"При штурмах навіть важкопоранені хлопці часто на підйомі". Історія операційної медсестри 128-ї Закарпатської бригади

– Війна застала нас на Дніпропетровщині, потім було Запоріжжя. Ворог мав більш ніж десятикратну перевагу в живій силі й техніці, ми зазнавали великих втрат і відходили. Стабілізаційного медичного пункту як такого не було, тому мене кинули на евакуацію поранених. Я моталася на машині між позиціями й лікарнями. Дуже часто доводилося стабілізувати поранених на ходу – накладати тампони й джгути, робити перев’язки. То я на швидкості 100 кілометрів наловчилася потрапляти голкою у вену.

У перші тижні війни пані Оксана особисто вивезла дуже багатьох поранених. Але особливо запам’яталися двоє хлопців.

– Вони були сильно контужені, настільки, що не орієнтувалися. У перші дні у всіх був страх, стріляли всюди, в тому числі по медичних машинах. У цих хлопців на очах загинули товариші, це величезний стрес, і в них на фоні важкої контузії виник психоз. Мені їх закинули в машину, а заспокійливого немає. І хлопці весь час вскакують із місця, кудись пориваються бігти, когось кличуть. А це темно і світло включати не можна, бо їдемо по місцевості, що прострілюється. Машина маленька – мікроавтобус «Тойота», в якому одне лежаче місце і дві сідушки. Один хлопець на ліжку, один приліг на сідушку, а я між ними сиджу на підлозі. Хлопці вскакують, я заспокоюю їх словами, намагаюся гладити і в якийсь момент починаю співати колискову, наче немовлятам: «Аа-а! Аа-а!» І вони заспокоюються! А як тільки замовкаю, знову вскакують і пориваються бігти. І я знову починаю наспівувати. Так ми на цьому «Аа-а!» й доїхали в лікарню. А коли їх забрали в приймальне відділення і я вийшла покурити, виходить медсестра й питає: «Де тут мама пораненого?» Я навіть не зрозуміла, про що мова. А медсестра підходить і каже: «Це ви їх привезли? Один хлопець просить вас покликати, каже – мама з ним у машині їхала…»

За словами пані Оксани, робота лікарів і одужання бійців в умовах наступу і оборони кардинально відрізняються.

– На Херсонщині внаслідок штурмів у бійців були страшні поранення. Але навіть найважчі хлопці були на підйомі. Вони звільняли свою землю, виганяли ворога, і це відчувалося. У бійця поранення ноги, а він просить: «Мотайте швидше, мені треба назад до хлопців, вони там без мене». І навіть чути не хоче про шпиталь. Коли хлопці в настрої, то ми й самі на підйомі, жартуємо з ними. Ставлю одному катетер у сечовий міхур, він обурюється: «Що це ви мені пхаєте?» «Зараз приїдеш у шпиталь із таким продовжувачем, що всі дівчата будуть твої», – відповідаю. Решта хлопців аж за боки хапаються від реготу.

Зате при глухій обороні зовсім інша ситуація. На Бахмуті хлопці приїжджали не тільки фізично поранені, але й психологічно вбиті. Вони цідили крізь зуби: «І скільки їх там ще, коли вони нарешті кінчаться? Все лізуть і лізуть…» З’являлося відчуття, що все це даремно, що воно ніколи не закінчиться. І в нас теж моральний дух падав.

Біля Бахмута Оксана була єдиною операційною медсестрою. Хірурги мінялися й чергувалися, щоб відпочити, а її замінити було ніким.

– За весь період, що ми стояли там, я жодного разу не спала більше трьох годин безперервно. Приляжеш вночі на годину-півтори, когось привезли – треба вставати. А вдень взагалі безперервно. Така інтенсивність була, що я не могла собі дозволити сходити в душ. Тому що потрібно було роздягнутися, зняти військову форму, а це не халатик – довго. Там найважче було працювати – і фізично, й морально. Але ми вистояли, жодна людина в нас на столі не померла – тьху-тьху-тьху!..

Як знімаю на війні стрес? В’язанням, за умови, що є час. Це моє давнє хобі. В’яжу все підряд – внучці кардиган, доньці шортики, зараз ось топик. І відключаюся від усього, особливо, коли працюю гачком. Там треба рахувати – ти рахуєш, рахуєш і всі інші думки відлітають геть. Як каже мій син – кого ви хочете перемогти? Моя мама на війну зі спицями пішла!

128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада