Ужгородський музикант Дмитро Павловський: дихати музикою, бути музикою

Ужгородський музикант Дмитро Павловський: дихати музикою, бути музикою
Учасник кількох музичних гуртів, має власну студію звукозапису, рушій кількох музичних колективів, пише власні музичні композиції, англомовні тексти до них, займається просуванням інших гуртів. І це все у 27 років.

 

Як можливо – розповідає Varosh ужгородський музикант Дмитро Павловський.

– Дмитре, як ти став музикантом?

– Cталося все якось дивно, бо до семи років мене музика не цікавила, навіть дратувала. Мама викладала музику і часто бувало так, що хтось приходив займатися до нас додому, мені це чомусь дуже не подобалося. Перелом настав неочікувано для всієї сім’ї, десь у сім років, я просто заявив, що хочу грати на саксофоні. З духових інструментів вдома був тільки кларнет, на ньому я не дуже мав бажання займатися і, враховуючи дуже високу вартість саксофонів, обрали гітару, яких було аж дві. Навчання на гітарі почалося зі школи мистецтв, потім музичне училище. Отак я вже двадцять років  у музиці. В школі мистецтв і на першому курсі училища викладачем гітари у мене був чудовий гітарист і педагог Олександр Полончак.

– Тобі подобалося навчатися у школі мистецтв, училищі?

– Про школу мистецтв тільки приємні спогади. Гарний колектив викладачів, навчатися цікаво, нвесело. На другому році навчання я почав додатково вивчати гру на барабанах. Сім років вчився на гітарі і в той же час п’ять років на барабанах у Григорія Лебовича. От у музичній школі якось все пішло не так. З’явилися проблеми не з музикою, а з загальноосвітніх предметів. Враховуючи мою юнацьку нетерпимість, я зробив необдуманий крок – псхиханув і перевівся у культосвітнє училище. Там теж виникла якась дивна ситуація, бо ніби була домовленість про навчання на гітарі, насправді виявилося, що мене перевели взагалі на інший предмет, на цьому моє навчання музиці закінчилося.

– Неодноразово чув від музикантів цікаву думку – головне вчасно кинути навчання, бо з категорії творчого музиканта, ти можеш перейти у категорію простого виконавця.

– Десь у десять років, я вперше почав записувати власні мелодії на диктофон. Вони з’являлися самі по собі. Це було не якесь усвідомлене бажання писати власну музику. Один з моїх викладачів сказав моєму однокурснику – як це так писати музику, то треба бути генієм, ніби натякаючи, що нічого простим смертним братися за цю справу. Ну до генія мені далеко, але якісь мелодії постійно виникають в уяві, ще не було такого явища як творча криза. Буває, що при написанні для когось, щось не йде, але, щоб було зовсім без ідей – це не про мене. Багато людей тому і не пишуть власної музики, бо просто сумніваються у своїх здібностях, навіть не пробують. От є у мене знайома, чудова вокалістка, що співає у кавер-бенді, і коли їй казали – спробуй щось власне написати, то вона просто посміхалася з сумнівом. Виявилося може і досить непогано.

02

– Як ти працюєш над технікою виконання, скільки часу на день займаєшся?

– Зазвичай інтенсивна підготовка йде перед виступом, відповідальним записом у студії. Щоб щоденно, систематично робити це, ганяти гами, такого останнім часом практично не буває.

– Чому саме з важких стилів ти почав свою творчість?

– Мій брат, старший за мене на п’ятнадцять років, постійно приносив мені слухати записи. Це була різноманітна музика від техно до важкого металу. Власна музика почала набувати більш конкретної форми, коли батьки купили мені справжній комп’ютер. З допомогою товариша встановив FL Studio і з’явилися перші музичні техно-твори, бо у тій програмі воно найлегше робилося. Поступово, з 15-16 років інтереси посунулися у бік важкої музики. Metallica, Accept та інші класики стилю були основою, на якій почали розвиватися власні смаки у цьому напрямку. Наразі інтереси змінилися, стали ближчими Pink Floyd, прогресивний рок.

– Твоя перша власна композиція опублікована в інтернеті десь збереглася? Переживав за результат? Тепер не соромно за ті речі?

– Ну перші навряд чи збереглися. За музичну складову соромно не було, от зведення і запис на той час ще кульгали і дивлячись на це все сьогодні, то інколи соромно. Маючи певний досвід виступів ще з часів навчання, у мене ніколи не було такого, щоб хвилювався через такі речі.

– Чи бувало, що просто лабав блатнячки у дворі для знайомих?

– Найдивніше, що вперше щось схоже відбулося зовсім нещодавно, років зо два тому, коли тусив з однією компанією. Якщо відверто, донедавна я був домосидом, постійно займався справами пов’язаними з музикою. Це кілька останніх років розслабився, вирвався з чотирьох стін, бо зрозумів, що то не життя.

04

– Чи граєш ти кавери?

– Був певний період, коли грав. Десь з місяць з гуртом грали у пабі Еган. Як правило це був легший рок, не метал. Але виникли непорозуміння з закладом і ця діяльність припинилася. Було більше подібних спроб, схоже, душа не лежала до цих справ, бо якось воно вмирало у процесі, так і не отримавши логічного завершення, окрім випадку з Еганом.

– Твоя перша електрогітара. Про яку гітару мрієш?

– Це сімейна реліквія, на ній грав колись мій батько, гітара – Jolana. Ми її мало відреставрували і якийсь час я на ній займався. Потім придбав свій перший серйозний інструмент гітару Jackson. Мав би багато грошей, купив би гітару від Caparison. У нас це, на жаль, рідкий звір. Мені тільки один раз підфартило пограти на такому інструменті, кладеш пальці на гриф і складається враження, що вони самі бігають. Якщо ближче до реалій, то Gibson Les Paul теж влаштував би.

– Більшість твоїх пісень англійською мовою. Хто пише тексти?

– Багато чого написав сам, але інколи не просто раджуся з людьми, що знають краще мову, а навіть співпрацюю з англомовними поетами. Є багато текстів, котрі написані Sandra Roarke з Фінляндії, вона з 2012 до 2015 постійно мені допомагала. Варто взяти до уваги і те, що музиканти, з якими граю, теж беруть активну участь у написанні текстів. Дуже важливе живе спілкування з людьми, для яких це рідна мова. Наприклад, у гурті Корзо, де вокалістом у нас був афроамериканець, під час репетицій ми всі спілкувалися англійською. Або час проведений з Тімом Оуенсом, колишнім вокалістом Judas Priest. Я можу вільно розмовляти онлайн з англомовними музикантами, продюсерами.

– Твій перший гурт.

– Вперше я грав у гурті, коли мені було п’ятнадцять років. Ми відіграли два чи три концерти і навряд чи хтось пам’ятає нас. Половина матеріалу були кавери, інша – власні композиції.

gal-80391

gal-80395

gal-80399

gal-80403

gal-80375

gal-80379

gal-80387

– Звідки у тебе така впевненість у власних силах? Я мало знаю музикантів, не тільки молодих, що самі створили себе.

– Напевно такий характер. Я цим живу. Спочатку навчання, потім студія, постійна участь у власних проектах або у тих, куди мене запрошують грати. Це для мене основний вид зайнятості, я з цього і цим живу, і ці обставини змушують інакше ставитися до справи. От у мене є багато знайомих, чудових музикантів, але всі вони зайняті або на якійсь іншій роботі, або сім’єю, або проста банальна людська лінь заважає їм добитися успіху. У мене теж був період, коли працював на звичайній роботі, приходив додому ввечері і сідав за улюблену справу. Звісно ж, так довго продовжуватися не могло і я обрав те, що мені ближче.

– Як сталося, що ти не тільки граєш, а ще й створив власну студію? Хтось допомагав у цій справі?

– Почалося все тоді, коли я кинув навчання у культосвітньому училищі. Я мусив чимось зайнятися, не сидіти ж без справи вдома! Батьки одразу попередили, що прожити з музики досить складно, але незважаючи на це, я отримав від них максимум підтримки для реалізації своїх мрій.

– У тебе ніколи не було бажання кинути цю справу, поїхати на заробітки, заробити грошей і жити як всі “нормальні люди”?

– Звісно ж було. Неодноразово знайомі запрошували, навіть доходило до того, що я вже готовий був кинути тут все і їхати. Але, дивним чином, завжди щось траплялося, якісь обставини змушували лишатися тут. То робота вигідна підвернеться, то ще щось. От так я і залишився.

– Чи має якусь перспективу на Закарпатті студія звукозапису?

– Складне питання. Не всі наші гурти мають кошти на те, щоб писатися по київських, вигідних для студії, цінах. В Ужгороді не займешся озвучуванням кінофільмів, хіба мати якусь дистанційну роботу по зведенню, чи написанню музики під якийсь проект.

08

– Чи має якісь перспективи український музикант або гурт, аби стати всесвітньо відомим, добитися успіху?

– Гадаю так. Але для цього необхідна самодисципліна, бажання і можливість працювати як над проектами, так і над собою, як у технічному сенсі, так і у творчому. Важливо бути присутнім у мережі, знати англійську і насправді все це потребує грошей. Створювати не тільки музику, а і візуальний образ. Сьогодні музика без картинки не дуже сприймається.

– Що штовхнуло тебе урізноманітнити свій стиль гри. Ще кілька років тому це був важкий метал, тепер бачу рух у зовсім іншому напрямку.

– Напевно тут присутній як вплив музикантів, з якими я працюю, та і мій світогляд десь змінюється. От, наприклад, під час роботи у Majesty of Revival я практично завжди стикався з прихильниками важких стилів, у інших проектах це змінилося, звісно ж ці речі впливають на манеру виконання. Останній спільний проект з іншими музикантами, це пісня Quarantino’s, щось зовсім нове для мене, де просто граєш інше і інакше, те що вписується саме у цю концепцію. Я неодноразово брав участь у спільних виступах з музикантами різноманітних стилів, це цікаво, спробувати себе у чомусь незвичному. Наприклад, проект Дмитра Павлова – Pink Floyd трибют. Для мене це був цікавий досвід.

– Розкажи трохи про пісню Quarantino’s, чий це задум взагалі.

– Сама ідея Тараса Лазура. Ми з ним знайомі вже давно, з часів, коли він ще у Код Да Вінчі грав, працювали разом у студії, випустили кілька спільних проектів. Він вже давно пропонував якось урізноманітнити репертуар, зіграти щось в іншому стилі. Спочатку я навіть уяви не мав, що це буде, про що йде мова. Тарас з Василем Полажинцем знайшли ще людей і кожен у себе вдома записав відео. На червоній гітарі граю я, правда “обрізаний”, бо не було ширококутного об’єктива. Зводив все докупи також я. До речі, хлопці планують зробити цей проект постійнодіючим.

– Який ти звукорежисер – деспот, спокійний, нервовий, терплячий, чи такий, що завжди повчає, або взагалі буває, що забираєш інструмент у нерадивого музиканта і зіграєш якусь частину твору сам. Як з тобою працюється?

– Переважно я спокійний. Гадаю, що працювати зі мною легко. Звісно бувало, що доводилося самому зіграти якісь складні партії, бо людина погано підготувалася або взагалі поставила перед собою занадто складне завдання. Це загальна проблема, частенько приходить писатися гурт абсолютно непідготовленим. Бували випадки, коли людей просто відправляєш додому допрацьовувати матеріал, щоб не витрачали марно час і гроші. Як правило, у студії одразу вилазять на поверхню всі недоліки. З іншого боку, люди платять за час, який витрачають на запис, щоправда зловживати цим не треба.

– Враховуючи твій досвід, знання, зв’язки  чи не думав ти стати продюсером?

