«Я воюю за своїх рідних…». Історія Йордани - військової 128-ї бригади

На той час дівчині було всього 19. Побратими сходу дали Йордані позивний Солдат Джейн, зробивши паралель із героїнею відомого голлівудського фільму. Хоча часто називають просто по імені, яке зустрічається настільки рідко, що саме по собі може бути позивним.

– Я з Волині, до повномасштабки вчилася й паралельно працювала в Луцьку, – розповідає Йордана. – Багато моїх рідних пов’язані з армією – і тепер, і в минулому. Дідусь воював у Другій світовій і дійшов до Берліна, де отримав осколок, двоюрідний дідусь був кадровим військовим. Батько воював у АТО й з початком повномасштабки теж пішов у ЗСУ. Але згодом звільнився за станом здоров’я.

Як тільки почалася повномасштабка, Йордана дочекалася рідного брата, котрий був у іншій області, і разом із ним пішла у військкомат. Дівчина наполягла, щоб її мобілізували як добровольця, і спочатку служила при військкоматі. А далі перевелася в бойову частину – 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

– У військкоматі знали мою маму, – продовжує Йордана. – Спитали, чи вона в курсі про моє рішення. Я відповіла – так, і мене взяли на службу. Мама насправді не знала й коли дізналася, плакала. Але потім прийняла моє рішення – у нашій сім’ї так заведено.

На перших порах дівчина служила стрільцем-санітаром у піхотному підрозділі. Разом із бригадою брала участь у визволенні Херсонщини і важкій обороні Бахмута. Жила на бойових позиціях, у траншеях і бліндажах.

– На Бахмутському напрямку ми тримали посадку біля соняшникового поля, – згадує Йордана. – Соняхи ніхто не прибирав через бойові дії, і з них у нашу посадку, але з іншого краю, вночі зайшли росіяни. Їхня СП-шка (спостережний пункт) стояла дуже близько – метрів за 70 від нашої, так що ми чули їхні розмови. Вночі людські голоси дуже добре чути, особливо взимку. Тоді довелося застосовувати стрілецьку зброю…

Згодом дівчина перевелася в підрозділ БПЛА й відтоді працює з дронами. Виїздить із товаришами на позиції за три кілометри від росіян.

– Шукаємо ворожі цілі, наводимо арту й самі по них працюємо. Знищуємо колісну й броньовану техніку, склади з боєприпасами, мінометні розрахунки… Роботі часто заважає російський РЕБ (радіоелектронна боротьба), але вчимося обходити, мінімізувати перешкоди.

Йордана не жаліє, що пішла в ЗСУ, і не розчарована своїм рішенням.

– Людина часто може розчаровуватися в житті, якщо не справджуються її очікування. Але є відома фраза – не потрібно зачаровуватися, тоді не буде розчарувань. Не варто вигадувати собі якісь сценарії, краще жити по факту, як воно є. Як би важко не було в армії, мені немає про що шкодувати. Я зустріла тут багатьох цікавих людей, своїх товаришів, із котрими воюємо й проживаємо життя по факту. Найважче в армії втрачати людей. Дружиш із товаришем, потім він гине при штурмі, а ти жива. Це дуже важко… Усе інше можна пережити. За що воюю особисто я? За своїх рідних – батьків, братів, сестер, племінників. У мене велика родина, і я хочу для неї кращого майбутнього.