«Я на правильному боці. Це найголовніше», – нацгвардієць розповів про перші дні війни і нинішню службу на Закарпатті

До лав Національної гвардії України Андрій потрапив по призову на строкову службу 2021 року. Розумний і фізично міцний юнак відразу зрозумів військову службу і став командиром розрахунку автоматичного гранатомету станкового – АГС. Взимку 2022 року йому доведеться використати всі свої знання і навички, аби вигнати росіян, які вдерлися в Україну. Підрозділ Андрія відправився на передову 26 лютого.

Твоя війна почалась з дороги на фронт. Можеш її пригадати?

 Було дуже незручно. Ми їхали в «таблетці» – так ми називали наш 12-містний автомобіль. Нас там було 16 чоловік і 6 автоматичних станкових гранатометів. Все було на адреналіні, на драйві. Знали всі одне – треба їхати захищати нашу державу. Всі боялися, але всі це скривали, бо просто треба. Ми не знали, куди точно ми їдемо, потім вже зрозуміли, що ми на Київському напрямку. І там вже почалося… Обстріли, авіанальоти… Досить спекотно.

Якими були перші дні війни?

Люди тікали, були порожні магазини, цивілізація ніби вимерла. Ми заїхали в якесь село і зайняли там лінію оборони. Потім ми постійно переміщувались ближче і ближче до росіян, поки не вийшли до Житомирської траси.

Якими були бої? Чи була якась особливість?

 У мого підрозділу бої відбувались на певній відстані. Контакту на автоматах у нас не було. БТРи, танки, артилерія працювала. Перший такий серозний момент, я пам’ятаю, відбувся в одному з сіл. Ми приїхали займати оборону, і почався обстріл «Градами». Десь метрів 100-150 від нас. Тоді я вже зрозумів, що таке війна. Щоб краще зрозуміти, то уявіть що ви на футбольному полі біля воріт. А на інший край прилітає ракета, яка несе сотні залізних уламків, кожан з яких легко вб’є людину. Ось десятками таких ракет нас і накривали росіяни. Добре, що промазали. Коли ми тільки зайшли в село Бузова, окопались, як зараз пам’ятаю, була дуже сира погода, ми дуже змерзли, зголодніли. Позаду нас був будинок, і нього прилетіла 120 міна. Це було метрів 50 від мене. Тоді стало досить так непереливки, але слава Богу все обійшлося.

Ти гранатометник. Розкажи про свою зброю.

 Я був командиром розрахунку АГС. Одне, що мені не подобалось в своєму гранатометі – це те, що він дуже тяжкий. Він сам важить 32 кілограми з повним комплектом, плюс три «равлика» (магазин до АГС – ред.) по 15 кілограмів – це ще 45 і ще за собою два ящики з додатковим боєкомплектом носиш. Думаю, ми були дуже важлива ціль для ворога, бо АГС проти піхоти дуже хороший засіб. Кращого неможна вигадати. Тому гранатометний розрахунок і кулеметний – це перші цілі для ворога при наступі.

І що ти собі казав, коли розумів, що саме ти – ціль номер один?

По-перше, в мене в голові постійно була думка, що мені треба першому вдарити. А по-друге, в той момент, коли думав про свою смерть, то відразу намагався переключитися на щось інше. Починав спілкуватись з побратимами і переключався. Бо якщо думати про такі речі, тоді може не залишитись сил. Морально і фізично.

Війна не буває без втрат. Як переживали загибель побратимів?

На жаль, були втрати. Першим серед наших загинув один солдат строкової служби. Потім в Бузовій був бій. Хлопці його прийняли. Там теж загинув один наш хлопець. Ми якраз їх тоді міняли на тих позиціях. Їх тоді евакуювали. Сам командир батальйону їздив тоді на евакуацію. Комбат у нас був дуже бойовий чоловік. Велика йому шана. Сам до нас їздив, привозив нам їжу, питав, що нам ще треба. Честь йому і хвала.

Ти в числі тих, кого тисячі людей називають визволителями. Ти відчуваєш це?

 Коли ми звільняли села, люди падали на коліна і плакали. Я теж не міг стримувати сльози. В мене ніколи в житті не було такого відчуття – відчуття, що я потрібен, що я роблю дуже правильну справу. Я відчував, що я потрібен і роблю те, що я маю робити. І я знаю, що я на правильному боці. Це найголовніше. Люди там були дуже вимучені. Коли ми проїжджали Житомирську трасу і звільняли села, то були такі почуття, що не описати словами.

Росіяни називали свою армію другою у світі. Але наші війська спростували цей міф…

 Під час звільнення Київщини і боїв на Житомирській трасі наш підрозділ знищив близько 30 одиниць ворожої техніки. На одній з них була пральна машина, я бачив це на власні очі. Тобто ніяка це не друга армія світу, а живуть вони, як свині.

 Після звільнення Київської області, підрозділ Андрія деякий час ще залишався на Київщині. Нацгвардійці проводили зачистку місцевості інші стабілізаційні заходи і несли бойове чергування аби не допустити нового вторгнення. Згодом Андрія перевели в Закарпатську область. Тут у складі патрульної роти він забезпечує громадський порядок і публічну безпеку в Ужгороді і Мукачевому. Щодня він патрулює вулиці міст і бере участь в інших операціях силових відомств.

Чим конкретно ти займаєшся на Закарпатті? Чи важка тут служба?

 Не можу сказати, що тут легше, чи важче, ніж в інших регіонах. Це цікава служба. Робота з населенням несе багато цікавих моментів. Буває, що патрулюємо разом з поліцейськими, бувають самостійні патрулі. В основному це охорона громадського порядку. Бувають зустрічі з відвертими негідниками, з наркоманами, знаходимо наркотичні засоби, ножі. Тобто робимо життя жителів Закарпаття безпечнішим. Я там, де я маю бути. Якщо прийде наказ, я буду виконувати будь-який наказ. Мені наказали тут служити – я служу тут. Я на правильному боці.

 Чи є плани на майбутнє? Про що ти мрієш?

Мрія у мене є. В Крим поїхати після перемоги. Я, до речі, жодного разу не був в Криму. Я би дуже хотів попасти туди, побачити море і гори. Я впевнений на сто відсотків, що це здійсниться.

За час служби юнак значно подорослішав, але трохи втомлені очі все ж вміють посміхатись. Андрій – ввічливий, відкритий і доброзичливий чоловік з почуттям гумору, втім його погляд стає пильним і уважним, як тільки він виходить на патрулювання, бо знає – від цього залежить, наскільки безпечними будуть мирні міста Закарпаття.