Закарпатські різдвяні традиції: для чого кота прив’язували до столу, а яблуню лякали сокирою?

Колядники у Воловому, фото – з книжки Владіміра Куштека «Чехословацький світ в Карпатах»
Колядники у Воловому, фото – з книжки Владіміра Куштека «Чехословацький світ в Карпатах»
Давні різдвяні традицїі на Закарпатті дуже відрізняються від нинішніх. З плином років забулося чимало обов’язкових колись елементів святкування, таких як випікання спеціального хліба карачуна, наприклад. Не практикують нині старих обрядів із різдвяним ворожінням або примовлянням від лихого ока. Забулося і ставлення до Різдва, як до початку нового року – новорічні та різдвяні традиції чітко розмежувалися.

 

А як було раніше, як готувалися колись до Різдва у закарпатських селах – «Про Захід» вичитував у архівних газетах і розпитував директора Закарпатського музею народної архітектури та побуту Василя Коцана.

Святий вечір був надважливим для наших предків. Того дня годилося вставати дуже рано. В одних селах голова родини прокидався першим на світанні і йшов за водою до місця, де сходилися річки або потічки (таке місце вважалося особливо «сильним»), набирав там воду і приносив у хату. В інших селах рано прокидалася вся родина і йшла до річки вмитися. Була також традиція «вмиватися» водою з монетами, аби гроші цілий рік у родині водилися.

Цього дня всі мали ходити веселі, дітям забороняли плакати, щоб цілий рік щастя не покидало родину. Крім того, на дітей не кричали і не примушували їх до роботи, бо вважалося, що тоді діти будуть лінивими. Господар мав віддати цього дня всі борги, добряче погодувати худобу, прибрати у хлівах, побілити хату і допомогти комусь біднішому (наприклад, дати сусідам молока, щоб корова цілий рік краще доїлася). А господиня з самого ранку починала пекти хліб карачун (кричун, крачун, керечун – у кожному селі його називали інакше). У газеті «Русскій народый голосъ» за 7 січня 1936 року, описуючи традиції Тур’ї Бистрої, автор Іван Вачеля писав, що близько восьмої години ранку ґаздиня починала місити киричун, а як добре його вимісила, йшла з немитими руками до стайні «плескати худобу». Плескала кожну тварину і, звертаючись до неї за іменем, просила, щоб та була така тучна, як киричун.

Коли піч була підметена і готова до випікання карачуна, двері до хати закривали, щоб ніхто не увійшов, поки піч порожня, – бо рік буде голодний. За словами Василя Коцана, карачун у різних регіонах краю теж був різний: десь солодкий, із медом, а десь – як звичайний хліб. Посередині на стадії замісу обов’язково робили заглиблення (подекуди – наскрізну дірку). Часто це заглиблення господиня робила ліктем, а всередину ставила трохи меду у скляничці, сіль, квасолинку, горошинку і по дві всякі зернини (щоби був багатий урожай). Потім той мед виймали, тричі на рік освячували і використовували для лікування. Перед вечерею треба було ще раз добре нагодувати худобу (курей при цьому не можна було кликати, хіба пошепки – щоб сусідка не вчула). Люди вірили, що у Святвечір худоба буде розмовляти між собою і якщо її добре нагодували, скаже: «Таку би вечерю мій ґазда мав!» – і той справді цілий рік матиме добру вечерю. Взагалі у Святвечір годилося дуже берегти обійстя і худобу, щоб нечиста сила їх не осквернила.

Перед трапезою господар заносив до хати багато соломи. Один сніп (так званого «Діда») ставив біля стола, де він мав стояти до завершення свят, трохи соломи вистеляв на стіл, під карачун, а решту розкидував по підлозі на знак того, що Ісус народився на соломі. При цьому промовляв: «Христос рождається! Добрий вечір дай, Боже! Щасливі рождественні святки, щасливий новий рік!». Вже коли починало сутеніти, господар із сином виходили у сад до яблунь, які погано вродили влітку або почали засихати. Ґазда брав фийсу (сокиру) і починав лякати яблуню, що зараз її зріже, а син мусив умовляти батька не різати, бо, мовляв, у новому році вона буде родити. Так робили тричі з кожним деревом.

Дівчата на видання у саду перед вечерею теж проводили обряд. Вони сплітали з тієї соломи, яку приніс до хати батько, вінок, надягали на голову і йшли до дерева. Під ним кидали вінок на гілля. Якщо зачепився вінок за гілля, то дівчина у новому році вийде заміж, якщо на другий раз зачепився, то через два роки і так далі.

У будинку тим часом готувалися сідати за стіл. Але перед тим треба було провести ще кілька обрядів: обв’язати ніжки стола мотузкою або ланцюгом (у деяких селах ніжки стола обв’язували у формі вісімки), покласти біля ніжок стола знаряддя праці, щоб родину, як те міцне залізо, ніщо не «імало». У деяких селах до столу прив’язували за задню ногу кішку, аби все біля хати трималося. Підготувавшись, родина сідала за стіл. Слід сказати, що протягом дня нікому з членів родини їсти не давали, лише слабким маленьким дітям дозволялося трохи перекусити, тому вечері дуже чекали. Цікаво, що 12 страв на столі не були обов’язкові. Одні готували шість страв, інші – сім чи дев’ять. В статті 1936 року Іван Вачеля згадував, що на стіл зазвичай клали «пасолю колочену без капусти, сливлянку, гриби сербати і нагусто, кашу бряну, просяну і ярчану (або риз-кашу), вар із грушок, сливок і сушениць, голубці». Можна було випити й алкоголь: вино чи паленку. В інших селах на різдвяному столі обов’язковою були також риба і гриби. Залишки їжі не викидали, а відкладали на наступний день для худоби. Навіть для мишей цього вечора відкладали трохи їжі зі святкового столу, аби не нищили зерно.

Після вечері батьки розсипали по підлозі горіхи, аби діти бавилися, шукаючи їх у соломі. Старші колядували, а дівчата біля вікна прислухалися, бо з якого боку почують собаче гавкання, з того боку прийдуть до них свататися. У газеті «Нед?ля» за 1944 рік автор Звенислав згадував про те, що після вечері батько (якщо він був пастухом) соломою зв’язував ложки, аби його отара разом трималася.

Щодо колядування, то в одних селах Закарпаття у Святвечір колядувати не ходили, а інших – починали ходити після вечері, а були й такі села, де малі діти починали колядувати ще до вечері, а парубки приходили після. Молоді хлопці ходили колядувати лише у ті хати, де були дівчата. А колядники «від церкви» заходили до кожної хати. Господар не мусив приймати усіх колядників. У тій же Тур’ї Бистрій, якщо він не хотів пускати хлопців до хати, то на питання «Пане ґаздо, ци веселити, ци далі дорожити?» мав дати їм «отступноє» – гроші, овес коневі, квасолю тощо. Якщо ж дозволяв «веселити», хлопці починали співати, у тому числі й колядки, де по черзі згадували імена кожного жителя дому, – за це господар мав пригостити їх добре вином чи паленочкою, горіхами, солодощами або дати грошей.

Традиції колядування у селі Фогораш (нині – Зубівка на Мукачівщині) описував у статті за 7 січня 1937 року в газеті «Русскій народый голосъ» Федор Іванчов. Там хлопчики починали розучувати колядки від дня св. Миколая. У Святвечір вони збиралися на кілька і ходили колядувати вдень з довгою палицею, яку в них брала господиня, аби побити корову (щоб була прудка, як малі колядники) і свою доньку (щоб за нею так сватачі бігали, як малі колядники бігають). Найменшим колядникам давали дрібні гроші, спеціально спечене сухе печиво чи пиріжки. Старші хлопці у Фогораші дозволу колядувати не питали, одразу заходили із колядкою «Рождество твоє, Христе, Боже» до хати. Ходили колядники зазвичай по троє, той, що посередині, тримав різдвяну зірку і повільно крутив її під час співів. Як доспівали, їм наливали трохи паленки та давали грошей. Пізніше приходили колядувати бетлегеми.

Колядники мусили обійти село (якщо було кілька колективів бетлегемів, то вони ділили село на вулиці) до початку різдвяної всенощної служби, яка починалася опівночі. Перед початком служби вони сходилися у церкві і колядували там. Частину наколядованого і відступного залишали у церкві, іншу частину забирали і ділили між собою. Далі починалася служба, після якої, повернувшись додому, люди милися і вже могли «порзнитися», тобто їсти молочні та м’ясні продукти.

На службі у церкві в Подобовці, фото – з книжки Владіміра Куштека «Чехословацький світ в Карпатах 2»

Після свят господар прибирав хату від соломи, але не викидав її, а обв’язував навколо стовбурів плодових дерев у саду. Так само бережливо ставилися люди і до інших речей, які використовувалися під час різдвяних обрядів. А їх, як бачимо, у наших пращурів було дуже багато.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

07 січня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів