Доброволець Тарас Гнатюк із Невицького отримав нагрудний знак «За зразкову службу»

Про це інформує Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП.

Відзнаку, яка підкреслює високий професіоналізм, дисципліну та бездоганність військовослужбовця та визначає виняткові досягнення та відданість служби, Тарас отримав з рук начальника Закарпатського ОТЦК та СП полковника Андрія Савчука.

Тарас Гнатюк з Невицького в перші ж дні повномасштабного вторгнення добровольцем вступив в ряди 101-й окремої бригади ТрО. Був розвідником.

«Я зростав в патріотичному середовищі. Бабуся, яка родом з Волині, постійно нагадувала про національну приналежність і про історичні моменти, які відбувалися в житті України. Наспівувала мені патріотичних пісень. В моєму серці закарбувалася любов до батьківщини. В ті дні я не міг витримати емоції, які переповнювали мене в ті дні. Переконливо вирішив, що я повинен стати на захист своє Батьківщини й своєї сім’ї. В нашій історії це не перший випадок, коли ми маємо справу з цим агресором і пам’ять про це передається з покоління в покоління. Перша хвиля добровольців – це люди, в яких є саме ця генетична самоідентичність українців»

«Ми виїхали в середині квітня. Я був штурманом нашої колони – більше 70 машин. Розвідка. Зі мною служили й відомий актор Олександр Мавріц, й Рудольф Дзуринець зараз він директор театру, й музикант Володимир Щобак. З ними ми разом пережили складні моменти, це якщо м’яко казати. Доля склалася так, що капітан Петро Горзов відібрав найбільш вмотивованих і «заряджених» хлопців, які створили кістяк нашої групи. Це було складно, емоції нам казали, що ми не готові, але потрібно було бути там. Було лячно, але ми справилися. І силами наших підрозділів ми змогли дати гідну відсіч, хоч і не вистачало тоді потужного озброєння. Щодня – історія. Попасна, Володимирівка, Дружба, Трипілля, Василівка, Соледар».

«Пам’ятаю усмішки побратимів. Емоції, коли поверталися з завдань. Саме позитивне мислення допомагає подолати страх. Інколи були моменти, коли просто дивом залишалися живими. Володя Щобак зараз сказав би, що нас ніби сталева плащаниця прикривала».