Як зустрічають рік Білого Бика у закарпатському селі, що називається Великий Бичків

Як зустрічають рік Білого Бика у закарпатському селі, що називається Великий Бичків
Великий Бичків – одне з найбільших селищ на Закарпатті та найдавніше на Рахівщині. Тут за офіційними даними живе 10 тисяч осіб, хоча місцеві радять ділити надвоє: дуже багато жителів виїхали, і процес цей прискорився останнім часом.

 

Це один із промислових центрів регіону — тут є найбільший на Закарпатті Великобичківський лісгосп (займає десяту частину лісфонду області), найбільше в області деревообробне підприємство ВГСМ, яке виробляє меблі для ІКЕА. Відтак, ліс і деревина тут основа буття, і не лише з точки зору економіки, тут також багато різьбярів, у селищі навіть проводять їхню “битву” і є алея різьблених скульптур. Ще у Бичкові поставили одну з найкращих відтворених традиційних дерев'яних гуцульських церков, у ній служить відомий отець Юрій, який шиє й вишиває гуцульські сердаки та крисані. У Бичкові печуть унікальну ритуальну весільну здобу — бичківський медяник – колач, схожий на вишиванку. Ще одне місцеве гастрономічне диво — бичківські голубці (в доковідну епоху існував навіть іменний фестиваль). Словом, потрапляєш у це селище — і не хочеш звідси їхати, настільки вражає кількість унікальних людей на квадратний метр. Їй-бо, у році Бика кожному українцеві варто побувати у Великому Бичкові й самому все це побачити.

ЧОМУ ВЕЛИКИЙ БИЧКІВ НАЗИВАЛИ МАЛИМ ХАРКОВОМ?

З Ужгорода до Бичкова — 174 км, або добрих чотири години їзди, треба зауважити, ідеальною дорогою (трасу Мукачево–Рогатин, що була однією з найгірших доріг регіону, капітально відремонтували акурат у цьому році). Жартуємо, от мовляв, і подарунок від держави селищу до року Бика. Селище розташоване на українсько-румунському кордоні, який проходить Тисою. Власне, це одна з болючих драм минулого століття — коли після Першої світової українські села Мармарощини (Великий Бичків, Луг, Ділове) переполовинили: по цю сторону Тиси лишили тодішній Чехословаччині, по ту сторону — віддали румунам, а між селами навіть зруйнували мости через річку. Тут майже в кожній сім'ї боляче згадують часи, коли з родичами через кордон не бачилися роками.

Церква в сусідньому селі, що належить до Румунії

Церква в сусідньому селі, що належить до Румунії

Історики кажуть, що споконвіку населення в Бичкові займалося переробкою та сплавлянням лісу, за Австро-Угорщини були ще шахти, де добували руду, також тут зналися на торгівлі та тваринництві. Недарма ж Великий Бичків. Одна з легенд каже, що селище назвали так тому, що якось під час епідемії чуми один місцевий господар Бабинець врятував частину села, оборавши територію биками. Легенда каже, що цією ритуальною борозною Бабинець чуму таки відігнав і з тих пір стало селище зватися Бичків (є, до речі, Великий і Малий Бичків).

Друга легенда каже, що звалося село не Бичків, а Бочків — мовляв, тут робили бочки для солотвинських солерудень, котрі за кількадесят кілометрів звідси, і в цих бочках продавали солотвинську сіль далі по всій імперії.

Великий Бичків відомий проукраїнськими настроями. Місцеві люди одні з перших виказали бажання приєднатися до ЗУНР у 1918, 250 бичківських гуцулів вступили в лави Гуцульської армії. Коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік), Бичків вважався одним із найбільших революційних центрів регіону, за що чеські урядовці називали його "Малим Харковом" — за аналогією з першою столицею України. Тут діяли Просвіта, Пласт, Сокіл, були свої хор, читальня, оркестр і драмтеатр, яким, до речі, керував Юрій Шерегій (його іменем зараз зветься обласний драмтеатр, - авт.). Звісно, бичківці у 1938 році підтримали Карпатську Україну, багато їх полягло на Красному полі під Хустом у першій і останній битві за цю державу. Кажуть, що у бичківській церкві правив останню службу перед втечею від угорців отець Августин Волошин, президент Карпатської України.

Словом, тут усе дихає історією, хоча на перший погляд це типове селище, яких сотні. А щоб воно таким не здавалося, треба, як Діоген, шукати людей. Цим ми у Бичкові й зайнялися.

ЗНАЙОМСТВО З БОЙЛОМ АБО ЖМУТОК СІНА ДЛЯ СИМВОЛУ НОВОГО РОКУ

Хоча першим ділом у Великому Бичкові ми шукаємо таки не людину, а бичка. Парадокс, але знайти його зараз у селищі непросто. Хоча для місцевих це не так уже й дивно: вони кажуть про своє селище “варош” – тобто місто, і умовного орача з плугами (як на старовинному гербі селища), в які запряжена пара биків, тут і вдень зі свічкою не знайдеш. Ну справді: які ж бо у вароші бички?! Але хто шукає, той знайде, тож врешті ми таки заходимо у двір, а тоді й у хлів до пана Євгена. У теплому темному хліві чемно мериндже (ремигає — діал.) бичок Бойло. Красень! З великими очима, мокрим носом та кучерявим лобом — одразу хочеться погладити. І що дивно, спокійний Бойло дозволяє погладити себе за умови, що дасиш жмуток сіна.

Бойлові два роки. Ймовірно, що саме у 2021-му — в році Білого Бика — йому настане кінець, адже тримають його господарі на м'ясо. А саме у віці від 2 до 3 років м'ясо з молодих бичків набуває унікального смаку, заради якого його і порають та годують увесь цей час. Є ще у селі деякі господарі, котрі годують молодих бичків та вирощують їх для запліднення корів. На цьому можна заробляти, хоча у селищі корів мало і перспектива такого заробітку виглядає дещо сумнівною.

- Колись у Бичкові було 3 тисячі корів на десять тисяч жителів, – згадує золоті часи для місцевого тваринництва пан Євген.

- А зараз і сотні не набереться? – підтакую.

- Та де! На все село всього 38. Не тримають люди худобу, це важка робота і затратна по часу. От ми Бойла тримаємо на двох із родичем, – каже він.

Пан Євген з гордістю розповідає про свого Бойла — що їсть він тільки сіно і овочі (гарбузи, кабачки та яблука), хіба іноді трохи борошна, ще лиже сіль. Такий дієтичний раціон має надати Бойловому м'ясові виключного смаку, зазначає господар.

Бик тим часом слухає нашу розмову і на диво спокійно позує колезі фотографу, жуючи собі пахуче сіно. Наша увага до нього як до символа Нового року цікава йому набагато менше за свіже сіно. Бик дивиться на нас своїми великими розумними очима, мовляв, люди-люди, що ви там метушитесь, щось плануєте. Такі часи зараз, що ніхто не знає, що з ним, мовляв, буде в Новому році.

СЕКРЕТ НАУКОВОЇ КАР’ЄРИ В ГІРСЬКОМУ СЕЛІ

Наша аудієнція у Бойла закінчується після того, як він з'їдає своє сіно, а мій колега набирає кількість вдалих кадрів. Далі прямуємо до промислового центру Бичкова — адже в селищі знаходиться найбільший лісгосп та найбільше деревообробне підприємство в регіоні. Це один із небагатьох варіантів, що дає можливість працювати вдома й мати добру зарплатню (мова йде про 16-20 тисяч гривень). Утім, щороку все менше бичківців обирають цей варіант — більшість усе ж прагнуть виїхати за кордон, з Бичкова, та й Рахівщини загалом, їдуть переважно в Чехію.

Дорогою звертаємо увагу на старі зрубні хати, типові для закарпатської Гуцульщини. Вони трапляються не так уже й часто. Переважно у них нема господарів — або померли, або виїхали. У селищі багато хат виставлено на продаж, просять за них 20-25 тисяч доларів. За переписом у Бичкові живе 10 тисяч осіб, утім, насправді це число треба ділити наполовину, а то й на більше.

- У мене діти живуть хто у Львові, хто у Будапешті, але прописані вдома. Кожний третій, хто виїжджає за кордон на роботу, залишається там жити, тому хати й пустіють, – каже наш гід вулицями Бичкова Володимир Мартинів.

Власне, ми йдемо на зустріч із людиною, яка вчинила не як усі. Це місцева зірка науки, молодий український ботанік, старший науковий співробітник Карпатського біосферного заповідника Руслан Глеб. Він вчився в Ужгороді, потім у Чехії, а повернувся працювати у рідне селище — робить тут наукову кар'єру (знаходить та описує нові види) і створив унікальний еко-сад з колекцією рослин.

Перше, що питаю у Руслана, мовляв, розкажіть, як це — бути науковцем у Великому Бичкові?

