Як корифей українського театру Микола Садовський на Закапатті працював: нариси з історії «руського театру» при «Просвіті» в Ужгороді

Актори самі шиють костюми й добувають реквізит, «Просвіта» домовляється про приміщення та гроші. Та організатори від початку розуміють: публіку, яка регулярно приходитиме на українські вистави, ще треба зацікавити.

За кілька місяців цей театр очолить Микола Садовський. Корифей української сцени, засновник стаціонарного театру в Києві, він приїхав на Закарпаття після наступу більшовицьких військ, поразки армії УНР та втрати свого колективу. В Ужгороді він знову збирає акторів, ставить вистави, їздить із ними до Мукачева, Хуста й Праги.

У двох роках — ціла історія співпраці місцевих діячів та українських митців, яких війна розкидала по різних країнах. Були в ній і успішні прем’єри, і нестача грошей, і суперечки про те, яким має бути український театр.

Розповідаємо, чому «Просвіта» запросила Садовського, що він встиг зробити на Закарпатті та чому зрештою залишив Ужгород. Відтворити цю історію допомагають дослідження Василя Андрійця, спогади й документи, які він зібрав, та коментар театрознавиці, докторки мистецтвознавства Ганни Веселовської.

Як Ужгород дозрівав до національної сцени

Вистави на Закарпатті грали задовго до приїзду Миколи Садовського у 1921 році. Як зазначає у своєму дослідженні театрознавець Василь Андрійцьо, ще в середині ХІХ століття Олександр Духнович створював першу місцеву драматургію, називаючи театр «душею цивілізації». Його п’єсу «Добродітель превишає богатство» надрукували 1850 року в Перемишлі, а вже наступного року її зіграли в Земпліні учні Ужгородської гімназії. Про постійну професійну трупу тоді годі було й мріяти, але саме зі шкільного й аматорського руху починалися місцеві театральні традиції.

На зламі століть в Ужгороді виступало чимало угорських та єврейських мандрівних колективів. Їхні вистави користувалися неабиякою популярністю серед місцевої публіки. Потреба в приміщенні для театру особливо загострилася після руйнівної пожежі 1903 року, яка знищила популярний літній театральний майданчик Ізідора Гутмана в історичному комплексі «Совине гніздо». Тож у лютому 1906 року міська управа ухвалила рішення про будівництво нового міського театру на Новій площі — нині Театральна.

Та лише самі стіни мистецтво не творять — для цього були потрібні люди.

 

Кінець 1920-их рр. Міський театр, синагога і крамниці на площі Театральній / Фото: pershij.com.ua

Хто насправді заснував Руський театр в Ужгороді?

Український театральний рух отримав нові можливості після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році та входження Підкарпатської Русі до складу демократичної Чехословаччини. Національне відродження потребувало нових способів самовираження.

У грудні 1919 року місцеві діячі Данило Стахура та професор Іван Панькевич заснували в Ужгороді Руський культурно-просвітній комітет. При ньому організували драматичний гурток. Коли 9 травня 1920-го постала «Просвіта», гурток перейшов під її опіку, і його роботою зайнявся голова товариства Юлій Бращайко.⁠

Паралельно в місті перебувала частина емігрантів з Великої України — колишні учасники славетної Української Республіканської Капели Олександра Кошиця, які об’єдналися у музично-драматичне товариство «Кобзар».

Дві творчі групи вже тоді мали спільні виступи, тож їхнє об’єднання здавалося логічним кроком для створення сильного колективу. Яке, втім, супроводжувалося дискусіями щодо лідерства та напрямків розвитку.

Історичним стало засідання Головного виділу товариства «Просвіта» 27 грудня 1920 року. Громадський діяч Олекса Приходько безапеляційно заявив: аматорські гуртки можуть існувати й надалі, але місту потрібен постійний професійний театр. На засіданні обговорювали приміщення, склад трупи та звернення по допомогу до Праги. Августин Волошин повідомив про домовленість користуватися залою міського театру один день на тиждень. За пропозицією інженера Михайла Творидла колектив отримав офіційну назву — «Руський театр Товариства „Просвіта“ в Ужгороді».

 

Драматичний театр. Ужгород, початок ХХ століття / Фото: encyclopediaofukraine.com

Драматичний театр. Ужгород, початок ХХ століття. Фото:

Таким чином, 27 грудня 1920 р. на базі драматичного гуртка Товариства «Просвіта» і Музично-драматичного товариства «Кобзар» зародився перший сталий український театр на Закарпатті. Його відкриття призначили на 8 січня 1921 року. Однак ще до першої вистави виникла суперечка: хто ж стояв у витоків театру, а відтак має право добирати акторів? «Кобзар» вважав ініціатором себе, тоді як «Просвіта» наполягала на власній ролі. Через ці незгоди подію перенесли.

Дослідник Василь Андрійцьо звертає увагу, що питання постійного театру Юлій Бращайко порушував на засіданні «Просвіти» ще у вересні 1920-го. Але створити театр без виконавців «Кобзаря» товариство не могло. Театр постав завдяки спільній роботі двох колективів, хоча самі учасники по-різному оцінювали свій внесок.

Чому «Просвіта» взялася за створення постійного театру?

Але навіщо «Просвіта» взялася організовувати професійний театр, якщо драматичні гуртки вже успішно діяли? Бо такий статус відкривав додаткові можливості для розвитку українського просвітницького руху. Детальніше про це розповідає театрознавиця, докторка мистецтвознавства Ганна Веселовська:

«Сама „Просвіта“ — це масштабна громадська організація, рух якої розпочався ще на межі XIX–XX століть і охоплював усю Україну. Її головною метою була підтримка української культури, переважно через створення аматорських колективів у селах. Ужгородська „Просвіта“ діяла за цією ж аналогією: вона мала авторитет і вплив, але її цілі залишалися здебільшого просвітницькими, а не суто мистецькими.

Коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, «Просвіта» завдяки підтримці уряду отримала шанс значно розширити свою діяльність. Саме тоді й виникає ідея створення професійного театру. Для кращого розуміння: «Просвіта» функціонувала як повноцінна інституція — на зразок сучасної ГО. Вона мала змогу залучати фінансову підтримку — гранти сучасною мовою — й реалізовувати їх уже не тільки в аматорських гуртках, а й у професійному мистецтві. Отримавши таку урядову субсидію, організація змогла повноцінно розгорнути театральну справу».

Організатори розуміли, що одразу заробляти театр не зможе, і публіку, як зазначалося в протоколах, ще потрібно було «доперва виробити», ще і враховуючи можливі початкові фінансові дефіцити. Водночас вони бачили роботу майбутнього театру далеко за межами Ужгорода: вистави мали знайомити з українською драматургією та піснею мешканців також і інших містечок і сіл.

 

Міський театр, Ужгород, початок ХХ століття / Фото: uzhhorod.in.ua

Відкриття театру та перші 25 п’єс

Подолавши організаційні розбіжності та суперечки, 15 січня 1921 року Ужгород нарешті побачив урочисте відкриття першого постійного українського театру на Закарпатті. Дебютною стала перевірена часом класична вистава за п’єсою Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Її поставив Михайло Біличенко, декорації підготував Михайло Коник, диригував Йосип Воска. Як згадував Воска, актори самі шили костюми, шукали реквізит і виготовляли бутафорію.

Перед початком дійства Августин Волошин виступив зі своєю програмною промовою, наголошуючи на національному значенні Руського театру:

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине… Підкарпатська Русь іде навстрічу золотому сонцю, сонцю правди, свободи і цивілізації. Ласкою Всемудрого Творця — викотився уже возик нашого народного життя з-під темної, солом’яної стріхи… І на цій дорозі повинна піднятися така культурна інституція, як театр, який має малювати тоту ліпшу, цивілізовану, народну будучність… Се робимо ми днесь: кладемо основний камінь під будову нашого руського театру, сеї дуже важкої інституції культурної, без котрої народне життя не може розвиватися».

Навесні мистецьку роботу очолив Борис Крживецький. З моменту відкриття у січні до кінця серпня колектив устиг зіграти 25 п’єс і 3 концертні програми. Тож коли до Ужгорода запросили Миколу Садовського, його може й не зустрів професійний театр. Але підґрунтя вже було закладене: дещо вишколені актори, початковий репертуар та власна публіка.

Постать Садовського: втрата театру в Києві та запрошення до Ужгорода

Микола Садовський (1856–1933) — український актор, режисер і один із корифеїв українського театру. Його справжнє прізвище — Тобілевич: драматург Іван Карпенко-Карий та актор Панас Саксаганський були його братами. До приїзду в Ужгород Садовський мав за плечима десятиліття сценічної роботи й керівництва театральними колективами.

Щоб по-справжньому зрозуміти характер, методи роботи та мотивацію Миколи Садовського в Ужгороді, необхідно озирнутися на його життя в період Директорії Української Народної Республіки. Людина, яка створила 1907-го року перший стаціонарний український театр у Києві, на зламі 1919-1920 років пережила багато труднощів.

 

Микола Садовський (помилково написано: “Михайло”) на обкладинці журналу “Slovensky svet” (Пряшів, 1922, №14) / Фото: proscaenium.lnu.edu.ua

Узимку 1919 року, рятуючись від наступу більшовицьких військ та остерігаючись погромів, Садовський разом із залишками своєї легендарної трупи залишив Київ. За спогадами акторки Софії Тобілевич, їхній потяг надовго зупинявся, довкола тривали бої. Під час тривалих зупинок актори примудрялися давати виставу — щоразу «Мартина Борулю». Зрештою, колектив вивантажив своє майно у Кам’янці-Подільському, який у червні 1919 року став тимчасовою столицею УНР.

Певний час Микола Садовський керував Державним театром УНР у Кам’янці-Подільському та Вінниці. У липні 1920 року вийшов наказ про скасування Головного державного театру. Колектив розпорошився, частина акторів згодом опинилася в польських таборах для інтернованих українських військових. Сам Садовський опинився у Львові, який на той час перебував під влаою Польщі.

«У Львові він виступав на концертах, але загалом це було досить вороже польське культурне середовище. Митець, який роками будував колектив і створював мистецьке надбання, втратив усе майно та інфраструктуру. Водночас він зберіг своє ім’я та коло відданих акторів. Садовський прагнув працювати далі й мати власний театр, тому його згода очолити заклад в Ужгороді була цілком логічним кроком для самореалізації», – розповідає Ганна Веселовська.

«Просвіта» також була зацікавлена в цій співпраці. Прізвище Садовського згадували серед можливих запрошених діячів ще на засіданні в грудні 1920-го. Влітку наступного року досягли конкретних домовленостей: директору вирішили вислати 700 чехословацьких крон на дорогу, а умови роботи обговорити особисто.⁠

Новий етап для театру: прибуття корифея та збір трупи

Отримавши запрошення та кошти на дорогу від ужгородської інтелігенції, 19 серпня 1921 року Садовський прибув на Закарпаття. На вокзалі митця ніхто не зустрів — його поява, схоже, стала несподіванкою. Василь Андрійцьо, спираючись на спогади самого Садовського у книзі «Підкарпатщина», описує, як надвечір, коли корифею вже нікуди було подітися, його випадково впізнала на вулиці колишня співачка капели Кошиця. Вона терміново повідомила про приїзд Садовського Михайла Бращайка, який і допоміг йому з поселенням.

 

Фотокартка театральної трупи Руського театру, м Ужгород / Фото: istpravda.com.ua

До приїзду Садовського театром керував Борис Крживецький — професійний режисер із київським досвідом. Однак двом митцям із різними естетичними поглядами було складно працювати на одній сцені. Крживецький відмовився від ролі другого режисера і покинув Ужгород.

Ставши новим директором театру, Садовський запропонував «Просвіті» запросити кількох професійних акторів. Отримавши згоду, написав колишнім колегам у табори — закликав їхати до Ужгорода.⁠ Через Горожанський комітет та особисті зв’язки Садовський і раніше шукав акторів, з’ясовуючи, хто готовий приїхати. У листі до актора Миколи Миленка, який перебував у таборі під Калішем, він ще в липні 1921 року писав зі Львова, даючи інструкції щодо оформлення паспортів:

«Я увесь час пишу й пишу на всі боки у всі сторони… Як би ви всі так турбувалися про мене, як я про всіх вас, то я самий щасливий чоловік був би».

Зрештою, йому вдалося витягти з таборів та перевезти до Ужгорода професійних акторів: Миколу Певного, Валентину Іванову, Миколу Миленка, Олексу Левитського та інших.

Перші прем’єри і глядачі нового сезону

Сезон 1921/1922 років відкрили 22 вересня безсмертною оперою Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Вибір музичної вистави був невипадковим: серед ужгородської публіки було чимало людей, які погано розуміли українську. Спів міг зацікавити їх навіть тоді, коли вони не розбирали всіх слів.

Садовський виконав головну роль — Івана Карася — і викликав фурор. За його спогадами, постановку підготували за тиждень. На виставу зібралася майже повна зала, а після показу Юлій Бращайко потискав режисерові руку зі словами: «Ґратулюю, ґратулюю директору. Дуже гарно».⁠

Преса також відгукнулася захоплено. Рецензент відзначив дикцію, рухи та міміку Садовського, темперамент його персонажа й роботу інших виконавців. На його думку, у роботі трупи вже відчувався вплив нового директора та диригента Олекси Приходька.

 

 

 

Стаття про український театр в Ужгороді під керівництвом Миколи Садовського у журналі “Slovensky svet” (Пряшів, 1922, №14) / Фото: proscaenium.lnu.edu.ua

Поступово Садовський зібрав колектив із людей з різним досвідом. Прем’єри йшли одна за одною. У жовтні зіграли «Мартина Борулю» та «Чорноморців», у листопаді — «У Гайхан-Бея» і «Дай серцеві волю — заведе у неволю». Репертуар складався переважно з перевіреної класики, але були й винятки — постановки «Боярині» Лесі Українки та «Ревізора» Гоголя.

Театр постійно перебував у роз’їздах провінцією: актори відвідували Мукачево, Хуст, Солотвино та найвіддаленіші гірські села. Для місцевих жителів, які раніше ніколи не бачили професійних театральних вистав українською мовою, ці гастролі ставали особливою подією. Преса повідомляла про повні зали й у Тячеві та Севлюші — нинішньому Виноградові. На вистави приходили з довколишніх сіл, і квитків вистачало не всім.

 

Програма святкування сорокарічного ювілею М. К. Садовського. м. Ужгород. 19 грудня 1921 року / Фото: istpravda.com.ua

Садовський дуже трепетно ставився до цієї просвітницької місії, намагався зробити театр доступним для якомога більшої кількості місцевих жителів. Андрійцьо зазначає, що режисер разом з акторами брали участь у недільних богослужіннях у церкві, прагнучи бути бдижче до людей. У своїх мемуарах «Підкарпатщина» Садовський згадував зворушливий момент під час візиту до Рахова, коли глядачі влаштували йому урочисте вітання:

«…Несподівано, коли піднялася завіса, при повній вщент залі на сцену виходять двоє маленьких дітей в гуцульському уборі, хлопчик звертається до мене: „Батьку Наш, спасибі тобі, що ти згадав про нас, бідних, із далекої своєї Великої України, завітав до нас, щоб і нам очі прояснити. Дякуємо тобі“ — і подає мені квіти. Дівчинка теж… Сльози мені затуманили очі, і я взяв його і дівчинку на руки, підняв і поцілував. Я відчув, що зерна, які я почав сіяти в тім Богом забутім краю, марно не пропадуть, а зійдуть колись і дадуть урожай, бо устами младенців, як кажуть, Господь глаголить».

Микола Карпович також займався навчанням місцевої молоді. Навесні 1922 року «Просвіта» оголосила тримісячні театральні курси. У програмі були мова, декламація, історія драматичного мистецтва та підготовка аматорських вистав. Андрійцьо пише, що Садовський проводив тривалі бесіди про п’єси й акторську роботу, читав учням Шевченка та Лесю Українку.⁠

Чому бачення Садовського розійшлося з очікуваннями «Просвіти»

Попри шалений глядацький успіх у провінції, відносини між Садовським та управою товариства «Просвіта» стрімко погіршувалися і зрештою пересли у конфлікт. Він мав два виміри: естетичний та адміністративно-бюрократичний.

З одного боку, об’єднана довкола «Просвіти» місцева інтелігенція прагнула бачити на сцені модерний європейський театр з глибоким інтелектуальним репертуаром. Ганна Веселовська зазначає, що Садовський за своєю природою не був реформатором масштабу Леся Курбаса. Натомість послідовно тримався традиції реалістичного побутового театру ХІХ століття.

Сам корифей у своїх щоденниках пояснював цю консервативність неготовністю місцевої публіки до складних філософських чи психологічних п’єс. Він писав, що «не можна людину, яка щойно навчилася читати по складах, садити в університет і одразу читати їй лекції». У цьому був певний сенс: високоосвічені ужгородці могли відвідувати чеські чи угорські вистави, тоді як український театр виконував насамперед функцію національного пробудження для ширших, менш освічених верств населення.

 

Фотокартка сцени зі спектаклю Руського театру, м Ужгород / Фото: Фото: istpravda.com.ua

З іншого боку, Садовський, який у Києві роками був одноосібним господарем власної приватної антрепризи, не бажав терпіти бюрократичного контролю. Ганна Веселовська пояснює:

«Садовський завжди був приватним власником свого театру і вирішував усе самостійно. В Ужгороді ж його фінансувала й контролювала „Просвіта“ — вони втручалися в репертуар та кадровибір, що було йому органічно чужим.

Також зіграли роль внутрішні конфлікти в колективі. Садовський мав різкий характер, прагнув усе тримати під жорстким контролем і конфліктував із молодими акторами, які перетягували на себе увагу публіки. Відомі його гострі суперечки з актором Миколою Певним та хормейстером Олексою Приходьком».

Другий сезон приніс нові постановки. У репертуарі з’явилися «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка, «Панна Мара» Винниченка, чеська опера «В студні» Вілема Блодека. У квітні 1923-го Садовський випустив «Примари» Ібсена. Проте зміни на сцені вже не допомагали владнати суперечки всередині театру.⁠

 

Афіша Руського народного театру товариства «Просвіта» під керівництвом Миколи Садовського. 1923 р. / Фото: proscaenium.lnu.edu.ua

Від’їзд режисера до Чехії

Навесні 1923 року ситуація досягла точки неповернення. У квітні Садовський подав у відставку, але погодився залишитися працювати з добрим режисером. Коли ж управа «Просвіти» оголосила відкритий конкурс на посаду директора на наступний сезон, він сприйняв це як особисту образу — вважав принизливим для свого статусу змагатися у конкурсі за посаду.

Поки керівництво вирішувало майбутнє театру, з Ясіня надходили протести: місцеві мешканці вимагали не відпускати Садовського. На засідання «Просвіти» 7 червня також прийшла делегація з чотирьох акторів із проханням залишити директора. Однак усе це не змінило рішення. У липні «Просвіта» постановила відповісти своїй ясінянській філії: директор сам подав заяву про відставку, а обставини змусили товариство її прийняти.

У серпні 1923 року Садовський залишив Закарпаття. Він оселився в Подебрадах біля Праги, де працювала Українська господарська академія й жила велика українська емігрантська громада.

Веселовська розповідає, що серед його подальших планів могло бути створення українського театру в Празі. Про цей задум, за її словами, є згадки у щоденнику Євгена Чикаленка, з яким Садовський підтримував зв’язок.

Театр після корифея

Восени 1923 року керівництво театром перейняв Олександр Загаров, спрямувавши колектив у бік європейського модернізму. Репертуар поповнився інтелектуальними творами В. Винниченка, Мольєра, Г. Ібсена та А. Стріндберґа. Новий напрям приніс визнання театру під час гастролей у Празі 1924 року, де чеська критика високо оцінила професійний ріст трупи.

Паралельно розпочався розквіт оперного напрямку під керівництвом диригента Ярослава Барнича та за участі видатного співака Івана Рубчака. Абсолютною вершиною їхньої творчості стала сенсаційна прем’єра опери Ш. Гуно «Фауст» у 1926 році.

Проте згодом театр стикнувся з політичним тиском і знову — з катастрофічною нестачею фінансів. Державна субвенція скоротилася з 280 тисяч крон у 1922 році до мізерних 40 тисяч у 1928–1929 роках. Через затримки зарплат у 1925 році актори на чолі із Загаровим оголосили страйк, що призвело до звільнення директора. Наприкінці 1929 року Руський театр припинив роботу, його офіційно ліквідували через борги.

Попри закриття театру, сформована ним школа і театральні традиції не зникли. У 1930-х роках естафету підхопили брати Юрій та Євген Шерегії, заснувавши колектив «Нова Сцена». У 1938–1939 роках він став головним театром Карпатської України. Підготовкою нових артистів із 1925 року займався Біличенко в аматорській «Веселці». У 1934 році організували театральну школу, яку закінчили 25 людей. За Андрійцьом, частина її випускників згодом працювала в «Новій Сцені» 1938–1939 років, а з 1946-го — у Закарпатському обласному музично-драматичному театрі.

 

Частина трупи театру «Нова сцена» в Хусті, 1938–1939 рр. По центру Юрій Шерегій та Володимир Лібовицький / Фото: NM, Divadelní sbírka / Časopis Národního muzea. Řada historická (2018)

Що залишилося після двох років роботи

Зіграні вистави стали лише видимою частиною роботи Садовського. Його головним здобутком стало створення самого колективу. Ганна Веселовська так пояснює історичну роль режисера в той період:

«Садовського взагалі треба розуміти як фундаментальну постать — людину, яка була своєрідним „зв’язковим“ української театральної традиції та відновлювала ті зв’язки, які, здавалося, втрачалися назавжди. Завдяки силі та харизматичності він умів гуртувати навколо себе людей і нести цю традицію далі. Там, де він опинявся, попри всі суперечності, закладалися фундаментальні речі і створювалося професійне ядро».

Садовський поїхав із Закарпаття після конфлікту, але театр, із яким він працював, продовжив ставити вистави й навчати акторів. Режисер залишав Київ, Кам’янець-Подільський, Львів, але не втрачав зв’язок із колегами. Завдяки цим контактам досвід його попередніх колективів знаходив продовження і в інших містах.

15 січня 1921 року почав роботу Руський театр ужгородської «Просвіти», і саме з цієї дати варто вести відлік історії постійного українського театру на Закарпатті. У 1946-му з’явився повоєнний обласний державний театр, до якого прийшли й актори з довоєнним досвідом. Ці дати позначають різні етапи становлення українського професійного театру краю — і жодну з них не можна викреслювати з пам’яті.

Довгий час радянська пропаганда маніпулювала цими датами, акцентуючи саме на 1946-му році. Докторка мистецтвознавства Майя Гарбузюк зауважує, що механізм колоніалізму якраз і полягає у забороні на пам’ять — аби нація, що формується, не мала власної історії та не могла згуртуватися для спротиву.

Тож варто пам’ятати: у 1920-ті роки в Ужгороді вже збирали українську трупу з місцевих виконавців та емігрантів, самі шили костюми, грали Лесю Українку й Ібсена, гастролювали в Празі та сперечалися, яким має бути сучасний театр.

Два роки роботи Садовського на Закарпатті стали частиною цієї історії — історії про те, як українці з різних земель, наперекір війні, еміграції та кордонам, продовжували творити спільний театр.

 Варвара Короленко , ВАРОШ

 

11 жовтня 2026р.