Втрачений Ужгород: історія стосунків вчителя ромської школи та його учениці (ФОТО)

Втрачений Ужгород: історія стосунків вчителя ромської школи та його учениці (ФОТО)
Ця історія є такою ж заплутаною, як і цікавою. Вона – про стосунки, які зав’язалися у середині 1930-х років між красивою дівчиною Йоланою Адам, ученицею ужгородської ромської школи, та її вчителем Ладіславом Геґедюшем. Результатом цього палкого, але нетривалого роману стала дитина – дівчинка Герміна, котра народилася у 1936 році. Вона й досі проживає в Ужгороді і нині люб’язно погодилась розказати нам історію своєї появи на світ, яка, до слова, вплинула на життя всього ромського населення міста.

 

Ромська школа відкрилася в Ужгороді ще у 1926 році, з тих пір і до сьогодні працює у своєму приміщенні в кінці вулиці Берчені. У 1931-му туди перейшов працювати 30-річний вчитель-словак Ладіслав Геґедюш. Його угорське прізвище перекладається як «скрипаль» і він справді умів гарно грати на скрипці, більше того – увійшов в історію ромської школи як учитель, за якого почалося вивчення нотної грамоти і були створені два музичні колективи.

Дослідниця Яна Барташова у своїй статті «„Cikánská škola“ v Uzhorodu. Ceskoslovenský pokus o vzdelání Romuna Podkarpatské Rusi» зазначала, що Ладіслав Геґедюш був щасливий отримати місце вчителя в ромській школі. Йому було цікаво все: побут ромів, їхня мова, звичаї, пісні і танці. Він розумів, що досягне успіху лише тоді, коли завоює авторитет, у першу чергу, в дорослих ромів, тож почав щовечора збирати у школі батьків своїх учнів, розмовляти з ними, вчити мову, натомість читав для них літературу, знайомив з азами астрономії, вчив старших музикантів грати за нотами.

Ладіслав Геґедюш справді вдалося отримати серед місцевих ромів великий авторитет. Коли у 1934 році до Ужгорода приїхав так званий «циганський король» Міхал Квек, він навіть нагородив вчителя титулом барона.

Ладіслав Геґедюш зі своїми учнями

Та, схоже, з часом учитель аж занадто зблизився зі своїми учнями та їхніми батьками, почав, як тоді казали, жити за ромськими традиціями і вести аморальний спосіб життя. Керівництво шкільного реферату отримувало на вчителя все більше скарг, казали, що він не займається більше школою з колишнім ентузіазмом, має великі фінансові борги, ще й завів стосунки зі своєю колишньою ученицею Йоланою Адам.

У січні 1936 року школу відвідав інспектор і на підставі результатів своєї перевірки рекомендував шкільному відділу перевести вчителя до іншого закладу. Ще деякий час Ладіслав Геґедюш працював в Ужгороді, але претензій у вищого керівництва до нього з кожним днем ставало все більше (неправильно розподіляв обіди, виділені дітям Червоним Хрестом, неправильно вів рахунки, не завжди заповнював журнал відвідуваності тощо), тож у квітні 1936-го його остаточно вирішили перевести на роботу до школи в маленьке село Кленовець неподалік Мукачева.

Але тут на захист свого учителя стали самі роми. Як писала у 1936-му мукачівська угорськомовна газета «Munkácsi Közlöny», одного дня ромські школярі у повному складі не прийшли на уроки, натомість разом із батьками влаштували акцію протесту під стінами шкільного відділу. Всього на акцію прийшло близько 150 ромів, вони кричали і галасували, не реагуючи на слова чиновників про те, що керівника зараз немає і вони не можуть нічим допомогти. Зрештою, працівники відділу викликали поліцію, яка й розігнала шумний натовп. А ромській громаді у шкільному відділі згодом пообіцяли, що на початку наступного навчального року Ладіслав Геґедюш знову повернеться до Ужгорода.

Восени та ж газета «Munkácsi Közlöny» знову підняла цю тему, бо виявилося, що новий навчальний рік настав, а Геґедюша на старе місце так і не повернули. На великому зібранні керівники ромської громади вирішили, що знову звернуться до шкільного реферату, а якщо їм відмовлять, організують збір коштів на поїздку 3-х осіб до Праги, аби вирішити це питання з допомогою парламентарів. Автор газетної статті зазначав, що ця справа мусить бути справді важливою для громади, якщо навіть завжди інертні до громадських і соціальних рухів роми змогли самоорганізуватися і готові виділити зі своїх скромних бюджетів кошти для поїздки представників до Праги. «Ми не бачимо жодної причини, через яку Ласло Геґедюша не можна повернути на роботу до циганської школи», – йшлося у статті.   

Йолана Адам

Дослідниця Яна Барташова у своїй статті «„Cikánská škola“ v U?horodu. ?eskoslovenský pokus o vzd?lání Rom?na Podkarpatské Rusi» писала, що роми надіслали до шкільної управи меморандум, який підписали і голова громади Юрай Лацко, і навіть батько коханої вчителя Андрій Адам. У шкільному відділі припускали, що меморандум склав сам учитель Геґедюш, він же підбиває ромів, аби заступилися за нього. А незабаром ситуація вирішилася сама собою, бо, мовляв, Геґедюш і сам втратив інтерес до повернення до школи. Пов’язане це було з тим, що його кохана Йолана Адам народила у грудні 1936 року дівчинку Герміну, а незабаром після пологів померла. Батько Йолани, за даними дослідниці Барташової, подав до суду на вчителя і добився виплати аліментів на утримання дитини.

От лише сама Герміна Сурмай, якій нині 84 роки, знає цю історію зовсім інакше. Її дідусь та бабуся проживали в ті роки в ромському поселенні в кінці вулиці Берчені, виховували аж 11-х дітей. Усі вони ходили до ромської школи, включно з Йоланою, яка вирізнялася неймовірною красою. Навіть учитель Геґедюш не міг встояти перед красою Йолани, якій, за словами пані Герміни, було на той час десь 15-16 років. Пані Герміна не чула про те, що в її батьків були тривалі стосунки, їй розповідали, що вчитель використав дівчину і покинув її, щойно дізнався, що вона завагітніла.

«Ні-ні, батько моєї мами Йолани не міг захищати вчителя, він був дуже сердитий на нього за те, що вона завагітніла, – розповідає нині пані Герміна і додає, що саме через цю історію Ласло Геґедюша вигнали зі школи. Про ромські протести жінка теж не чула, але їй взагалі мало розповідали про ті події. Від свого дідуся, якого все життя називала татом, вона жодного разу не чула історії своєї появи на світ, їй про це розповідала лише бабуся.

«Мені був десь місяць-два, коли мама померла. Вона пішла в кіно, а коли повернулася, почала сильно блювати. Батькам сказала, що з’їла шоколадні цукерки. Маму спершу лікували вдома, потім забрали до лікарні, але вона померла. Щось там було зі шлунком чи кишками», – розповідає пані Герміна.

Йолану поховали дуже близько від дому – на цвинтарі на вулиці Берчені. Там досі стоїть кам’яний хрест із викарбуваним на ньому ім’ям, датами народження і смерті дівчини. От тільки з роками там якась плутанина. Якщо вірити датам на хресті, Йолані на час смерті було вже 18 років, а не 15-16, як каже пані Герміна. Чому так – вона не знає.

Коли вона подорослішала, сусіди розповідали їй, що на похорони Йолани прийшли всі жителі ромського поселення, а от Ласло Геґедюш з’явитися перед сім’єю померлої дівчини побоявся – спостерігав за процесію через вікно сусіднього з кладовищем будинку. Після того долею своєї доньки він не цікавився, проживав у Мукачеві. Дівчинку виховували її дідусь і бабуся, яких вона і вважала до певного часу своїми батьками. Правду їй відкрили на вулиці, коли підросла. Сусіди якось сказали: «Ти їм не рідна, твоя мама померла, а батько був учитель, чех чи словак». Бабуся це підтвердила, та й що було замовчувати, коли всі навкруги чули цю історію, а незвично біле обличчя дівчинки говорило саме за себе?

Малій Герміні не раз казали, що вона не схожа на маму, бо та була набагато красивішою, але дуже, мовляв, схожа на свого батька-вчителя. Один лише він не побачив схожості і не повірив у те, що вона – його донька. Якось в Ужгороді проходив важливий футбольний матч. Батько Йолани добре знав, що вчитель Геґедюш любить футбол і таку подію точно не пропустить. Він наказав 10-річній Герміні гарно вдягнутися, взяв її за руку і повів на стадіон. Там справді побачив учителя, підійшов до нього і спитав: «Не хочеш подивитися на свою доньку?». На що Геґедюш відповів, що його донька померла. Виявилося, що таємно від усієї родини тітка Герміни (одна з сестер її покійної матері) поїхала до Мукачева, розшукала вчителя, показала йому фотокартку Герміни і сказала, що дівчинка померла, а сім’я потребує грошей на поховання. Ладіслав Геґедюш гроші дав і відтоді жив із упевненістю, що вже не має доньки.

Герміна у молоді роки

Герміна згадує, що батько на стадіоні навіть не обійняв її, він був упевнений, що його дурять (або хотів так думати). Коли Герміна трохи підросла, зробила ще одну спробу познайомитися з батьком. Він жив тоді в Ужгороді, десь в районі площі Егана за готелем «Ужгород», був одружений. Герміну він і цього разу бачити не хотів, і це її так образило, що після того вона вже не шукала з ним зустрічей. Чула лишень, що в радянські часи він виїхав із дружиною до Угорщини і проживав там до кінця життя.

Пані Герміна ображена на батька і досі, переконана, що він був поганою і непорядною людиною. А чи так це було, якими насправді були стосунки Ладіслава та Йолани, ми, мабуть, вже не дізнаємося ніколи.

Герміна Сурмай та авторка цього матеріалу

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

30 липня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів