Шлях Мішеля: як німецький еколог рятує популяцію карпатського буйвола на Закарпатті

Шлях Мішеля: як німецький еколог рятує популяцію карпатського буйвола на Закарпатті
Німецький еколог Мішель Якобі приїхав в Україну понад десять років тому і оселився на Закарпатті, взявши на себе порятунок популяції карпатського буйвола. Сьогодні про Мішеля знімають повнометражний фільм, він став героєм багатьох телесюжетів, а більше трьох років тому — одним із перших героїв Ukraїner. Що ж змінилося за цей час у його житті?

 

Упершій експедиції Закарпаттям ми зустрілися з Мішелем на полонині Пересліп та його фермі в Чумальово. Тоді еколог мріяв доправити декількох буйволів на Бессарабію: до села Орлівка та на територію Дунайського біосферного заповідника, де вони могли б жити серед дикої природи. З того часу Мішель втілив омріяне, розбудував ще кілька ферм, створив громадську організацію й зустрів дівчину, з якою будує нові, ще більш амбітні, плани на майбутнє, – йдеться на сайті ukrainer.net.

Уперше Мішель побачив Україну у вересні 2008 року під час походу до закарпатського села Колочави й навколишніх гір. Із тих пір еколог вирішив оселитися на Закарпатті й долучитися до збереження його природних багатств.

Після переїзду на Закарпаття Мішель деякий час кочував регіоном у пошуках найкращого місця для ферми буйволів. Спершу він оселився у комуні «Лонго Май» у Нижньому Селищі, потім — у селі Стеблівка, де збудував свою першу ферму. Згодом Мішель переїхав у Липовець, де навіть придбав хату. Однак влітку місцеве джерело пересохло, та й легкості у спілкуванні з сусідами чоловік так і не здобув, тож був змушений переїхати в село Вертеп. Там він допомагав місцевому хлопцю з його буйволячою фермою, а коли все налагодилося — повернувся в Стеблівку. Далі було село Чумальово, де Мішель у 2016 році збудував уже другу ферму для буйволів, однак і звідти еколог повернувся у Стеблівку. Окрім частих переїздів регіоном, Мішель періодично їздив за кордон, аби навідати рідних і підзаробити на утримання буйволів.

Нині Мішель осів у селі Сокирниця неподалік міста Хуст, де придбав маленький будинок. Планує зробити там ремонт, будує невеличкий льох для дозрівання й зберігання сиру, а також сарай, бо зараз у його господарстві є вже не тільки буйволи, а й кури, коні та корови. Каже, що цього йому буде достатньо, адже він уже має дуже багато: природу навколо себе, землю, друзів і громаду, яка до нього звикла.

— Соціальний аспект мого життя стає все більш важливим для мене в останні роки. Я дуже щасливий, що все більше зближаюся з місцевими людьми.

У 2009 Мішель заснував громадську організацію «Збереження агробіорізноманіття Карпатських гір», що опікується відновленням популяції карпатського буйвола та його реінтродукцією, тобто поверненням в дику природу, а також розвитком самодостатнього фермерства на Закарпатті.

Буйволи

Невеличке стадо Мішеля купкою пасеться в полі й здалеку дає про себе знати звуками дзвоників. Тут не лише буйволи: серед чорних боків можна розгледіти кілька корів.

КАРПАТСЬКИЙ БУЙВІЛ

Вид азійського водяного буйвола, який до першої половини ХХ ст. був поширений на території Закарпаття, Угорщини та Румунії.

За весь період свого фермерства в Україні Мішель загалом мав майже сто буйволів. Одночасно в його стаді бувало по сорок тварин. Утім, тримати стільки худоби було ще тим викликом: узимку їхнє харчування обходилося дуже дорого, адже один дорослий буйвол потребує близько трьох тонн сіна. Крім того, таке велике стадо важче контролювати: тварини можуть втекти й завдати чимало клопоту господарю та сусідам — тому Мішель почав використовувати електропастухів, тобто спеціальні огорожі, що б’ють легким розрядом струму тварин, які намагаються покинути пасовище.

Періодично Мішель розріджував своє стадо, продаючи тварин в інші регіони або повертаючи їх у дику природу. Нині ж еколог дійшов висновку, що оптимальний варіант для нього — невеличке стадо. Зараз він тримає десять буйволів, дев’ять корів і двох коней.

Корови й коні в Мішеля теж не звичайні — це гірські породи: бура карпатська корова і гуцульський кінь породи гутан, популяцію яких еколог намагається зберегти й відновити. Каже, що карпатська бура корова значно витриваліша за звичних для українського села корів:

БУРА КАРПАТСЬКА КОРОВА

Молочно-м'ясна порода, виведена на Закарпатті в першій половині ХХ ст. завдяки схрещуванню місцевих видів із бурими альпійськими породами (монтафонською, швіцькою, альгауською й чорногорською).

— Гірські тварини у долині дають трохи менше молока, але коли біда, коли вже геть тяжка ситуація, то ці тварини все одно його дають. Вони їдять мало, а молоко дають жирне.

До радянських часів багато селян тримали буйволів замість корів, однак ця традиція поступово відходила і старше покоління вже не пам’ятає, як співіснувало з цими тваринами. Мішелю доводилося багато чому в спілкуванні з тваринами вчитися на власному досвіді.

— Люди були бідні, але розумні. Цей буйвол тягне віз, як кінь. Його молоко жирніше, ніж коров’яче, і з нього виходить дуже добре масло, що особливо корисне для дітей.

Буйволи чудово розуміють, хто їм друг, а хто ворог. Вони не дадуть молока людині, яка погрожує палицею. Результат від них можна отримати тільки просячи, а не вимагаючи.

Мішель не просто розводить буйволів, а й намагається запобігти інбридингу, який знижує загальний показник здоров’я популяції тварин. Мішель каже: аби мати здорові популяції, треба щоб було понад дві сотні тварин. Розведення та селекція буйволів має бути ретельно продуманою, аби зменшити ризики:

ІНБРИДИНГ

Явище, коли в невеликому стаді тварин потомство з’являється в близьких за генами особин.

— Інбридинг — це погано, бо він негативно впливає на інтелект тварин. Карпатські буйволи мають добрий генетичний матеріал, що його природа й людина робили останні шість тисяч років, але якщо розводити їх абияк, то все пропаде.

Наразі Мішель із командою «тасують» буйволів-заплідників Україною, але еколог визнає, що це тимчасовий варіант:

— Наша громадська організація тримає п’ять буйволів, кожен із них має повністю інакшу кров, інакший генофонд. Один запліднює буйволицю тут, а потім ми його міняємо: він їде в Буштино, а звідти — інший наш буйвіл повертається. Так само міняємо тварин у Горінчово. Буйволи ідуть кругом Закарпаття, потім обмінюємося так із Одесою (Бессарабією. — ред.). Так що у нас велика популяція.

 

Реінтродукція

Виявляється, тисячі років тому дикий буйвіл був звичним мешканцем території сучасної України. Тисячі років тому територію південної Європи (і України зокрема) населяли дикі європейські водяні буйволи. Вони вимерли близько десяти тисяч років тому. Пізніше із країн Азії до нас був завезений їхній близький родич — індійський або азіатський водяний буйвіл. До України він потрапив вже одомашненим, і його повсюдно використовували як сільськогосподарську тварину — від Карпат і до дельти Дунаю. Тепер реінтродукцією азіатського буйвола переймається ГО Rewilding Ukraine.

Карпатські буйволи мають спокійну вдачу, але довго звикають до свого господаря. Однак бувають і особини з характером, з якими не вдається знайти спільної мови.

Важко доглядати за психологічно травмованими тваринами, наприклад, тими, яких тримали для м’яса. Тринадцять таких буйволів Мішелю вдалося врятувати, поступово викуповуючи їх у ресторатора з Галичини. Еколог познайомився з ним у 2009 році, той тоді тримав майже сорок буйволів як делікатес для гостей. Щоразу, коли в ресторані святкували весілля — різали одного буйвола.

— Буйволи, яких вдається забрати з м’ясокомбінату, психологічно травмовані. Треба три-чотири місяці щодня знаходити час, щоб гладити їх, годувати. Тільки так вони більш-менш знову почнуть довіряти людям. А є буйволи, що такого не забувають, тому назавжди перестають любити людей.

 

Таких буйволів Мішель віддає на реінтродукцію. Займатися нею Мішель почав, до речі, не з буйволів, а з гуцульських коней. Гуцульські коні витриваліші за звичайних: вони здатні пристосовуватися до більш суворих кліматичних умов, пережити зиму надворі, не потребуючи аж так багато корму. Сьогодні ці тварини вже не потрібні у господарстві як тяглова сила через появу сільгосптехніки, тож їх часто віддають на забій.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ КІНЬ

Давня гірська порода коней, виведена в Східних Карпатах завдяки схрещуванню коней Галичини, Буковини й Угорщини з кіньми арабського й норійського типу. Перші згадки про них датують 1603 роком. Входить до світового генофонду порід сільськогосподарських тварин.

На думку Мішеля, гутани ідеально підходять для проєкту повернення тварин у дику природу. Умови для них тепер є на території Дунайського біосферного заповідника на Бессарабії. Два його острови — Малий Татару та Єрмаків — в 60-ті роки ХХ століття обнесли дамбами й штучно осушили, щоб використовувати ці території для сільськогосподарських потреб.

Ситуація змінилася в 2000-х: Всесвітній фонд природи WWF Ukraine разом із партнерами взявся за відновлення природного стану островів. Дамби знесли й почали завозити на острів види тварин, що мешкали там споконвіку. Людей там немає, тож ці місця — ідеальні для відновлення екосистем. Заселити острови характерними для їхньої фауни тваринами нині намагається й одеська громадська організація Rewilding Ukraine.

У межах проєкту відновлення дикої природи цих островів у липні 2019 року Мішель передав цій організації десять коней гуцульської породи, яких завезли на острів Малий Татару. Еколог разом із колегами по проєкту переконаний, що для цих неймовірних тварин наразі єдиний спосіб зберегти вид — перебувати в таких заповідних територіях, де вони зможуть бути «творцями ландшафту».

— Сподіваємося, що цей проєкт в Одесі буде успішним, бо там є такі чудові люди, які привезли коників з Латвії (порода коник або польський коник. — ред.) на острів і зараз схрещують їх з нашими гуцульськими кониками, які знову вільні й стають дикими кіньми.

Того ж 2019 року Мішель здійснив свою мрію — віддав іще сімнадцятьох своїх буйволів на реінтродукцію на острів Єрмаків.

— Щоб зберегти велику кількість буйволів, треба перенести їх в іншу екосистему, де буде різноманіття.

 

Самодостатнє фермерство

Важливим завданням для себе Мішель вважає підтримку й розвиток дрібних фермерств. За його словами, завдяки ним набагато легше відновлювати популяції буйволів, коней та інших тварин, яких використовують у сільському господарстві:

— Фермерський проєкт і проєкт реінтродукції допомагають нам знову урізноманітнити популяцію і знову мати у різних регіонах більше фермерів, які займаються збереженням і виведенням заново цієї породи (буйволів. — ред.).

Мішель не просто «горить» своєю справою, а й вірить в її перспективність, адже можна вберегти популяцію та виробляти натуральні продукти харчування. За словами еколога, в сучасному світі вживати їжу без усіляких добавок — майже розкіш.

Однак додає, що потенціал свого краю і власних можливостей усвідомлюють не всі. Річ у тім, що мешканці сіл на Закарпатті тримають усе менше свійських тварин. Швидко зникає не лише популяція гуцульських коней — меншає в господарствах овець і кіз. Мішель пояснює це тим, що догляд за тваринами й ведення господарства — справа кропітка, яка вимагає хорошої фізичної підготовки й любові до природи. Не всі готові продовжувати традиції попередніх поколінь і часто шукають більш легких грошей за кордоном.

Мішель запевняє, що зменшення кількості свійських тварин впливає не тільки на раціон людей, а й на довколишні ландшафти, адже саме травоїдна худоба змінює їх природним чином:

— З одного боку, це дуже сумно, з іншого — це відкриває багато можливостей, тому що ресурси звільняються, і, може, колись нові інвестори прийдуть і візьмуть землю, якою вже не користуються.

Ще один доказ на користь перспективності розведення буйволів — поява нових ферм, які відкривають бізнесмени й молоді дауншифтери. Багатьом із них упродовж останніх років Мішель допомагав:

— У нас такі молоді люди у Буштино, які тримають уже п’ятнадцять буйволів, пару корів. І є такі олігархи, котрі розуміють: треба мати свої, домашні, натуральні екологічні продукти. І є такі ідеалісти, котрі кажуть: мій дід держав буйволів, мій прадід держав буйволів, і я також хочу держати буйволів.

Мішель — прихильник пермакультури, тобто такого способу господарювання, який найменше шкодить природі й задовольняє при цьому потреби людини. Його послідовники відмовляються від принципу «одна грядка — одна рослинна культура», не обробляють поле хімікатами й не перекопують його щосезону. Прихильники пермакультури багато спостерігають за тим, як різні рослини взаємодіють між собою. Мінімально втручаючись у ці процеси, вони прагнуть повернути цілісну природну інфраструктуру.

Мішель вважає, що перехід на самодостатнє фермерство й пермакультуру — спосіб стати незалежним і зробити щось справді хороше для себе й своєї землі:

— Можливо, ви заведете малий садок і через два-три роки ви побачите, що отримали яблука. І це не просто яблука, що коштують двадцять гривень за 20 кілограмів. Це ваші яблука: ви вклали енергію і це хороше відчуття мати щось подібне. Із самодостатнім господарством ви — на найвищому рівні кола: у вас є своя корова, яка удобрює ваші овочі, цими овочами ви годуєте своїх друзів, і ваші друзі допомагають вам садити дерева, і ці дерева дають кисень всій спільноті.

Мішель наголошує, що самодостатнє фермерство неможливе наодинці. Для цього потрібна спільнота, з якою можна буде обмінюватися продуктами своєї праці, бо забезпечити себе всім і зосереджено вести все господарство складно.

Зараз один із напрямів роботи громадської організації Мішеля — створення своєрідного фермерського коворкінгу. Він разом зі своїм другом у Сокирниці готують невеличкий будиночок для людей, які готові переїхати з міст, як каже Мішель, «дауншифтнутися», тобто спробувати покинути цивілізовані міста для того, щоб жити ближче до природи й споживати самостійно вирощені продукти:

— Це наша ідея та мрія — здавати в оренду деякі поля, де б наші тварини могли пастися, а ми б змогли побудувати щось на кшталт коворкінгу чи пересувної ферми.

Таких фермерських будиночків Мішель із товаришем планують побудувати декілька, створити комуну. Вони готові приймати тих, хто прагне змінити міський уклад життя на сільський. Мішель хоче створити затишний і комфортний простір. Наприклад, думає забезпечити гостей високошвидкісним інтернетом, щоб, живучи в казковому лісі, вони не сумували без спілкування з людьми.

Мішель мріє ділитися з однодумцями ідеями пермакультури, вирощувати разом овочі та виготовляти власні молочні продукти для майбутньої комуни. Він планує залучати інших людей до будівництва нових будиночків, щоб допомогти їм стати частиною фермерської спільноти. За словами Мішеля, ідея такого принципу ведення сільського господарства не нова. На Закарпатті ще збереглися деякі елементи самодостатнього господарювання, бо життя в горах вчить бути незалежними від зовнішнього світу, щоб прогодувати себе. Це дуже тішить еколога, адже він може вивчати ці традиції й підлаштовувати їх під сьогодення.

Еколог хоче, щоб молодь із міст поверталася в села і працювала на своїй землі. Каже, що завдяки прогресивним технологіям заробляти собі на життя можна будь-де, тож це чудова нагода зробити щось корисне для себе, спільноти й природи. Мішель вважає, що жити серед природи — це наче вилікувати депресію.

— Ви можете жити більш простим і більш бідним життям, але якщо ви не порівнюватимете його з життям у місті, то відчуєте, що є в цьому величезна глибока правда.

Ріке

Німкеня Ріке Фероніа де Фріз тепер також займається збереженням буйволів та фермерством. На Закарпаття дівчина переїхала з Берліна — взяла паузу в університеті, де вивчала психологію, бо дуже хотіла побачити Карпатські гори. Про Мішеля дізналася з інтернету, а перед поїздкою спілкувалася з ним телефоном, тож він багато розповідав про місцевість і можливості, які тут є.

— Я насправді не так багато про нього читала і не знала, що він такий популярний в Україні. Тому уявляла, що він живе собі десь сам у горах, таке романтичне життя з тваринами. І коли приїхала сюди, була трохи розчарована, що він тут живе, у селі (Сокирниця. — ред.) з 5 тисячами населення, а зовсім не в горах — лише в передгір’ї.

Попри це Ріке визнає, що Мішель їй подобався відколи вона дізналася про нього і його спосіб життя. І ось уже рік як вони живуть разом. Дівчина каже, призвичаїтися до нового життя їй було нескладно, адже вона з дитинства проводила час на органічній фермі в Німеччині з родиною подруги. Крім того, під час навчання в Берліні Ріке часто мріяла про схоже місце у селі, де б вона могла бути ближче до тварин і більше дізнатися про них:

— Звичайним для мене є просте життя: іноді без електрики і води в крані — треба ходити до джерела і приносити воду звідти, без газу, тобто опалення.

