ні.

Робота в Ужгороді

Якщо чесно, я думав, що з моїм досвідом ведучого у мене не буде проблем із замовленнями у вароші. Ми почали розбиратися у ситуації і побачили, що на маленьке місто є понад тридцять ведучих – ринок тупо перенасичений. Тому за місяць після народження дочки я став “начальником відділу особливих подій” на курорті Воєводино. Ставив там анімацію, організовував і вів події.

Проте мене постійно не було вдома, і коли одного разу Васіліса мене налякалася, бо не впізнала, я зрозумів, що треба вертатися в Ужгород. І став артдиректором клубу Контрабас, і все склалося. А головне – я знов почав там грати. Колись, у дев’яностих, я працював діджеєм у першому клубі вароша Каштані, і завжди хотів повернутися до цього. І от знову заграв. Це хобі, яке могло би стати роботою, але краще хай все ж залишається хобі.

– А рішення залишитися в Ужгороді прийшло поступово?

– Ну так, але спочатку тут теж було нелегко. Та й коли народилася дочка, життя змінилося кардинально. Проте не скажу, що був момент “все, лишаємося тут”. Хоча, пам’ятаю слова Каті:

– Може, поки нікуди не поїдемо? У нас усе добре, живемо у класній хаті, усе близько, купа друзів.

А ще ми якось несподівано почали займатися SMM, це масштабувалося до значних розмірів, і у нас є всі шанси розвиватися далі.

– А які плюси й мінуси Ужгорода? Зважаючи на столичний досвід

– Ну, плюси відомі: нижчі ціни, хоча, наприклад, ведучі й фотографи працюють за київськими цінами. Але усі кафешки й ресторани в рази дешевше. А ще: і природа поряд, і закордон, і купа можливостей, яких немає у Києві. Наприклад, просто піти пішки на зустріч з людиною, і тому все вирішується швидко. Хоча, насправді нешвидко, бо це ж Ужгород, тут ніхто не поспішає.

Але поступово звикаєш до повільного ритму, починаєш від нього кайфувати.

А от що не дуже класно, це постійні такі “дзвіночки” – час їхати звідси, причому не у столицю, а геть з країни. Бо тут я стикнувся з місцевою владою – думав, після революції все змінилося. На жаль, ні фіга не змінилося. Мене дуже хвилює, як руйнують Ужгород.

Думаю, у країні треба змінювати всю систему влади. А ще ми не готові до європейської демократії, і коли збагнув це, то був готовий їхати з України.

Ну, з іншого боку, маю додати таке: світ змінився і ти вже не мусиш їхати до Києва, щоб отримати щось таке, чого не купиш тут. Туди їдуть за іншим: хтось потішити своє его – от приїхав із провінції і став тут кимось. Звісно, є сфери, у яких можеш вирости тільки у столиці. Наприклад, серйозна політика. Чи зіркові професії – коли ти музикант, співак. А от айтішникам вигідно жити тут.

– Тобто якщо ти працюєш вдома, то немає сенсу туди їхати?

– Сто процентів.

Італія, істфак і доленосна зустріч

– А давай ще якусь історію!

– Ок, історія. Ми зі збірною КВН України їхали в тур Європою. Усім дали шенгенську візу, а мені відмовили. А я – художній керівник збірної. Команда поїхала автобусом, я ж – у німецьке посольство. Хоча, всі казали, що у разі відмови – жодних шансів. Але правдами й неправдами я домігся зустрічі з консулом і пояснив, що без мене команда залишиться без програми, а в мене єдиний шанс наздогнати їх – це вилетіти завтра літаком у Венецію, де мав бути перший виступ. Я йому дуже емоційно, ясна річ, на пальцях все розповів (англійська by 8-а школа, ага, – Чай), і за кілька хвилин він виніс мені паспорт з візою.

І от я прилітаю, а мій багаж загубили. Зі мною тільки рюкзак з ноутбуком і футболкою “Збірна України”, і все. А у Венеції все зачинено, купити нічого не можна. І це за день до мого дня народження. Хтось дав мені шкарпетки, зуби чистив пальцем, мився невідомо як, бритву позичив. Ми виступили, все окей, але багаж мій так і не знайшовся.

Їдемо виступати до Риму – якраз у день мого народження. І керівник команди вирішує з іншими, що мені подарувати. Словом, він дає одному товаришу купу євро, і цей додік купує мені… скульптурку – двоє голих чуваків борються, а один тримає іншого за член.

Блін, це було дуже тупо – в мене навіть трусів нема, я голий-босий, а мені дарують скульптуру. Вона дотепер вдома стоїть – як приклад подарунку не в тему.

– А перед ким ви виступали у Європі?

– Інколи це були клубні виступи, інколи – з місцевими командами. Насправді у Європі багато КВН-у. У Німеччині взагалі двіж по цій темі. Але в наші дні, з появою “Ліги сміху”, він вже цілком здувся. На піку КВН-у, це десь початок нульових, до нас на фестиваль Асоціаціїї КВН України приїздило понад двісті команд.

А щодо років, то першу свою гру я зіграв капітаном вболівальників істфаку УжНУ у 1993 році. На істфаці я був легендою, бо коли вступав, розраховував на “бомбу”, яку мені мали передати у туалеті. Під час екзамену я мав відпроситися туди, але “бомбу” так і не принесли. І поки я сидів і вдавав, що готуюся, то писав на папірці різні дурниці, а знизу приписав: «І більше я ні хрєна не знаю».

Наприкінці екзамену у мене цей папірець забрали, й потім роками показували його абітурієнтам та розповідали, уявляєте, який дебіл до нас поступав.

А вже у 1994-му я був капітаном збірної університету, хоча й не вчився там. Після цього наш режисер Ваня Ібер сказав, що ми, студенти-квнщики, маємо йти у школи і вчити дітей грати.  І от наш з тобою випадковий візит з бодуна у восьму школу, з якої мене, до речі, культурно попросили з 10-го класу, дуже серйозно вплинув на моє життя. Адже так створилася команда “Палата №6”, і в нас разом сталося дуже багато різних речей, і пов’язаних з КВН, і не пов’язаних.

Це було навесні 1995-го, а у 1996-у “Палата” виграла шкільний чемпіонат Ужгорода, у 1997-у стала володарем “Гран-прі” Всеукраїнського чемпіонату. А вже у 1999-у ми стали чемпіонами і супер-чемпіонами України, у 2002 і 2003 роках грали у Вищій Українській Лізі на каналі 1+1, і після цього все закрутилося з величезною швидкістю.  Ось так безсонна ніч і якісний бодун можуть змінити життя купи людей. Не нехтуйте цими речами.

А щодо переїзду… Якщо тягне – пробуйте, їдьте, летіть! Головне – не сидіть на місці, якщо на тому місці чи у тому місті вам некомфортно.

Bandy Sholtes, Varosh

Фото з архіву Василя Крайняя

 

22 лютого 2020р.