– Це справа досить великих грошей. Я у свій час потратив немало коштів на Majesty of Revival і проект потребує ще додаткових витрат. З 2016 року співпрацюю з гуртом Тоні Люцифер – гурт, що  розвивається, наполегливо працює над матеріалом. Вони своїм бажанням, енергією, чимось схожі на мене, коли я тільки починав грати, може тому і намагаюся їм чимось допомогти. Тут, у студії, було багато людей. Були такі, що мали нереальні плани за місяць роботи скласти програму і катати концерти, стати відомими на цілий світ, були зовсім випадкові люди, які через кілька зустрічей пішли у небуття.

Працювати можна тільки з відповідальними людьми. Показовим є приклад з життя гурту Корзо, ще до того, як у нас співав Джейкоб Моузес. Вся програма була написана під жіночий вокал. А дівчина, що дуже класно співає, має чудовий голос, брала участь у “Голосі країни”, під котру по суті все робилося, могла просто не прийти на репетицію без попереджень, чи взагалі поїхати в Емірати працювати, навіть не думаючи когось про це повідомити. Більшість людей можуть жалітися, що у мене не вдається, з цього нічого не буде, не розуміючи, що музика це робота, наполеглива, важка і треба докласти немало зусиль, щоб чогось досягнути.

Багатьом, скажемо відверто, не дає дійти до успіху алкоголь. Якось знайомий домовився, на кілька тижнів про студію, щоб писати тільки його. Я погодився лише з тою умовою, що – ніякого алкоголю. Цікаво було спостерігати за людиною, як він прозрів, що співати не п’ючи, можна набагато краще, ніж під “мухою”.

– Це правда, що приміщення студії збудоване тобою власноруч?

– Починав я займатися звукозаписом у спільній, великій, житловій кімнаті. Звісно то був не варіант і ми з батьком вирішили добудувати ще два приміщення – репетиційну і окремо апаратну, де знаходиться обладнання. Першим, що купилося для студії, був гітарний комбопідсилювач і невеличкий, чотирьохканальний пульт. Зрозуміло, що з часом обладнання постійно докуповувалося, багато чого мінялося на більш досконале. Мені підфартило з батьками, бо підтримують мої задуми, за що дуже вдячний їм.

05

– Мистецтво зведення важко дається?

– Початок був як у всіх – все робиш інтуїтивно, тільки з часом починаєш розуміти, що цього замало і обов’язково треба вчитися. Зведення дуже тонка штука з безліччю важливих дрібниць і інколи навіть такий, здавалося б, простий і зрозумілий пристрій як компресор, розкриває свої можливості тільки після певного досвіду роботи або купи переглянутих уроків у мережі. Цьому треба вчитися постійно, розвиватися. Якщо сьогодні слухаю свої старі записи, то інколи просто хочеться все перезвести з нуля. Більшість сучасних програм, якими я користуюся, мають дуже широкі можливості, той же Cubase, Studio one, раніше Fl studio, постійно оновлюються і теж вимагають уваги і навчання.

– Останнім часом ти все більше співаєш. Займаєшся вокалом?

– Основи цієї справи заклав один з викладачів училища, котрий вважав, що кожен музикант, незалежно від того на якому інструменті навчається грати, повинен вміти співати по нотах. У нього були досить цікаві методи навчання і, якщо ти випадково не так заспівав як треба, то могло стати боляче у прямому сенсі слова. Не забуду його слова – он глянь на Яна Гілана, як скаче по сцені і нічого, співає, а тебе легенько вдарили і ти здався. Останні роки займаюся сам, завдяки тому, що є студія і заспіване легко відтворити потім, щоб проаналізувати і виправити помилки.

– Твій перший клієнт у студії?

– Першим був один з місцевих реперів. Він дуже добре читав, мав цікаві тексти і взагалі робив це професійно. Якось так сталося, що ми записали тільки один трек, хоча матеріалу у нього було багато, але він кудись поїхав, ніби в Емірати. Як на перший раз, то досить добре вдалося, хоча недоліки були.

– Щось цікаве з студійного життя?

– Та багато було. З останнього – нещодавно писали одну п’ятдесятихвилинну пісню з The Monumental. Прикольне те, що у ній є справжній перекур на десять хвилин… Незабаром прем’єра, гадаю буде цікаво.

09

– Хто твій кумир, на кого хотів би бути схожим у своїй грі?

– Напевне Майк Ромео, гітарист “Symphony X”.  Він реально вплинув на мене, як на гітариста. З вокалістів – Майк Паттон.

– Павловський і джаз, блюз. Почуємо колись?

– До джазу ще треба рости.  Це не так просто. Хоча було б з ким, бо ударник  Majesty of Revival Василь Іржак, хоча і є прихильником важких стилів, вчився на джазового музиканта. Він навіть колись пропонував зайнятися цією справою. Мені подобається ф’южн, Чік Кореа. Якось, коли мені було десь дванадцять років, батько приніс диск з записами Stevie Ray Voughan. Ця музика на мене дуже вплинула, як кажуть – розрив башки. Я тоді взагалі слухав якесь техно, це було чимось новим і запам’ятається на все життя.

– Скільки часу займає шлях від задуму до готової, записаної композиції?

– Реалізація альбому від задуму до продакшена забирає десь пів року, рік. Інколи це залежить від задіяних музикантів. От наприклад з Majesty of Revival, де кожен член гурту має власні напрацювання, справи йдуть швидше. Як правило, проблема у вільному часі, бо всі десь працюють, та і особисте життя вносить свої корективи у процес. Тому я практично завжди займаюся паралельно декількома проектами. Доки один гурт пишеться, інший вже видається. Так, є бажання сконцентрувати увагу і сили на одному проекті, наразі не дуже вдається. Враховуючи наші реалії, люди не можуть себе присвятити тільки цій справі. Ще врахуймо, що випуск альбому це не тільки музика, а і багато чого іншого, наприклад відео, без якого у сучасних умовах на музичний твір можуть просто не звернути уваги. Це все потребує часу і витрат. Коли роблю свій власний, сольний проект, то значно легше і швидше. Найпростіше йшла робота з Корзо, якось легко збиралися, працювали, випивали купу кави і організовано, оперативно видавали готовий результат.

– Який колектив найближчий тобі?

– Без сумніву Majesty of Revival, але звісно ж цікаво працювати у різноманітних стилях, бо займатися постійно одним і тим самим може набриднути. Звідси і є бажання грати у різних по жанру колективах, пісня Quarantino’s є доказом цьому.

– На особисте життя є час?

– Зараз ні. Дуже багато всього відбувається, постійно зайнятий. Був період, коли мав дівчину, але з моєю роботою просто не вистачає часу для серйозних відносин. Поки що не уявляю себе головою сім’ї, батьком трьох дітей. Але колись і це повинно статися.

– Життя поза музикою.

– Наразі практично все пов’язане з музикою. Дуже рідко вдається вирватися, відпочити.

– Портрет Цоя висить у студії?

– Ні, немає. І взагалі я з “рускім роком” не дуже дружу і не дружив. Декілька разів був у компаніях, де співали пісні Цоя, Сплін або ще щось таке, я в них не дуже розуміюся, але здебільшого до того було багато випито. Як правило, ці люди на тверезу голову таке би не те що не співали, а навіть не слухали. Це молоді люди і навряд чи якісь старі пісні можуть викликати у них спогади про минуле. Може це музика створена для тих, хто випиває?

13

– Який український гурт тобі подобається?

– Щоб одразу, то Воплі Відоплясова. Колись подобався ранній Рокаш.

– Jinjer?

– Ой, так це дуже важка музика (ред. – посміхається). Я люблю всяку дезуху послухати, але від них, при всій повазі до таланту, більше одної, двох речей не витримаю.

– Про що мрієш?

– Напевне найбільша мрія – поїхати у повноцінний тур Європою, США, спробувати того життя. Бо те, що було, по 5 концертів на два тижні не зовсім назвеш туром.

– Останнім часом тебе стало більше у мережі, постійно щось публікуєш. Це пов’язано якось з карантином?

– Схоже, що так. Більше часу стало не тільки у мене, але і у людей, з якими працюю.

– Співпраця з лейблами.

– Давніше було якось простіше знайти лейбл для співпраці. Якщо відверто, я не впевнений, що сьогодні вони взагалі потрібні. Останні мої релізи були вже краще відпрацьовані мною, ніж якимось посередником. Якщо є певний досвід, напрацьовані зв’язки, то просування більше залежить від самого виконавця. Лейбл може розмістити десь твої диски для продажу, якусь цифрову дистрибуцію провести, вони поступово втрачають вплив. Ти сам повинен вкладати в себе гроші, лейбли практично ніяк не спонсорують артистів. Малі розпадаються, середні об’єднуються у більші. Реклама, зйомки кліпів, організація виступів, це по суті вже твої власні проблеми. Так, можна когось знайти, але там вже пряма мова – заплати отаку суму і ми щось з тим будемо робити. Великі лейбли, як правило, співпрацюють тільки з виконавцями з великим бюджетом. Кілька невеличких турів з Majesty of Revival теж були організовані не через якісь організації, а завдяки власним знайомствам. Домовленості з’являлися у більшості випадків за пляшкою пива, ніж на якійсь офіційній зустрічі в офісі при краватках.

14

– Ким бачиш себе років через десять?

– Напевно це найскладніше питання. Сподіваюся, що музикантом.

– Сучасні програми надають можливість практично будь-кому писати музику, навіть без відповідних елементарних знань. Чи не думаєш, що недалеко ті часи, коли всі стануть музикантами, як всі колись стали фотографами?

– Є таке явище і воно набирає обертів. Якщо вірити статистиці, то за добу до 40000 пісень заливаються на різноманітні музичні ресурси. Це просто фантастична кількість! Починають домінувати взагалі беззмістовні у музичному сенсі композиції. Вокальна партія взагалі може бути на одній ноті, дві три, то вже геніальний твір. Пісня, довша за хвилину п’ятдесят секунд це вже опера і щось дуже складне для сприйняття. Якщо глянути чарти, то на перших місцях максимально короткі композиції з примітивним аранжуванням. Ми якраз нещодавно сиділи з друзями і намагалися згадати щось епохальне у музиці за останні десять років, як це була, наприклад, The Wall від Pink Floyd свого часу. Воно і досі актуальне. Сучасне, здебільшого, як, вибачайте на слові, презерватив – використав і викинув. Зазвичай причиною успіху може бути якийсь міф пов’язаний з виконавцем, гроші, правильні зв’язки або приналежність до якихось життєвих поглядів. Тут може бути будь-що, починаючи від традицій у харчуванні, так і сексуальна, політична орієнтацію, або просто твій рівень в ієрархії фріків. Треба робити треш-контент для слави і все буде добре.

– Як думаєш, чому в Україні так мало добрих гуртів високого рівня?

– Здається мені, що причиною цього є застарілі смаки і практично завжди намагання на когось бути схожим. Бувало навіть таке, що приходить гурт писатися і заявляє – це пісня Judas Priest, але ми її трохи переробили і тепер це наша пісня. Для чого таке робити?! Або приходить вокаліст з прикидом Кіркорова, голосом і навіть манерами. Ну це вже взагалі незрозуміло.

– Якість озвучки в Ужгороді.

– Так, це проблема. Я знаю одного звукорежисера вартого уваги – Олега Орєшнікова. Дуже часто стається, що людина за пультом уяви не має про те, що робить. Я всього один раз озвучував концерт і зрозумів, що це складна наука і вчитися тому треба наполегливо і довго.

– Чим ще цікавишся, окрім музики?

– Люблю подорожувати автомобілем, а найбільше потягом. Люблю мегаполіси. На жаль, так склалося, що закордон їздив тільки в Угорщину. Але музика на першому місці. Мені підфартило, бо я не просто гітарист, моє захоплення цими справами має більш широкі рамки і надає можливість займатися чи не всім, що має відношення до музики.

Карл Смутко, Varosh

Фото з архіву Дмитра Павловського

 

29 травня 2020р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів