Вигадаю собі коронавірус. Це люди, що живуть з іпохондрією

Вигадаю собі коронавірус. Це люди, що живуть з іпохондрією

 

Іпохондрія простими словами – це коли люди «одягають» на себе симптоми різних захворювань і можуть сильно через це хвилюватися. Ми поговорили з трьома героями-іпохондриками про те, як відчувається іпохондрія та в чому її прояви, і запитали, як вони почуваються у період карантину, інформує видання The Village.

 

 

Слава Мельник

28 років, контент-менеджер


 

Іпохондрія в моєму випадку – це вигадування для себе хвороб і стрес із цього приводу. Те, що я іпохондрик, я зрозумів самостійно, коли був студентом-медиком. Коли вдається точно встановити захворювання, з ним простіше жити, менше місця для фантазії.

Останнім часом іпохондрія в мене проявляється на тлі внутрішнього дискомфорту. Через це розігрується уява. Оскільки я навчався в медичному, тепер я можу поставити собі значно більше діагнозів, ніж у дитинстві та школі. Зазвичай я відчуваю страх і тривожність, з’являються думки про те, що я помру. Найчастіше перетягую на себе симптоми, пов’язані з онкологією та ВІЛ/СНІДом.

 

 

Коли я вступав до медичного (чого дуже не раджу робити іпохондрикам), у мене виник синдром студента-медика. Це коли приміряєш на себе всі хвороби, які вивчаєш. Після пар з онкології та патологічної анатомії я почувався, ніби в пеклі. Наприклад, якось я дізнався, що при деяких онкозахворюваннях збільшується та твердіє підщелепний лімфовузол. Я перевіряв себе кілька разів на день, іноді робив це так часто, що від торкань та ділянка мене справді починала боліти. Тож мої переживання на тлі цього лише загострювалися. [Коли герой розповідає цю історію, він знову промацує цей лімфовузол]. Коли вдається точно встановити захворювання, з ним простіше жити, менше місця для фантазії/ Здебільшого переживаю тоді, коли я наодинці. Тому стараюся частіше бачитися з друзями, відволікатися роботою, спортом. Я розумію, що жоден зі смертельних діагнозів, які я собі ставив, не підтвердився, я досі живий. Це плюс. Щодо коронавірусу – я був на закритій вечірці, коли оголосили про заборону масових заходів, а там було людей 300-400. У мене боліла голова, відразу після цього подумав, що, мабуть, і температура підвищилася, хоча знаю, що інкубаційний період становить два тижні. Але з того моменту стараюся про це не думати.

 


 

Аня Бобирєва

23 роки, фотографка


"Іпохондрія – це надмірне переживання за стан свого здоров’я. У мене вона не проявляється постійно, але може з’явитися в найбільш невідповідні моменти. Для мене це не патологічний стан, але деколи я можу через це втрачати контроль над своїми думками, піддаватися страху та тривозі. Я вважаю, що в мене все ок з критичним мисленням, тому не впадаю в крайнощі. Намагаюся якомога об’єктивніше оцінювати ситуацію. До 20 років я не знала терміна «іпохондрія». У моєму сімейному оточенні немає іпохондриків. Удома завжди адекватно ставляться до здоров’я, без паніки. Саме тому іпохондрія, що з’явилася у мене на четвертому курсі, викликала так багато запитань. Я досі не можу відповісти, що саме тоді трапилося.

 


 

Головне, що я зрозуміла за останні кілька років, – свої симптоми не можна гуглити

 


 

Моя перша панічна атака супроводжувалася новими для мене симптомами. Пам’ятаю, я повернулася ввечері додому, відчула неймовірну тривогу, пульс підскочив під 160, трохи підвищилася температура, озноб, страх. Викликали швидку допомогу. Мені зробили всі стандартні процедури, озвучили сумнівний діагноз – «ВСД», який люблять приписувати мало не всім підряд. Водночас мені рекомендували пройти повне обстеження. Ситуація була дивною, оскільки до цього моменту я не знала, яка моя норма серцебиття. У мене ніколи не було схожих перебоїв чи проблем із серцево-судинною системою.

Тому я послухалася поради лікарів і лягла в лікарню на комплексне обстеження. Я здала всі необхідні аналізи, жодних патологій не виявили. Тобто взагалі проблем зі здоров’ям у мене не було. На руках я мала різні виписки про те, що зі мною все гаразд. Однак самопочуття погіршувалося. Я не розуміла чому. Лікарі теж пояснити не могли. Мені призначали седативні препарати, але вони мало чим допомагали. Проблеми з тахікардією, походження якої було невідоме, тривали. І тоді мені почало здаватися, що у мене точно є серйозне захворювання, яке не можуть діагностувати. Це було жахливо.