- Дуже цікаво, насправді, тут багато є недослідженого і такого, чому мало приділяли увагу науковці. Тут є дубова діброва, де зафіксовано найвище в Україні зростання дуба скельного. Ці праліси ще при чехах мали охоронне значення. Так от, там багато цікавих науці рослин та грибів, є унікуми, які досі на Рахівщині не описувалися. Я знайшов тут Boletus regius, який притаманний для Берегівського району, Ужгородського, але не Рахівського, а я його тут знайшов і описав. Це наслідки змін клімату і менша вивченість регіону, адже не секрет, що у науковців є популярні місця для досліджень, де все вже вивчено й описано — як Говерла, Петрос, Уголька, а синантропні ділянки, як тут у Бичкові, не мають такої уваги. Свого часу при Союзі була неактуальна Долина нарцисів, її хотіли розорати та посадити там картоплю. Хоча зараз Долина приносить набагато більше грошей, аніж якби там вирощували картоплю.

- Ваше завдання – повернути Бичкову увагу наукового світу? – цікавлюся у пана Глеба.

- Так, хочу довести, що не треба їхати на Говерлу, аби описати червонокнижний вид, він є і тут. У мене є знахідки, які були вперше описані та віднесені до Червоної книги. От той же Boletus regius — Боровик королівський, це білий гриб з червоною шапкою. Збирати його не можна, він рідкісний, тільки спостерігати й описувати. Це — перший випадок знахідки та описання королівського боровика на Рахівщині. Також мені вдалося знайти й описати молодило, яке росте на околиці Кобилецької Поляни, це поряд із Бичковом, на скелі. Ми зробили експедицію, відібрали зразки, описали вид, і вийшла стаття в Українському ботанічному журналі, на підставі якої вид занесли до Червоної книги. Фактично є два обліковані місця зростання такого молодила — на скелі біля Кобилецької поляни і біля Луга, обидва знайшов я. Одягаєш рюкзак, бродиш лісом, фотографуєш — і знаходиш унікумів рослинного світу, – каже Руслан Глеб.

Руслан займається не лише науковими дослідженнями, він також художник — пише картини в цікавій авторській манері, а ще облаштував удома унікальний еко-сад.

- У мене понад 100 сортів яблунь — маю старі місцеві сорти, офіційних назв яких навіть не знаю, тільки місцеві, що їх записав у людей. Вирощую тут понад 20 сортів персиків. Ще — вишні, черешні, сливи, різні кущі, квіти та трави.

- Скільки у вас гектарів, щоб оце все розмістити?

- Це всього 12 соток. У мене є одне дерево яблуні, на якому прищепив 22 різні сорти. Я щеплю людям сади, а для того, аби мати добрий та якісний матеріал — збираю колекцію видів у своєму саду. Крім того, я облаштовую його саме як еко-сад. Це — правильно сформовані зв'язки між рослинами та деревами, внаслідок чого вони менше хворіють та дають кращий урожай. У мене є будиночки для комах, зокрема, для диких бджіл — осмій. Осмія за день запиляє до тисячі квіток, це в рази збільшує урожайність у саду. А щоб, наприклад, смородина не хворіла на борошнисту росу, посадив між кущами лаванду, – каже Руслан Глеб.

СКАНДАЛ, ЩО ПАХНЕ БУКОМ ТА ВТРАТОЮ РОБОЧИХ МІСЦЬ

До слова, із Русланом ми зустрічаємося в кабінеті Ірини Мацепури — вона прихильниця Глебового художнього таланту. Пані Ірина — обласна депутатка (має мандат в облраді від Рахівщини, партія “ЄС”), відома патріотка Бичкова, Рахівщини, Закарпаття і загалом України. Власне, саме Ірина Мацепура заохотила приїхати до них у Бичків по репортаж. На мій неофіційний запит, мовляв, чи є у вас там щось цікаве, вона засміялася — приїжджайте, самі побачите!

 Ірина Мацепура

Ірина Мацепура

А ще у пані Мацепури особливий пієтет до молодих людей, котрі таки не їдуть із Бичкова, а залишаються вдома, розвиваються самі та й рідний край також не забувають. От і в себе на ВГСМ (ми ж хочемо пройтися і глянути, як працює одне з підприємств в Україні, що робить меблі для ІКЕА) Ірина Мацепура першим ділом знайомить нас із начальником виробництва Юрієм Ткачем. Це, каже, наша особлива гордість — він виріс на підприємстві. А крім того, що молодий чоловік добре вправляється на офіційній посаді, він ще й започаткував тут свій стартап — за рахунок власних, меценатських і коштів обласної програми з підтримки малого підприємництва купив лазер і тепер виробляє з дерева різні конструкторські цікавинки.

Юрій Ткач

Юрій Ткач

- Конструювання — це моє давнє хобі, – розповідає Юрій Ткач. – Зараз почав займатися ним, випалюючи на лазері різні іграшки для дітей (тестую їх, до речі, на своїх малюках — подобається!) і для дорослих. Ось це, – демонструє Юрій, – форд – зменшена в 14 разів точна копія. Також він показує абетку і цифри, каже, що дуже добре розходяться. — Спочатку зробили українську та англійську абетки, потім ще попросили німецьку та румунську. Дуже радо купують батьки своїм дітям та в дитячі садки, – говорить Ткач.

Дерев'яні моделі машин, які виготовляє Юрій Ткач

Дерев'яні моделі машин, які виготовляє Юрій Ткач

З ним ідемо на виробництво. До нас як до журналістів ставлення дещо насторожене — адже цьогоріч ВГСМ як постачальник ІКЕА потрапило у міжнародний скандал, що зініціювала організація Earthsight. Гудів тоді весь інформпростір країни, у нашому суспільстві, як відомо, загострена увага до слова “рубки”, а якщо додають ще прикметник “незаконні” — то й поготів!

Власне, ІКЕА, ВГСМ та Великобичківський лісгосп, на території якого підприємство заготовляє ліс, звинуватили в тому, що вони рубають ліс у сезон тиші, чим, зокрема, заважають спокійно розмножуватися тваринам і птахам. Тож після скандалу і на підприємстві, й у держлісгоспі влаштували аудит і перевірки, у результаті яких порушень не знайшли, бо виявилося, що ВГСМ узагалі не виробляє той стілець для ІКЕА, який був у центрі скандалу.

Але зараз і ІКЕА, і FSC наполягають на більш суворому виконанні норм законодавства, тому відтепер у сезон тиші ліс таки не заготовлятимуть.

- Наша справа зараз – виконувати цю норму. Дмухаємо на холодне: і лісгосп, який виписує лісорубні квитки, і ми, які за ними заготовляли ліс, прийняли таке рішення, – каже Ірина Мацепура. – Як це на нас відбивається? Зменшення заготівлі на 100 кубів для нас — це мінус одне робоче місце. Колись ми переробляли 50 тис. кубів лісу — у нас працювало 500 чоловік, зараз переробляємо 30 тис. кубів — маємо 300 працівників. Для мене це болюче питання, бо фахових працівників і так дуже важко втримати на нашому ринку праці, а тут мова йде про подальше скорочення, – говорить Ірина Мацепура. – Коли зараз в облраді ми затверджували обласну програму соціально-економічного розвитку, я питала, де ви бачите точки розвитку, якщо ми гробимо нашу лісозаготівлю і деревообробку (а на Закарпатті це галузь, яка дає найбільше податків і робочих місць). За минулі два роки ми втратили в галузі 3 тисячі робочих місць на область. Це дуже багато! Якби на Закарпатті котрась влада створила 3 тисячі робочих місць, то цей губернатор претендував би на роль героя України! Ми ніколи в туризмі чи рекреації не заробимо стільки, скільки на виробництві. Не можна сподіватися, що якщо виробництво в селі дає 300 робочих місць і його закрити, то виникне 300 робочих місць у туризмі.

Інша річ — відведення під заповідники площі з лісфонду. На Закарпатті 588 тисяч гектарів лісу, з них майже 200 тисяч – заповідні. Це близько 60 мільярдів гривень в економічному перерахунку, тож ми, виходить, зовсім не бідна країна, якщо дозволяємо собі вивести з обігу такі кошти і вкласти їх у природну красу і дослідження.

Коли заявила про це, мені заперечив колега з депутатського корпусу, мовляв, ви не розумієте, ліс — це не тільки дрова, це ще й краса! Звісно, коли ми навчимося красою наповнювати державний бюджет і виплачувати нею зарплати лікарям і вчителям, нам дадуть Нобелівську премію. Я би ставила питання таким чином: хто ініціює заповідання - той платить гроші в бюджет. От ініціюють міжнародні організації збереження пралісів — будь ласка, гроші в еквіваленті наявної на цій території деревини хай перерахують державі чи лісгоспу. У Європі не так багато пралісів, у них всюди бізнес і господарювання. У результаті, іноземні підприємства завантажені в три зміни, німці нас вибили вже навіть з румунського ринку — румуни тепер купують сировину не у нас, а в Німеччині, бо їхній ліс дешевший. А ми тим часом лишаємося без роботи і заповідаємо ліси. Ох, я дуже нервозна з цього приводу! – завершує Ірина Мацепура.

ЧОМУ ВЕЛИКОБИЧКІВСЬКІ ЛІСІВНИКИ ЧЕКАЮТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ КАТАСТРОФИ В НОВОМУ РОЦІ

Через дорогу від ВГСМ у Великому Бичкові – найбільший серед двох десятків лісгоспів Закарпаття, Держпідприємство “Великобичківський лісгосп”, має площу 50,7 тис. га, це десята частина зі всієї площі закарпатського лісфонду. Від Нового року тут також чекають лише проблем — загалом через скорочення обсягів санітарних рубок, на цьому господарстві це буде в межах 40%. Директор Юрій Сойма каже, що або доведеться скорочувати штат, або зменшувати зарплатню робітникам, що зрештою, теж призведе до скорочення штату: люди не працюватимуть за мінімалку і поїдуть за кордон. Ситуація виглядає безвихідною, тому ми з директором переходимо на приємнішу тему — так зване побічне лісокористування, адже Великобичківський лісгосп один із небагатьох, де запровадили виробництво лінії карпатських чаїв. Цікавлюся, чи може це бути рентабельним для державного господарства.

Юрій Сойма

Юрій Сойма

- Ми заготовлюємо трави та гриби у своїх сушках, які будували для насіння. Вони є майже у кожному лісництві, тому використовуємо їх упродовж року для сушіння трав на чаї, ягід і грибів. Цей напрямок, побічне користування, досить перспективний, я сам дуже люблю збирати трави на чаї та гриби, і заохочую до цього підлеглих. У нас кожен робітник лісової охорони та єгері мають план із заготівлі. Цьогоріч 65 чоловік зібрали 300 кг готової продукції — мова про чаї. Але продавати її ми не можемо, бо у нас чомусь вважають, що це має коштувати копійки, або ще краще — задарма. Те, що траву треба знати коли і як правильно зібрати, аби вона дала користь, що це ті ж людино-години, затрати на сушіння, пакування тощо — людей не дуже цікавить. Тому українці не готові зараз платити за таку працю лісівників. Наприклад, ціна подарункового набору з 4 видів чаїв, який ми робимо в лісгоспі, 350 гривень. Але його за цю ціну ніхто не купує, і тому наразі заробляти на цьому державне підприємство не може — ось відповідь на ваше питання. З туризмом — те ж саме. Розробка еко-стежок чи прокладання лісових маршрутів, догляд за ними — це важка фізична праця лісників. Ми маємо прокласти маршрут, поставити на ньому поручні, сходи, вказівники, колиби, облаштувати місця для відпочинку, прокласти лісові дороги, зрештою. Але люди користуються цим за так і вважають, що лісівникам за це нема чого платити. Кілька років тому, коли ми збудували дорогу до полонини Апецька — ми в якийсь період брали плату 10 гривень за легкову машину, що нею проїздила. Я мав стільки нарікань і прокльонів за це, нам стільки разів рвали шлагбауми, що зрештою ми цю плату скасували. У людей ставлення до лісової галузі таке: раз ліс державний, значить, усе в ньому має бути безкоштовним. А те, що дорогу треба ремонтувати, утримувати, робити водопропуск і збирати сміття за туристами — це само собою розуміється. Тому й на туризмі ми заробляти нині не можемо. І в Новий рік входимо в абсолютній розгубленості. Зараз суцільно санітарні рубки віднесено у головний фонд, і в нас сильно скоротиться лісозаготівля — на 40%, якщо точніше. Але вітро-, сніговали, всихання лісів ніхто не відміняв, і ті ділянки лісу просто пропадуть. Звісно, що позначиться це на людях. Ми не знайшли наразі виходу із ситуації, і зараз розглядаємо непопулярні заходи: укрупнюємо підрозділи, є варіант зменшення заробітної плати, аби не звільняти людей. У мене як у директора перспектива така, що, зрештою, продуктивні люди, які є у штаті, звільняться і поїдуть на заробітки в Чехію, а я залишуся з ледарями, які погодяться працювати тут за “мінімалку”, – акцентує Юрій Сойма.

БИЧКІВСЬКИЙ МЕДЯНИК – КОЛАЧ З ВИШИВКОЮ

Щоби трохи підсолодити геть несолодкі думки після відвідування економічно-промислового центру Великого Бичкова, зустрічаємося із майстринями, що виготовляють унікальний бичківський медяник — солодка страва, без якої не обходиться тут жодне весілля і яка тягне на звання нематеріальної спадщини.

Леся Гайналь

Леся Гайналь

Показують нам свої медяники-вишиванки вчителька хімії Леся Гайналь та кондитер Марія Чорій. Перша продовжує цю крафтову справу, яку перейняла від покійної свекрухи, що була знатною майстринею на медяники (а в селі їх печуть троє-четверо майстринь усього!), а друга жінка тільки навчилася їх робити і зараз є наймолодшою бичківською майстринею з медяника. Замовляють ці “вишиті колачі” (вишиті — бо орнаменти на медяниках нагадують гуцульську вишивку низинкою) традиційно на весілля, але останнім часом і на ювілеї та презент за кордон. Кажуть майстрині, що цьогоріч замовлень мало, бо мало й весіль. Але радіють, що медяники замовляють і на Різдво – тому в традиційному орнаменті на колачах малюють білі сніжинки.

Марія Чорій

Марія Чорій

З БОЖИМ БЛАГОСЛОВЕННЯМ ІЗ ГУЦУЛЬЩИНИ — ТА В НОВИЙ РІК

Ну і як піти з Бичкова без благословення? Не можна! Тим більше, хочеться його отримати по дорозі зі старого, який для більшості був таки важким, у Новий рік. Тому насамкінець нашої імпровізованої мандрівки йдемо до отця Юрія Поповича. Він править у відбудованій у 2005 році за старим зразком дерев'яній гуцульській церкві. Колись в інтерв'ю Укрінформу відомий дослідник дерев'яних храмів Михайло Сирохман згадував про цей бичківський храм як про один із найкращих зразків відтвореної традиційної гуцульської церкви. Вона справді вражає: проста і водночас доладна. Отець Юрій радо відчиняє храм, просить всередину. Розповідає, як його зводили — від фундаменту до даху, гордиться, що накрили ґонтом, як годиться, а не сучасними матеріалами, як радили майстри. Єдине, жалкує — що поставили стіни з кругляка, тоді, каже, так модно було, хоча це не за традицією, бо традиційний карпатський зруб тесаний, не круглий. А ще жалкує, що не зробили церкву трохи вищою, тоді б кращою була акустика. Але тоді на це бракувало грошей.

Отець Юрій Попович

Отець Юрій Попович

- Добре вам тут служиться? – питаю у священника, роздивившись деталі храму-красеня.

- Дуже велику радість маю від того, знаєте, – каже він. – Подивіться: в церкві немає мікрофона і я не надто голосно говорю, а ви мене добре чутимете в будь-якому куточку храму. То все дають пропорції!

Ходить у цей храм небагато людей. На Паску, каже отець Юрій, маємо 85 кошарок (за цим показником у парафіях, зазвичай, рахують вірних, утім, каже панотець, цифри неточні, бо багато людей приходять до храму акурат раз на рік — на Паску), але на службі в неділю — 35 чоловік, до пів сотні збирається.

- У нас же карантин, знаєте, то в магазини, в ресторани і на базари ходити можна, а в церкву – ні, бо тут коронавірус, – гірко жартує священник.

Від наступного року він чекає багато, як і кожен з нас. Має добудувати ще один храм у Бичкові, ще — пошити добру дюжину гуцульських сердаків (отець Юрій — відомий майстер із традиційного гуцульського поясного одягу; “О, бачили б ви, як колядують у тих сердаках чоловіки з його громади!”, кажуть мені бичківці); тішиться, що синові йде різьбярство і люди замовляють у нього іконостаси в храми та гуцульські хрести-трійці...

Церква Перенесення мощів святого Миколи Чудотворця у смт Великий Бичків

Церква Перенесення мощів святого Миколи Чудотворця у смт Великий Бичків

Прощаючись з панотцем, зауважую, що якась дещиця його доброго життєлюбства передається й мені: радій тому, що маєш, і старайся зробити для радості ще більше, вчить отець Юрій своїм прикладом.

Добре гасло на Новий рік, чи не так?

Тетяна Когутич, Ужгород – Великий Бичків

ukrinform.ua

Фото Сергія Гудака

 

31 грудня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів