«Моєму щастю немає меж»: закарпатка Влада Харькова – про історичне золото на ЧС з фехтування

Після звитяги Влада відповіла на питання Tribuna.com та поділилася своїми емоціями.
– Це ваша перша медаль ЧС у кар’єрі – і одразу золота. Чи очікували перед турніром, що він складеться настільки успішно?
– Знаєте, я за свою кар’єру зрозуміла, що очікування вбивають. Вони не дають насолоджуватися тією реальністю, яка в тебе є сьогодні і в цей момент. Для мене найважча ментальна робота – відмовитись від будь-яких очікувань. Просто бути в моменті та в моменті робити те, що маєш – і робити максимально добре.
Я не можу сказати, що я не чекала цього. Я 20 років працюю саме над тим, щоб досягти такого результату. Я вірила зі самого дитинства, що цей момент настане. Це просто для мене було питанням часу – коли саме це трапиться. Я дуже щаслива, що це трапилось цього разу на цих змаганнях. Моєму щастю немає меж.
– У чому секрет перемоги над лідеркою світового рейтингу у півфіналі?
– Секрет дуже зрозумілий. Це, власне, чітка підготовка і розуміння, з ким ти фехтуєш та чого очікувати від цієї людини. Це така інтелектуальна гра – що ти можеш запропонувати їй і що вона може запропонувати тобі. І втілення цього плану в життя.
Ми з нею вже зустрічалися декілька разів, я у неї вже вигравала. Ми проговорили з тренерами, якими можуть бути сценарії. Я це все мала в голові. Для мене найголовнішим у цьому поєдинку було максимально проявити себе та спокійно показати своє фехтування.
– Що відчували після виходу у фінал? Були задоволені вже цим результатом чи навпаки намагались налаштувати себе виключно на золото?
– Коли я вже вийшла у фінал, то мої сили, знову ж, були направлені на те, щоб не очікувати чогось. Щоб не радіти чомусь, що вже є. Тобто бути максимально в моменті, тому що я розуміла – змагання не закінчені, а попереду ще дуже важливий бій.
Думки про те, «що було і що може бути» – вони дуже енергозатратні. Мені просто хотілося продовжувати бути в стані прийняття та вільної голови, тому що це дає найкращий результат.
– Яку зі сутичок виділили б ви? З ким було найскладніше?
– Неможливо виділити якийсь конкретний бій, тому що починаючи з першого поєдинку було дуже складно. Тому що це величезна відповідальність. Звичайно, я розуміла, що кожен поєдинок є дуже важливим – і я відповідно готувалася до всіх них рівномірно.
– Це перше золото ЧС для України з 2003 року. Які загалом емоції та кому присвячуєте цю перемогу?
– Знаєте, коли читаю коментарі, слухаю своїх друзів та приймаю привітання, то мені це настільки додає ще більшої радості від перемоги, що просто важко описати словами. Тому я б, напевно, хотіла просто подякувати, звичайно, батькам – це мудрі люди, які вірили зі самого початку та пройшли зі мною весь цей шлях.
Також, звичайно, моїм тренерам, Міністерству спорту, Федерації фехтування, всій фехтувальній родині. І нашим захисникам, без яких було б неможливо брати участь на цих змаганнях, які боронять нашу країну та дають нам можливість боротися на своєму полі бою. Дуже вдячна всім, хто був причетним до цієї підготовки та хто посприяв цьому результату.
– На жаль, не без негативу – на цей ЧС були допущені росіяни. Чи впливало це якось безпосередньо на вас та яка ваша позиція стосовно цього рішення FIE?
– Це для нас не було якоюсь несподіванкою, тому що ще на минулому ЧС їх вже почали допускати і вони вже фехтували у команді. Ми велику роботу над собою провели за цей рік, щоб це нас ментально не розхитувало. Тому що, звичайно, це на нас має великий вплив. Дійсно дуже складно вимикати всі емоції, коли навіть просто стоїш з ними поруч.
Це впливає, але розуміємо, що також мотивує нас ще більше – прославляти нашу країну, підіймати прапор України, співати гімн.
А також чітко і голосно всьому світу нагадувати та розповідати, що відбувається в Україну, що війна продовжується і що наскільки важливо мати чітку позицію щодо цього.
Наша позиція дуже зрозуміла – ми, звичайно, проти цих ганебних рішень. Намагаємось всіма можливими методами змінити це: збираємо підписи, пишемо листи та скарги, спілкуємося зі ЗМІ та іншими спортсменами, робимо плакати, говоримо.
Але, на жаль, маємо те, що маємо. Проте ми все одно продовжуємо вести свою боротьбу та показувати світу, що ми – незламна нація.
До теми
- Снайпер "Ярий". Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- Чому військові люблять котиків? Олександр Шершун “Мер”
- «Із нашої родини воює шестеро чоловіків…» Історія бійця 128 бригади Руслана
- “Старіння” майстрів та унікальні техніки: як на Закарпатті рятують від забуття традиційні дерев’яні ремесла
- Звільнився з армії – і через місяць повернувся знов: історія військового зі 101 бригади ТрО Закарпаття
- "Я не вважаю це героїчним вчинком": ужгородка Крістіна Петрулич розповіла про нагороду "Герой-рятувальник року"
- Прикордонник «РЕМ». Василь Сідун із Дубрівки посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- Ветеран із Ужгорода Віктор Суліма: від фронту до крафтового виробництва
- "Я зрозумів, що таке бойові виїзди після того, як нас обстріляв російський танк". Історія бійця 128 бригади Андрія
- «Кожна вагітність для нас — диво»: Ганна Палагусинець про програму лікування непліддя
- “Чудова десятка” закарпатської літератури, або що варто прочитати про наш край?
- Закарпатська академія мистецтв – осередок, де формують агентів культурних змін
- "Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше": інтерв'ю з ветераном війни Михайлом Філоненком
- Був художником – став військовим. Олег з Ужгорода навіть у війську продовжує творити
- «Та котра би жона пішла в полонину?» Про що говорять біля домашньої ватри вівчарі Хустщини, які зійшли після літування
- «Моїм рідним було б ганьба, якби я став ухилянтом…» Історія бійця 128 бригади Віталія
- Правова підтримка ветеранів: які питання найбільше турбують захисників після війни
- Змінити символи війни на обереги: ужгородський скульптор створює прикраси з гільз
- Вийшло третє доповнене видання "Ужгород відомий та невідомий"
- 94 дні, чотири пари взуття і майже 400 тисяч гривень: історія благодійного походу Артема Єрохіна

До цієї новини немає коментарів