 

 

Тривалий час я уважно ставилася до частоти серцебиття. Носила фітнес-трекери, ходила до кардіолога. У моєму випадку порушення частоти серцевих скорочень або їхнього ритму вкрай відчутні. І коли з’являлися ці симптоми, я більш тонко відчувала загрозу життю. Ще на моєму тілі багато родимок, іноді вони можуть збільшуватися в розмірі. Тут велику роль відіграла спадковість. У моїх батьків схожа ситуація з родимками. Я перевіряю родимки раз на пів року чи рік, як радять лікарі. Однак це не заспокоює повністю, адже їх багато і перевірити все неможливо. Я не страждаю канцерофобією, але страхи на цю тему в мене є.

Щоб заспокоїтися, я спостерігаю за собою, якщо відчуваю, що мені стає гірше, звертаюся до лікаря. Якщо ж розумію, що зміни в стані здоров’я незначні, відволікаюся (змінюю щось у своєму раціоні, налагоджую режим сну). Головне, що я зрозуміла за останні кілька років, – свої симптоми не можна гуглити. Кожен з нас це знає, але все одно піддається цій спокусі, тільки розганяючи паніку. Крім того, я періодично проговорюю ці питання зі своєю психотерапевткою.

 


 

На руках я мала різні виписки про те, що зі мною все гаразд. Однак самопочуття погіршувалося

 


 

Ще допомагає пригадування попередніх епізодів іпохондрії. Усе вирішувалося набагато простіше, ніж я могла собі уявити. Це трохи заспокоює. Ще важливо, щоб поруч була людина, яка не казатиме: «Не вигадуй». Для іпохондрика такі переживання реальні. Їх ігнорування і заперечення може призвести до втрати довірливих стосунків і ще більших проблем. Підвищена увага до свого здоров’я і чутливість – це не мій свідомий вибір. Якби я могла «не вигадувати», то із задоволенням саме так і робила б. Звичайно, ще я працюю над собою. Саме тому все рідше стикаюся з цією проблемою.

16 березня я повернулася в Україну з Португалії. У мене ще в Порту з’явилися симптоми застуди. Спершу я намагалася тверезо оцінювати ситуацію, але потім думки про цей жах захопили мене. Зараз моє самопочуття стабільне, немає характерних для коронавірусу симптомів. Проте все одно тримаю зв’язок з лікарем телефоном, а ще я самоізолювалася на два тижні.

 


 

Валерія Гніздилова

20 років, студентка

"У 19 років я чітко зрозуміла, що іпохондрик, коли в мене почалися панічні атаки, які на пів року змінили моє життя. Хоча вперше страх за своє життя я відчула набагато раніше. Пам’ятаю, мені було років 9-10, я дуже любила після школи дивитися серіали «Чужі помилки» та «Слід». Мене страшно манили речі, пов’язані з розслідуванням загадкових убивств, і щодня я чекала нові серії. Я засинала, і посеред ночі мене від жаху викидало зі сну. Одного разу снилося, що моїм батькам загрожує небезпека. Я бачила, як хтось наближається до них, і в істериці прибігла до мами й тата в ліжко, благаючи їх повірити в мої застереження. Мама намагалася мене заспокоїти, казала, що все добре, але мені не вдавалося

 


 

Розуміння того, що я іпохондрик, заспокоює

 


 

Мені виміряли тиск, він виявився 150 на 100. Таке вже траплялося, мама називала це «лунатизмом». Коли я ночувала у бабусі, у тривожний стан мене могла ввести навіть кімната: я прокидалася вночі, плакала, моє серце буквально виривалося з грудей, мене намагалися заспокоїти, а я однаково наполягала, що відбувається щось жахливе. У 14 років я вперше дуже злякалася за своє життя. Ми сім’єю снідали, і під час прийому їжі я відчула різкий біль у шлунку. Мене охопив жах – біль був сильний, я не могла ні сидіти, ні стояти, ні лежати, мене нудило. Перед тим я чула про випадок, коли під час нападу апендициту помер чоловік...

Мені стало страшно. Раптом, якщо підтвердиться цей діагноз, я не прокинуся після наркозу? Таке ж буває. Я запанікувала. Крім страшного болю у шлунку, я відчувала, як вистукувало серце, у скронях був сильний гул, спітніли долоні. У підсумку чотири дні мені не могли поставити діагноз. Ми об’їздили всі лікарні Києва, і лише потім з’ясували, що у мене метаболічна реакція в організмі. Але кожні хвилин 10 у голові крутилася думка: «А якщо це виразка? А якщо рак?». Невідомість лякала, я постійно накручувала себе, вишукуючи в інтернеті хвороби.

 

 

Тривожні стани викликали тугу. Тоді я відчувала сильний страх за своє життя, так вірила в те, що щось може трапитися, що організм ніби йшов назустріч цьому. Я справді відчувала, що починає боліти серце / шлунок / голова / навіть кінцівки. Лякала думка, що може бути щось, про що я не здогадуюся. А ще страх, що інші не сприйматимуть мене серйозно.

 


 

Справлятися з переживаннями допомагає залученість у щось цікаве та важливе

 


 

Розуміння того, що я іпохондрик, заспокоює. Допомагає аналіз минулих досвідів, що досі нічого страшного не трапилося. Крім того, глибоке дослідження свого неврологічного стану. А ще справлятися з переживаннями допомагає залученість у щось цікаве та важливе. На мене позитивно впливають репетиції в театрі, зустрічі з друзями (навіть відеодзвінки). Минулого літа я займалася благодійними проєктами, це відволікало мене. Допомагає також серіал «Друзі». Потрібно мати якусь мету, змушувати себе рухатися, думати про хороше тут і зараз.

Навесні я часто хворію, тож зараз будь-який біль у горлі або нежить відразу змушує мене думати про погане. Заспокоюю себе тим, що я не в зоні ризику, і намагаюся дотримуватися усіх правил безпеки.

 

 

Ольга Хайдукова

психотерапевтка


У психотерапії більш коректно вживати формулювання «тривожний розлад, пов’язаний із захворюваннями». Це означає, що в людини спостерігаються афективні стани, загальна стурбованість через будь-яку захворюваність узагалі. Крім того, може бути конкретна тривога щодо будь-яких прогнозів стану здоров’я, відчуття вразливості й навіть страх смерті. Коли ми в терапії зустрічаємося з клієнтом, який має таку надмірну увагу до власного здоров’я, ми припускаємо, що тіло для цієї людини стало своєрідним майданчиком для вирішення психологічних конфліктів чи афектів.

Думки такої людини можуть складатися з переконань, що будь-який біль загрожує життю і цього разу все серйозно. Така стурбованість іноді може мати навіть параноїдну інтенсивність і супроводжуватися потужним небажанням відволіктися від фізичних симптомів і перемкнути увагу на інші аспекти життя. З якоїсь причини психіці простіше підозрювати себе в невиліковній хворобі і в такий спосіб давати змогу виходити страху, тривозі, відчуттю провини, ніж йти з цими переживаннями за адресою – наприклад, до партнера чи партнерки, батьків, друзів, або повертатися до свого травматичного досвіду та переживати його в кабінеті психотерапевта.

Іпохондричні ідеї, що найчастіше трапляються у клієнта, можна розділити на три типи:

  1. Ретельна увага до власного організму та прислухання до його роботи. Це найлегша форма. Наприклад, у нинішній ситуації будь-який симптом грипу чи застуди – нежить, біль у горлі – людина сприйматиме як інфікованість вірусом. Ця ідея в уяві набирає масштабів, і людині стає нестерпно жити з собою, її хвилювання переходять на близьких. Вона відразу починає гуглити свої симптоми, намагається записатися на прийом до лікаря, випити якісь пігулки. І навіть пройшовши обстеження, люди все одно можуть не заспокоюватися.
  2. Будь-який симптом, що переживає людина, може сприйматися як невиліковна хвороба. Наприклад, біль у горлі, шлунку переживатиметься як страх онкологічного захворювання. Нові родимки відразу підлягатимуть обстеженню тощо.
  3. У третьому типі переважають маячні ідеї. Вони трапляються у психотиків і під час шизофренічних розладів. Це коли людина може вигадувати у себе симптоми, яких насправді немає. Але суб’єктивно переживатиме їх як реальні. Це може викликати сильну тривогу, відчай, напади гніву.

Загалом іпохондрики використовують надмірну увагу до тіла та здоров’я для того, щоб витіснити напругу, що виникає у взаєминах, під час конфліктів, для розрядки. Це спосіб впоратися з посиленою тривогою. Якоюсь мірою ретельна увага до свого тіла (особливо в нинішніх умовах) – це спосіб повернутися до контролю та повернути собі власне «Я».

Важливо розуміти, що атакувати іпохондрика словами типу: «Та чого ти паришся, все буде ок, це просто нежить», знецінювати, висміювати, соромити, лякати – це не допомагати йому у формування критичного ставлення до свого здоров’я. Такій людині доведеться пройти непростий шлях у стосунках з тими, кому вона довіряє. Часто для цього потрібен спершу психотерапевт, який допоможе усвідомити певні складнощі, які є в сприйнятті ситуації.

Як заспокоїти себе, якщо я іпохондрик?

Насамперед домовитися з собою і близькими, що будь-які ваші переживання – нормальні. Це дасть змогу знизити рівень стресу та напруги й допоможе знайти більш ефективну форму вираження власних переживань (не через тіло).

Важливо створити самопідтримувальну рутину, яка охоплюватиме сон (стільки, скільки потрібно для відпочинку); харчування – не забувати їсти, але й не переїдати; активність – спорт чи просто прибирання, головне – рухатися. І звертати увагу на дихання, зайнятися дихальними практиками. Можна ставити собі прості запитання: «Чи дихаю я, чи почуваюся розслабленим, чи вистачає мені повітря?». Якщо помічаєте, що ви завмерли, важливо повернути собі цю можливість вільно дихати.

Також не варто гуглити все підряд, читати емоційні тексти в соціальних мережах. Важливо зберігати інформаційну гігієну та споживати інформацію лише з перевірених та офіційних джерел.

 

 

28 березня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів