Історія проспекту Свободи в Ужгороді – на світлинах Валерія Коломійця (ФОТО)

Колись він зробив ці світлини виключно з технічних причин, випробовуючи плівку. І навіть не підозрював, що через багато років вони викличуть в ужгородців наплив ностальгії, що виливатиметься у довгі коментарі з власними спогадами. То яким же був проспект 40-річчя Жовтня (саме так вулиця звалася з 1957-го) у ті часи – показав і розказав сам автор цікавих світлин.

Навесні 1966 року бабусі Валерія Коломійця виділили квартиру в новобудові на проспекті 40-річчя Жовтня. До цього він з мамою і бабусею (батько загинув під час військових навчань на Яворівському полігоні) проживав у центрі міста, на початку нинішньої вулиці Волошина. Квартира там була з пічним опаленням і без ванної кімнати, тож переїхати звідти до новобудови здавалося на той час для родини гарною ідеєю.

Валерію Валентиновичу було тоді 15 років. Раніше він рідко бував у тій новій частині міста, оскільки робити там дитині фактично не було й чого: поодинокі приватні будинки стояли на краю безмежних кукурудзяних полів. Згодом там почалося масштабне будівництво, на місце нинішнього ринку (торговельного центру) «Білочка» перенесли автовокзал (звідки юнак їздив у Мукачево), а ще раніше ближче до перехрестя нинішніх пр. Свободи-вул. Капушанської на траві під соснами час від часу збирався імпровізований ринок, куди люди виносили свій одяг та різний домашній крам. На початку 1966 року будівельники здали в експлуатацію будинок, в якому Валерій Коломієць проживає от уже 56 років (нині – № 20). Десь роком пізніше він і почав фотографувати проспект та його зміни.

Перехрестя проспекту 40-річчя Жовтня та вулиці Перемоги. З правого боку на фото видно будинок ательє індивідуального пошиття військового одягу, на його місці нині стоїть багатоповерхівка та художня галерея «Ужгород»

Захоплення фотографією передалося йому від батька – військовослужбовця родом із Черкащини. Саме батько й придбав фотоапарат «Київ 3А», яким пізніше й користувався його син Валерій. «Більшість фотографій проспекту були зроблені з балкона мого будинку або будинку навпроти, де проживав мій друг, – розповідає пан Валерій. – Ми захоплювалися фотографією, але тоді не думали про те, що треба зафіксувати, як будується цей район. Ці фото, можна сказати, були пробними. Перед тим, як іти гуляти, ми заправляли нову плівку в мій фотоапарат «Київ» і на балконі робили кілька кадрів (вважалося, що краще «відстріляти» початкові кадри, бо вони часто не виходили). Потім ішли на вулицю і там фотографували різну дурницю, в основному одне одного».

Ця традиція зберігалася в друзів кілька років – з 1967-го і десь до 1971-го. За цей час вони зі своїм фотоапаратом оббігали всі будмайданчики на проспекті, неосмислено фіксуючи роки найактивнішої розбудови цієї частини Ужгорода. Валерій Валентинович згадує, що проспект тоді був зовсім іншим:  на проїжджій частині майже не було автомобілів, пішоходів теж було небагато, двори без дерев і тих же автомобілів здавалися величезними (а в одному працював пересувний кінотеатр в автобусі), головна дорога була у бруківці, обабіч неї лише починали засаджувати тополі.

«У коментарях до моїх фотографій з проспекту люди часто пишуть про те, що будинки на проспекті зводили ув’язнені, мовляв, будмайданчики обносили високими парканами з колючим дротом і спостережними вишками, – веде далі Валерій Валентинович. – Можливо, це було до мого заселення на проспект у 1966 році, але я не пам’ятаю таких будмайданчиків, хоча з друзями оббігав там чимало будов. Паркани були, але, можна сказати, умовні, без вишок чи колючих дротів. В’язнів на будівництвах я не бачив жодного разу».

Багато обговорень викликали в мережі фотографії колгоспного ринку кінця 1960-х років (нині на його місці – новий торговельний центр «Білочка»). Хтось згадував овочеву базу, інші – торгівлю просто з машин, комусь запам’яталися ярмарки з шашликами і гарячим вином, а комусь – як дітьми купували у тюбиках варення «Космос».

Район проспекту 40-річчя Жовтня дуже швидко розростався і в обидва боки, і вглиб. Залишки полів і приватної забудови змінювали нові будинки, дитсадки, хімчистка, комбінат побутового обслуговування «Смерічка», кафе «Білочка» тощо. Чимало будинків були в підпорядкуванні і заселені окремими відомствами, тож на проспекті була багатоповерхівка «міліцейська», «обкомівська» й навіть «письменницька» (де проживали члени Спілки письменників та журналісти).

Колгоспний ринок

Плівки з цими світлинами довго лежали закинутими у шухляді Валерія Коломійця. Колись саме любов до фотографування привела його на телебачення, де він працює з 1975 року. А не так давно товариш і колишній колега з телеканалу «Тиса», талановитий інженер Костянин Кіш, маючи відповідну техніку, запропонував оцифрувати старі плівки пана Валерія. Коли серед особистих світлин знайшлися цікаві види проспекту Свободи, пан Костянтин попросив дозволу опублікувати їх у соцмережі. Як же обоє здивувалися, коли ці світлини почали стрімко поширюватися й активно коментуватися. Виявилося, що у багатьох ужгородців є власні спогади про проспект, ринок та інші закутки. Є, звісно, й такі користувачі, кого дратують ці спогади, мовляв, знайшли за чим ностальгувати – за СРСР.

«Мені здається, що в першу чергу люди ностальгують за періодом свого безтурботного дитинства і романтичної юності. Всім же зрозуміло, що будівлі проспекту не є архітектурним шедевром, за яким можна шкодувати. Проспект був цікавим у ті часи тим, що був геть іншим, ніж решта міста. Він кардинально відрізнявся забудовою. Погляньте на ті фотографії і ви зрозумієте, що я хочу сказати. Там був простір, величезний простір – на противагу вузеньким вуличкам старого Ужгорода. До речі, цей простір – це, мабуть, те, чого мені нині бракує найбільше. Бо зараз і проспект став надто тісним: усі зелені зони забудовані, багато машин, багато магазинів, багато людей. Я не кажу, що усе має бути таким, як колись. Ні, цього вже не буде. Але повернутися у спогадах у часи свого дитинства – завжди приємно», – каже Валерій Валентинович. 

Нині Валерій Коломієць так само живе на проспекті Свободи (от уже 56 років) і так само іноді фотографує його. Але частіше знімкує стару частину міста – в основному на прохання двоюрідного брата Віктора, котрий живе нині під постійними обстрілами у Марганці, дуже ностальгуючи там за своїм дитинством, яке він провів у старій частині Ужгорода. Що ж, тим, хто пам’ятає проспект таким, як на фото, бажаємо приємних спогадів (ностальгувати в невеликих дозах буває корисно), а тим, хто не бачив такого проспекту, радимо переглянути, оцінити, порівняти і сформувати власну думку.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»