Як писати про поховання під час війни: в Ужгородському прес-клубі медійники обговорювали актуальну тему

Саме ці питання обговорили закарпатські медійники, представники пресслужби Ужгородської міської ради, Руху підтримки закарпатських військових, кафедри журналістики УжНУ в Ужгородському прес-клубі на дискусії «Етичність висвітлення у медіа подій, пов’язаних з похованням військових. Тонка межа між маніпуляціями та журналістськими стандартами».

Йшлося також про те, що потрібно враховувати журналістам на таких подіях, як не "заробляти" на горі й уникати маніпуляцій. Як не тільки пофотографувати, а як писати про смерть і поховання, комунікувати з родичами. До події онлайн приєднався Ярослав Галас, пресофіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Він зауважив, що для медіа важливо оприлюднювати поховання військових, це останнє вшанування загиблих. Але робити це непросто.

«Сам пишу про загиблих тільки зрідка. По-перше, це дуже важко, по-друге, якщо писати про всіх, то моя сторінка, на жаль, перетворилася б на некролог, – коментує Ярослав. – Але в цивільних медіа є можливість чергувати новини про поховання військових і нейтральні новини. І як про це писати? Я категорично проти деталізації церемоній поховання із фото загиблих у труні, із відчаєм їхніх рідних. За ці майже три роки загинуло дуже багато, кого я знав особисто. Бойові смертельні поранення бувають жахливими, і іноді людину не впізнати. Але в моїй пам'яті вони завжди залишаються живими людьми, простими, звичайними хлопцями, які говорять про своїх рідних, п'ють каву зі сталевих чашок, жартують чи бувають серйозними. І такими ж вони залишаються в пам'яті рідних».

На думку Ярослава Галаса, найкраще оприлюднювати фото чи відео живих військових, це буде найкраще вшанування їхньої пам'яті.

Проте отримати фото, а також інформацію про усіх загиблих від їхніх родичів чи знайомих – дуже складне завдання. Тому, щоб залишити у пам’яті усіх полеглих героїв Ужгородська міська рада фіксує поховання кожного загиблого ще з першої втрати, така практика існувала ще до 2022 року. Тільки за час повномасштабного вторгнення в Ужгороді відбулося 176 похоронів. Про це розповіла Алла Кохан, речниця Ужгородської міської ради.

«Насправді фотографувати ці події дуже важко. І публікуємо ми таку інформацію з фото не для збільшення кількості переглядів. Зафіксувати події прощання – це найменше, що ми можемо зробити для вшанування хлопців. – каже Алла Кохан. – Щоб не було, як кажуть, між датою народження і датою смерті тільки риска».

За словами речниці, складно знайти повну інформацію та фото про героїв за життя, що стосується рідних, то зазвичай фотографії з поховань для них – це пам’ять про військового. «Були різні ситуації, наприклад, коли родина була проти, відповідно ми не дали інформацію. А от коли загинув перший ужгородець у перший день повномасштабного вторгнення – Шандор Кіш, ми зробили фотозвіт, а дружина попросила просила ще зробити відео. Бо хотіла, щоб колись це могли побачити діти, які ще не знали про загибель тата. Тобто ситуації бувають різні і ми завжди реагуємо на прохання родини».

Алла Кохан також зауважила, що фіксація міською радою поховання військових – це суто закарпатська традиція, оскільки було проаналізовано роботи багатьох міських рад України, подібної практики не знайшли.

«У нас був період, коли сторінку міськради забанив Facebook. Тобто ми змогли написати, що відбувся похорон і подати фото на сторінці в Телеграмі, на офіційному сайті та в Інстаграмі. Але люди, які переважно не слідкують за іншими соцмережами, почали обурюватися, чому не подаєте інформацію. І ми виставляли інформацію з фото на період, поки нас не розбанили у Facebook, на сторінці міського голови», – пригадує речниця.

За її словами, міська рада не фотографує у трунах, бо вважає такий формат неетичним. Але фоторепортаж з події залишається в історії міста.

Проти фото у відкритих трунах і Галина Ярцева, лідерка Руху підтримки Закарпатських військових:

«Чому гріб має бути відкритий? Мені хочеться запам'ятати людину таку, яку я пам'ятала в житті. Зараз переважно гинуть із сіл хлопці і дівчата, а там свої традиції і це складніше зробити. Чим далі, тим більше буде закритих гробів. Тому що це війна дронів, коли людину розриває, – каже Галина Ярцева. – І треба говорити про це зі священниками, бо вони мають вплив на родини».

Для Галини найемоційнішим моментом в похоронах є вручення прапора. «Коли стають на коліно при рідних, для мене це просто розрив», – додає волонтерка.

Тетяна Когутич, власна кореспондентка у Закарпатській області ІА «Укрінформ» розповіла про досвід написання інформації про загиблих та формати, які використовує «Укрінформ». Зокрема, щоденна рубрика «хвилина мовчання», в якій пишуть про загиблих героїв.

«Я пишу про загиблих пластунів, а їх майже 60. Це золоті хлопці, які мали творити далі Україну. Це дуже важко, – каже Тетяна Когутич. – Це формат розширеної новини, куди можна вкласти багато чого. І живі свідчення у тому числі. Можна спілкуватися з родичами. Це дуже важко пережити, бо ти ставиш незручні питання, щоб тобі хтось щось почав розказувати, далі ти ридаєш разом з тією мамою, чи дружиною, чи донькою. Тому я часто просто пишу спогади, є багато речей, які дійсно можна взяти і сказати. Останнє, що я роблю, то дзвоню рідним, щоб не робити боляче ні їм, ні собі».

За словами Тетяни, іноді виникають зауваження чи прохання з боку рідних, особливо коли є повна офіційна інформація про смерть, але тіла немає. Редакція завжди йде назустріч рідним, вносить правки.

«Ти не можеш дискутувати з людиною, яка втратила. У цьому нема жодного сенсу», – коментує Тетяна.

Олександра Артюхіна, журналістка ТБ «21 Ужгород» поділилася досвідом, коли дехто з учасників церемоній поховання вважає обов'язковим сфотографуватися на фоні загиблого або зробити селфі.

«Виставляють далі на своїй сторінці у Facebook. І тут питання до медіа: для чого ви це взяли, поставили у стрічку новин? Якщо для конкретних людей – це приватна справа, то для чого це використовують медіа? А ще додадуть клікбейтний підпис: “О, Боже, помолімося!”. Це робиться заради кліків, заради охоплень», – додала Олександра.

Галина Ярцева вважає, що така ситуація зумовлена тим, що в українців дуже знизився поріг емпатії, і «медіа шукають, що б ще зачепило».

«Якщо у вас є щось емоційне, дайте це в коментарі. Дайте це цитатою. Не у своїх журналістських текстах, тому що це маніпуляція», – коментує Вероніка Мороз, лінійна продюсерка «Суспільне Ужгород» і пояснює одне з правил «Суспільного»: не смакувати в журналістських текстах емоціями.

«У нас, на жаль, зараз інфлюенсери, люди, які вважають себе ними чи блогерами, поширюють і фотографії, які порушують етичні норми, і пишуть тексти, які порушують етичні норми. Хай це буде на їхній совісті, але не буде на совісті журналістів, тому що є різниця. Ми несемо відповідальність зовсім інакше, ніж це роблять інші люди».

За словами Вероніки Мороз, висвітлювати інформацію про смерті та поховання потрібно, тому що, на жаль, «історії багатьох хлопців не будуть розказані повністю, так, як вони на це заслуговують. Але ми хоча би можемо розказати про те, що їх гідно вшанували у той момент».

Євген Соломін, завідувач кафедри журналістики УжНУ, поділився багаторічним досвідом роботи в тележурналістиці та тими викликами, які постають перед медійниками при висвітленні чутливих тем. Також пригадав кілька прикладів, де доводилося вирішувати етичні моменти на зйомках військових.

«Ті, хто працює у воєнній журналістиці, звикли, що кожне слово воно може вбити. Але і ми кожен можемо вбити якимось там невдалим словом і кадром, – коментує Євген Соломін. – Якось робив сюжет про прикордонника про перші хвилини, як почали заходити ворожі ДРГ. Мені дуже складно було слухати, а в певний момент і прикордоннику розповідати. Здорова, кремезна людина почала плакати. Це був для мене виклик, ніхто не вчив, як поводитися в цій ситуації. Але справилися. Потрібний індивідуальний підхід до кожного, ми всі психологами у процесі стаємо».

Зачепив Євген Соломін і питання етичності зйомок тих чи інших об'єктів, а також розповів, як ці теми викладають для студентів-журналістів УжНУ. Є дисципліни з фокусом на етику, право, медіарегулювання.

Більшість із журналістів погоджується: важливо фіксувати прощання з героями, а в окремих випадках і з цивільними. Адже це фотодоказ наслідків жахливих злочинів проти українців, які важливо показувати світу. Але керуватися професійними стандартами, ставити межу між хайпом та етичністю.