Скульптор з Ужгорода Михайло Колодко: Війна не надихає, але це велика енергія, яка рухає (ФОТО, ВІДЕО)

Творчість Михайла відносять до Guerrilla art – партизанського мистецтва, що запускається «в люди» підпільно, неочікувано, несанкціоновано. Саме таким способом Колодко встановив десятки своїх творів у різних країнах світу. Зокрема, в його рідному місті Ужгороді та угорському Будапешті, де він із сім’єю мешкає останні шість років.

Війна, яку розпочала Росія проти України 24 лютого, не оминула творчість Михайла Колодка. Так, на Московській набережній в Будапешті з’явилася його авторська скульптура, яка символізує легендарну фразу українських прикордонників про «рускій воєнний корабль», і стала символом опору російському повномасштабному вторгненню.

Скульптура «рускій воєнний корабль». Головний акцент роботи автор поставив на монументальних пропорціях висіченого з каменю середнього пальця з перснем з українським тризубом. Власне, він і вказує напрямок рускому кораблю – куди йому йти. Саме завдяки великій формі – палець нарочито красномовний. Далі, щоб розгледіти рускій корабль, треба ретельно придивитися. Він не дарма малий за розмірами – скульптор порівнює його із вошею, яку можна розчавити нігтем. Голова путіна ще менша. Автор не надає їй великого значення, вона встановлена на корабль лише задля ідентифікації: щоб глядачі розуміли, з якої країни він приплив на чужу територію. © Михайло Колодко Про цю та інші свої роботи Михайло Колодко розповів в інтерв’ю. А ще про своє скульптурне партизанство, про сприйняття його творчості угорським суспільством і владою, та чому важливе «мовчазне» мистецтво під час війни.

Михайле, ви – українець, який мешкає в Угорщині. Як початок повномасштабного вторгнення вплинув на вас?

Коли почалася війна – в мене сталася повна творча зупинка. Всередині нагніталася якась енергія й шукала шляху, щоб вийти. Я не знав, у яке русло її відправити. Але точно знав, що так як працював до цього – вже не буду, що сенси окресляться й творчість стане більш «гострою». За кілька днів зрозумів ту енергію: це був біль за Україну. Він і скерував першу воєнну творчу форму – скульптуру про рускій корабль.

Це стало для вас новим творчим етапом?

На початку війни я був у такому розпачі, що не міг нічого робити. Ні нове, ні старе. Зміїний острів в один момент дав прозріння. Цією скульптурою я зафіксував початок героїчного часу України. Будучи в Будапешті, де є Московська набережна, я послав путіна та його вояк туди, куди й українські моряки, та й по суті, все українське суспільство.

Скульптура присвячена українському військовому, який наважився відповісти рускому злу. Хай вона швидка, кількаслівна, але – смілива. Цією фразою був заданий тон подальшого українського спротиву, велика мотивація та рушійна сила, яка триває дотепер. Нарешті повстала якась країна, яка змогла взяти на себе сміливість боротися з жорстокою тиранією та агресією.

Після 24 лютого ви створили ще одну скульптуру під назвою «Нема компоту». Там фігурує радянський солдат, який сидить за дверима в коморі з автоматом в руках. З чим пов'язана ця історія?

За сюжетом, угорці заховали в коморі пораненого російського солдата під час Другої Світової війни. Зайшли німці в дім і попросили компоту. Хазяйка запевняла, що не має, бо ж не хотіла видати радянського солдата в коморі. Німець таки відкрив двері, але москаль пригрозив зброєю, і всі фашисти потікали. А росіянин залишився. Поставив біля нього угорський національний стільчик з великим піддупником, натякаючи, що москалю там дуже зручно. Метафорично: угорці досі дають прихисток цьому рускому солдату, який воює вже не з фашизмом, а сам став на сторону зла. Начебто проста історія, але суть глибоко закладена: росія – якщо прийде на вашу територію – то нахабано, надовго, і відчуває себе мов удома. І навіть вип'є весь ваш комптот. Моя творчість натякає угорському суспільству, що дружба з Росією, загравання, яке так чи інакше досі присутнє в їхній політиці й суспільстві, – небезпечне.

Скульптура «Немає компоту». За основу автор взяв історію зі комедійного угорського фільму «Tizedes és a többiek». © Михайло Колодко

Саме про цю російську присутність говорить ваша остання робота «Among Us»?

Є така комп'ютерна гра «Among Us». В ній треба знайти й зарубати зрадника – тоді на екрані з'являється кістка. В моїй скульптурі таких кісток дві. Угорці думали, що у 1956 році, скинувши пам'ятник сталіна на площі Ötvenhatosok в Будапешті, вони покінчили з ним. Дійсно, візуально здається, що площа стала чистою від совєтщини. Але ментально це не так. Про це говорить сучасна дружба з путіним.

Скульптура «Among Us» у вигляді кісток, що стирчать з чобіт. За ідеєю автора, вони належать двом російським диктатором: одна – йосипу сталіну, друга – володимиру путіну. Сюжет переплітає в собі сучасність і події 1956 року, коли 23 жовтня у Будапешті почалось повстання угорського народу проти комуністичного режиму. Однак до 11 листопада революцію придушили радянські війська. На площі Ötvenhatosok був розташований величезний пам’ятник сталіну. Саму скульптуру вождя під час революції демонстрантам вдалося знести, а на площі залишились лише два його чоботи. Автор натякає: хоч пам'ятника вже давно немає, але умовні «сталіни» досі серед нас. Так само як і відчутна присутність російського тиску на чолі з путіним. © Михайло Колодко Ідея цієї скульптури виникла ще до війни Росії проти України. 56 рік – це національне свято в Угорщині, пам'ять про страшну трагедію, адже, щоб придушити революцію, радянська влада тоді загнала в Будапешт танки і подавила ними демонстрантів. Я гадав, що угорці зробили з того хороший урок. Але бачу, що совєти все рівно тут сидять, старанно зашифрувавшись. Політики дозволяють ставити пам'ятники присвячені революції, але водночас по радіо ми щодня чуємо російських композиторів і похвалу в їхню сторону. Це неможливо зрозуміти на тлі війни в Україні.

Ваша перша публічна скульптура в Будапешті – це танк з опущеним дулом. Вона теж про події 1956 року?

У 2016 році угорці святкували 60-річчя революції. Багато митців присвячували роботи тим подіям, по місту натикали купу пам'ятників. Мені здалося, що це якась показуха, аби відвести увагу народу. Не дай Боже, хтось запідозрить, що влада досі заграє з Росією, що залежність від газу не дозволяє відмовитися від цих відносин. Мовляв, ви, люди, відзначайте дату, тримайте пам'ять про трагедію революції, але це не завадить вами політично маніпулювати. 

Я намагався знайти щось своє, просте і впізнаване.Танк є танк, всі знають, що це – зброя, зрозумілий символ. У той час путін часто приїжджав в Угорщину. Думаю, саме тому слова про москалів стирали. Виникає питання: якщо ви шануєте пам'ять про трагедію, яку допустила Росія, то чому ж стираєте напис? Бо, вочевидь, слова більш колючі. Образність – м'якша. Тому фігурка танка, але без напису, досі стоїть на будайській частині набережної Будапешта навпроти угорського парламенту.

Скульптура «Соромливий танк» – фігурка радянського танка Т 34. Саме такі були на озброєнні Другої Світової війни і безжально заїхали на площу Будапешта. На фігурці автор написав угорською: «Ruszkik Háza», українською – «Москалі, йдіть додому!». Проте його двічі стирали. Дуло танка опущене, таким чином автор розмірковує: може йому соромно за те, що він зробив? © Михайло Колодко

Як місцева влада ставиться до вашої творчості?

Я не виконую замовлення на політичні теми. Вони спровоковані винятково моїми внутрішніми поштовхами чи стресами. Поки скульптури стоять по місту – значить вони мають відголос в душах угорців. Адже комунальники могли запросто їх прибрати.

Проте, доходило навіть до скандалу. На Центральній площі Будапешта Szabadságtér стоїть завжди причепурений і охороняється поліцією пам’ятник радянським визволителям Другої Світової війни з величезною кремлівською зіркою з сусального золота, яка завжди блищить. Місцева влада дуже береже і стереже монумент. Коли я тільки переїхав, в мене виникло протиріччя: наче ж Європа, звідки таке шанування совєтщини?

Вирішив розібратися, і через власну скульптуру, як канал комунікації, поспілкуватися з публікою. Так, наприкінці 2017 року встановив на цій площі провокаційну фігурку російської шапки-ушанки. Цікаво було, як відреагують угорці на мій творчий запит.

Один із місцевих політиків так розізлився на мене, що серед білого дня сокирою відбив ушанку й викинув у Дунай. Був великий скандал. З одного боку, я помітив політичну сліпоту: велику комуністичну зірку він не чіпає, а мою маленьку скульптуру – б'є. Водночас я відчув величезну підтримку народу. Суспільство тоді засудило політика, адже більше розуміє суть і вміє читати між рядками. Після такого резонансу до мене почали прислухатися й більше розуміти сенси творів.

Вчинок політика мене не зупинив і не змусив мовчати. На початку 2018 року я дав йому відповідь. На місце, де була ушанка, я поставив скульптуру із сокирою та вм’ятиною від неї. Натякаючи, що сокира – дивний інструмент в руках людини при владі. Цю роботу вже ніхто не чіпав, досі стоїть на своєму місці.

Цей випадок ще раз підтвердив, що в Угорщині кріпко сидить совєтщина. Небезпечно, адже, до прикладу, Україна зараз платить високу ціну, щоб звільнитися від руского окупанта.

Тобто, угорське й українське суспільство можна співставити у цьому сенсі.

Я переїхав з рідного в чужий край шість років тому, проте досі знаходжу однакові ноти, пов'язані з тим же російським тиском. Але в Україні зараз все змінюється. Завдяки війні й великим жертвам, як би це жахливо не звучало.

Який тиск Росії ви відчували, коли жили в Україні?

Нав’язування всього російського в Україні я відчував давно, ще до 2014 року. Мені, україно і угорськомовному, було важко сприймати російську мову. Моя бабуся по маминій лінії – угорка, тому я на чверть маю ту кров. Саме бабуся розповідала в дитинстві казки угорською й возила гостювати до себе на батьківщину. Таким чином, пасивно, не дуже про те задумуючись, я долучився до їхньої культури. Відтоді завжди відчував ментальну близькість й хотів долучити до цього своїх дітей.

Мешкаючи в Ужгороді, ми віддали старшу доньку в дитсадок угорської меншини. Але дійшло до того, що на неї почали чіплятися російські, а не угорські слова. В українських школах відбувалося подібне. Все це я тяжко переживав на тлі російського військового вторгнення в Крим та на Донбас. Це було однією з причин переїзду – уникнути російського впливу.

Інша – творча. Як художник шукав чисте полотно, щоб вилити емоції. У моєму випадку – це монументальна скульптура, яка живе в громадському просторі, а не на виставках. Заповнивши роботами до певної міри простір рідного Ужгорода і зважаючи на той російський тиск – остаточно вирішив переїхати до Угорщини. Але, як виявилося, цей тиск наздоганяє мене і тут. Проте я знайшов власні творчі інструменти говорити про це.

Чи можна сказати, що війна вас надихає?

Слово «надихати» не вживаю, як і багато колег. Але те, що війна – це велика енергія, яка рухає, – з цим не посперечаєшся. Вона виливається в певні здібності: коли не маєш часу думати, а тільки робиш те, що вмієш. Оголені нерви стають чутливіші до всього, що відбувається в цей складний час. Це відображається в сюжетах та ідеях скульптур.

Мої несанкціоновані мистецькі акції – це ніби гра у війнушку. Таким способом я тримаю свій просвітницький фронт. Спочатку хотів «вийти на сцену» таємно, безіменно. Але угорці швидко розкусили мене за стилем, адже роботи впізнавані.

Партизанський стиль мистецтва можна порівняти з малюнками вуличних арт чи графіті-художників. Але моя творчість безсловесна, проста й жива. Навіть дитина, глянувши, може все зрозуміти й пояснити іншому. Роботи стоять там, де їм місце, мають довготривалий ефект і несуть потрібну інформацію. Вони, хоч і маленькі за формою, проте монументальні за змістом.

Анна Ликиза для goethe.de