Снайпер «Ярий». Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє

Батько його – Юрій Яров із невеликого села Домбоки на Мукачівщині, відомого жіночим монастирем, створеним ще за часів Чехословаччини. Мати Іванна Іванівна – із села Порошково на Перечинщині. Рідні кажуть, що Іван вдався у свого порошківського діда – Івана Симковича   який   завжди займав активну позицію, мав пробивний характер. Влітку онук приїжджав у гірське Порошково, аби походити у ліс по гриби й на ягоди, набутися серед горян.

Мама воїна розповідає, що Іван народився 12 липня 1992 року разом із близнятком Павлом, але другий хлопчик через місяць помер. Тож у батьків виросло троє синів. Від старшого брата Юрка Іван молодший на півтора року, зате різниця з молодшим Станіславом складає 11 років. Іван часто був для нього за няньку, приглядаючи за найменшим.

Дев’ятирічну школу закінчив у сусідньому Червеньові, а 10-11-ті класи – в Ракошині. У 2011 році навчався в Мукачівському професійно-технічному ліцеї № 8 на газоелектрозварника. Далі працював на заводі «Будіндустрія», звідки у 2012 році призваний до Збройних сил України.

Строкову службу відбував на Львівщині – у навчально-спортивній базі зимових видів спорту «Тисовець», якою опікувалося військове відомство. Служба в горах на висоті тисячу метрів запам’яталася посиленою спортивною підготовкою, знайомством з невідомим раніше біатлоном, лижами. У «Тисовці» проводилися й міжнародні змагання, наприклад, приїжджали спортсмени зі Словаччини. Спортрота забезпечувала охорону і належне функціонування олімпійської бази. Коли батьки приїжджали відвідати сина на Сколівщину, його командир не скупився на похвалу: Іван завжди був серед найкращих.  

Після строкової служби він, як і більшість закарпатських чоловіків, скуштував заробітчанського хліба: їздив на   будівництва в Словаччину та Угорщину. Проте, зрештою, вирішив заробляти вдома власним фахом. Влаштувався на завод «Закарпаття асфальт». (асфальтобетонний завод?) Фахівець із нього був вправний, любив попрацювати з металом і на дозвіллі.  

У 2021 році, за п’ять місяців до війни, одружився з Мариною Товтин із Дубрівки, яка закінчила Ужгородський торговельно-економічний інститут і працювала майстром лінії на заводі «Ядзакі». І все би складалося добре в молодої родини, якби 24 лютого 2022 року російські війська не вторглися в Україну.

Уже в перші дні війни Іван Яров пішов добровольцем у військкомат. Але там попросили зачекати, адже спочатку набирали тих, хто мав воєнний досвід чи необхідну військову професію.

Вдома були шоковані його бажанням. Іван пояснив свою позицію просто: «Якщо один не піде, другий, третій, то хто нас захистить?». Його викликали через кілька місяців, коли стали формувати в Ужгороді 25 окремий штурмовий батальйон при 47 окремій механізованій бригаді. Івана призначили   у взвод розвідки на посаду гранатометника, адже був підкачаним здоровим хлопцем, який міг на собі тягати РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет).

Коли ж звільнилася посада снайпера, командир, прочитавши в його документах про службу в спортроті, вирішив: раз був біатлоністом, то зуміє стріляти по далеких цілях. Хоч, як зізнається Іван, вони на строковій службі лише раз стріляли з «мілкашки», що було необхідною умовою перед присягою. Однак «Ярий» не звик відступати, тож погодився на нову спеціальність.

25-й окремий штурмовий батальйон перші пів року проходив службу на півночі України, звідки очікували у 2022 році наступ із Білорусі. А Іван мав можливість освоювати нову військову професію, проходячи підготовку в спеціальних центрах, в тому числі і в Чехії.

Спочатку був максмайстером – «влучним стрільцем», які є при кожній роті. Вони використовують напівавтоматичні штурмові рушниці. Далі перейшов на рівень снайпера, які вже працюють із високоточною зброєю з кращою оптикою. Перший бойовий досвід батальйон здобув в 2023 році на Запорізькому напрямку, коли тривали бої довкола Работіна. Посади снайперів є в багатьох ротах, але фахівців не вистачає. Часто на цих посадах номінально числяться люди, які не мають навіть потрібної зброї.

Іван, якому за прізвищем дали позивний «Ярий», методично освоював складний і небезпечний фах. Командування хотіло його відзначити за виконання завдань, але він відмовлявся. Загалом скромність є характерною рисою Івана, який не любить привертати до себе увагу.  

Влітку 2023 року 25 окремий штурмовий батальйон перекинули під Авдіївку, де тривали жорстокі бої. Над їхньою ділянкою бойових дій здіймався терикон, про який чимало говорилося в ті дні. Хто ним володів, мав стратегічну перевагу. Тож росіяни за будь-яку ціну хотіли його взяти.

За першим разом «Ярий» із напарником не змогли потрапити на терикон через обстріли і дрони, яких там використувалося значно більше, ніж на Запоріжжі. Закопатися особливо нема де, та й часу на це бракувало.

Командування не радило йому працювати на териконі, який нагадував місячну поверхню, але він не здавався, виходячи на позиції.

Снайпер для ворога – завжди жирна ціль. Тож за ними полювала артилерія, міномети, дрони. Якось спланували пробути на териконі зранку до вечора, але росіяни саме розпочали штурм і полізли, як таргани. Тож пробули на позиції з напарником Олександром Паньковичем три дні.

З ним Іван познайомився ще у військкоматі,   і з того часу трималися разом. Служили з мукачівцем в одному взводі. Згодом Олександр захотів стати другим номером в їхній парі снайперів.

Оскільки зв'язок з ними на териконі обірвався, їх уже вважали загиблими. Та вони дивом вижили: скиди з дронів розривалися поруч, але їх не зачепили. Навіть в їхній бліндаж закидували кілька разів гранати, але врятувала цупка тканина при вході, що не дала боєприпасу закотитися всередину.

Згодом терикон росіяни взяли, але ще довго тривали бої за Авдіївський коксохімічний комбінат. (25 окремий штурмовий батальйон останнім вийшов із Авдіївки у лютому 2024 року).

«Ярий» виходив на позиції аж до 30 жовтня 2023 року.   Того дня їхній парі приділили ще трьох новеньких, хоча Іван пояснював, що їхня робота занадто специфічна, аби брати із собою необстріляних. Вони займали позиції в кількаповерховому приміщенні, де згори відкривався широкий кут огляду на бойовий простір.

Новачків залишили внизу, а з напарником нагорі почали готуватися «до роботи», як звично називають військові свою справу. Коли раптом приміщення струснуло від танкового пострілу. Потужний снаряд прилетів з-за терикону навісом. Очевидно, їх засікли дроном, коли заходили в приміщення.

Івана відкинуло ударною хвилею, і він спинився лише на перилах, які його врятували від неминучої смерті. Однак ліву руку не відчував взагалі. Вона неприродно висіла за спиною. Ліва нога з розпанаханим берцом була дивно вивернута і юшила кров’ю. Іван спробував піднятися і подивитися, що з Олександром, який не озивався. Але тут у розбиті вікна залетів дрон і, наблизившись, скинув вог (гранатометний осколочний заряд).

Ярова накрило хвилею осколків. На одне око перестав бачити. Дрон опустився нижче, й Іванові здалося,   що він може дотягнутися до нього рукою. Вочевидь, оператор хотів переконатися, що ціль остаточно уражена. Іван перестав рухатися і прикинувся мертвим, адже дрон міг мати ще одну гранату. Той, покружлявши на ним, відлетів.

Тоді   Іван став пробиратися до напарника. На жаль, Олександру Паньковичу вже не можна було допомогти: він отримав рани, несумісні з життям. Тоді по рації Яров викликав підмогу для евакуації. Уцілілі новачки з першого поверху допомогли йому накласти турнікет і спуститися пожежною драбиною. Адреналін на певний час зупинив больовий шок, тож він був при пам’яті. Останнє, що затямив, як наказав не евакуювати його, поки не винесуть тіло давнього побратима з позивним «Сапсан».

Далі втратив свідомість і отямився через два тижні в госпіталі. Лікарі врятували від ампутації понівечені руку і ногу. Однак попереду його чекали численні операції, аби зробити їх функціональними. Загалом Іван переніс понад 30 різноманітних операцій, став інвалідом 2 групи. Майже рік перебував на лікуванні, ще рік тривала реабілітація.

Нині він водить машину і влаштувався на роботу на фірму «Блу Беррі» у Великі Лучки, яка вирощує лохину. Працював обліковцем, а нещодавно йому запропонували освоїти міні-трактор. Водієм був його дід і батько, тож Іван із цікавістю взявся за нову спеціальність.

Не забуває і про громадську діяльність. Бере активну участь у Раді ветеранів Закарпаття. Зустрічається з молоддю, проводить навчання з вогневої підготовки. А на минулорічних обласних змаганнях зі стрільби, попри перенесені важкі поранення, зайняв перше місце, підтвердивши високу майстерність стрільця.  

Олександр Гаврош, спецпроєкт «Герої Закарпаття»

 

02 жовтня 2025р.