Новим для Ріке став контакт із тваринами, яких на початках було важко навіть поіменно запам’ятати, не кажучи вже про спільну мову з ними й розуміння їхніх потреб. Дівчина зізнається, що звикати довелося і до місцевих мешканців, адже їхній стиль життя абсолютно відрізняється від німецького:

— Мені подобається, що вони (місцеві жителі. — ред.) такі дружелюбні і завжди запрошують на каву, діляться власними овочами та фруктами і те, що вони знають так багато про садівництво і я можу в них вчитися. Що дійсно відрізняється — це те, що тут люди дуже прямолінійні: якщо їм щось не подобається, вони просто про це скажуть.

У Німеччину дівчина поки що повертатися не планує, адже на Закарпатті усвідомила, що вивчати психологію їй уже нецікаво, тому наразі причин виїжджати не має.

— Я закохалася в Мішеля, і це додало причин залишитися, бо я не хотіла стосунків на відстані. І тут ще було багато такого, чого я не бачила.

Ріке вже сама може дати раду буйволам. Мішель уже довіряв їй доглядати за фермою впродовж двох місяців, коли був у від’їзді. Нині, окрім допомоги з буйволами, Ріке має й інші справи: вони з Мішелем відкрили приватне підприємство «Кочова Бура», тож більшістю питань опікується саме вона.

— Для нас це можливість продавати наші продукти тваринництва офіційно, щоб заробляти собі на життя.

Мішель і Ріке виготовляють сири та продають їх в різні міста України. Сироварінню вони вчилися самостійно, одразу на практиці. Постійно експерементують, виготовляючи також масло, вершки тощо. Пара планує заснувати власний бренд сиру, коли до них приєднається більше однодумців.

Мішелю продовжують допомагати волонтери, серед яких місцеві мешканці й ентузіасти з інших міст і країн, зокрема Канади, Франції та Німеччини. Еколог каже, що саме завдяки їхній підтримці він досяг такого успіху в збереженні буйволів.

Мішель радо запрошує всіх охочих на свою ферму, однак визнає, що бути волонтером у їхній громадській організації не так просто: треба знати, як працювати з худобою, як працювати в полі, мати хоча б мінімальний досвід у самодостатньому господарстві. Крім того, необхідно проводити на фермі два тижні поспіль, працюючи по шість годин на день. Це все вимагає неабиякого здоров’я й хорошої фізичної підготовки.

— Це трохи пекло тут, бо в нас є купа роботи, і це все ж таки робота з тваринами, яка завжди має сюрпризи. Нам потрібна допомога, але не кожному, насправді, під силу нам допомогти. Звичайно, найголовніше — це бажання.

Наразі головним своїм досягненням Мішель вважає те, що йому вдалося зберегти породу карпатських буйволів, що була під загрозою вимирання. Тепер в Україні є чимало ферм, які розвиваються і об’єднують багато людей, наприклад, у селах Закарпаття (Буштино, Чумальово) та Причорномор’я (Орлівка).

У квітні 2020 року Мішель та Ріке передали сім буйволів Карпатському біосферному заповіднику, а саме — його природоохоронному науково-дослідному відділенню «Долина нарцисів», що у чотирьох кілометрах від міста Хуст. Долина нарцисів поступово заростає вербами й чагарниками, і саме буйвіл добре їх поїдає під час випасання. Тому заселення цих тварин — чудове рішення відновити баланс екосистеми природним способом.

Мішель та Ріке мають ще багато планів:

— У мене є чудова дівчина, ми можемо розвивати ідеї з нею разом. У мене є ця спільнота в інтернеті — людей, які хочуть мирного і позитивного майбутнього для нас, більше гармонії з природою, більше поважати права жінок. Коли нас збереться більше, це все стане реальністю. 

НАД МАТЕРIАЛОМ ПРАЦЮВАЛИ

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Марія Максименкова

Редакторка:

Аня Яблучна

Коректорка:

Ольга Щербак

Інтерв’юерка:

Наталія Понеділок

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Сергій Коровайний

Оператор:

Максим Зінчук

Фотограф,

Оператор,

Режисер монтажу:

Павло Пашко

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Роман Ажнюк

Віталій Кравченко

Перекладачка:

Яна Білинець

Валерія Кузнецова

Графічна дизайнерка:

Софія Кравченко

 

10 травня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів