Ольга КАЛАЧІЙ: "Будемо надіятися, що з нами все буде добре"

Саме такими: розгубленими та переляканими – я їх бачила минулого літа. Про пожежу, яка сталася 16 липня 2007 року на колії поблизу Ожидова, тоді говорила вся Європа. Я дуже добре пам’ятаю ту подію, так як була її свідком. Сьогодні, коли минув рік і я знову з сім’єю гостюю в п’яти кілометрах від Ожидова, вирішила особисто поспілкуватися з мешканцями села.

Присутність журналіста в селі вже нікого не дивувала. Люди охоче ділилися своїми спогадами. Деякі зі сльозами згадували ті страшні години після вибуху, коли ніхто не міг пояснити, що насправді сталося на залізниці і як вплинуть на здоров’я селян наслідки аварії. Хтось навіть самотужки проводив елементарні хімічні досліди, щоб вияснити, наскільки сильна концентрація фосфору осіла на їхньому подвір’ї.

Старші люди скаржилися на болі в ногах, яких раніше не було, сильно докучають головні болі та найбільше всіх мешканців турбують дуже часті застудні хвороби діточок. Занадто вже багато вони тепер кашляють. Звичайно, не варта все напряму пов’язувати з аварією. Але ні у кого з селян немає сумніву, що вона таки добряче вплинула на здоров’я людей.

Ось так, слово за словом, спілкуючись з ожидівцями, я підійшла до сільради. Головиня сільради, Шах Олександра Юріївна, в ті години була по справах у районі. Тож я почала свою бесіду з бухгалтером сільської ради пані Ольгою Калачій.



– Пані Ольго, розкажіть, як сьогодні живеться у вашому селі, як себе почувають люди?

– Потрошки приходимо до тями. Так, щоб люди сильно скаржилися на здоров’я чи були якісь патології при народженні дітей – такого не виявлено, але хто його знає, як воно буде.



– Але багато мешканців села мені таки скаржилися, що здоров’я стало слабшим.

– Так, але чи пов’язано то саме з аварією, чи то у нас, на Україні, тепер така екологія, що люди хворіють частіше та серйозніше. Дивіться, що то робиться. Я, якщо чесно, не можу вам сказати, не знаю. Голови у людей справді болять, але спеціалісти нам нічого не кажуть. Вони тільки повторюють, що все в нормі. Розумієте, горів фосфор – це одне, але його ще чимось там гасили. І те все пішло в землю. А скільки диму, випарів пішло в повітря. Як би там не було – це все є хімія. Любий надлишок є шкідливим, то всі знають. До нас приїздили всілякі спеціалісти, поляки робили незалежну експертизу – все в нормі.



– Зоною екологічної катастрофи вас не визнали?

– Ні. Приїжджав сюди президент і так пояснив, що ми тут знаходимося на центральній київській трасі, тут проходить транзит на кордон. Сусідні села Олесько та Підгірці зі своїми замками – відомі історичні місця, які відвідують туристи. А як нас визнають такою зоною, то ніхто не буде приїздити, не буде ніяких інвестицій, не будуть купувати нашої городини, пшениці, молока.



– Я не зрозуміла. Аварії не надали статусу екологічної катастрофи, бо аналізи в нормі чи тому, що це комусь не вигідно?!

– Кажу вам, спеціалісти говорили, що все було в нормі. Робили у нас і аналізи води в криницях. Там також все було в нормі. Але люди не вірять (пауза). Багато хто і не хоче знати правди. А що бідні люди зроблять? Навіть якщо щось і не "в нормі". Хто залишить зараз свою хату, поля, господарку і піде на пусте місце до чужих людей? Дивіться, яка то біда зараз на Прикарпатті, Буковині після повені. Де ті люди мають дітися? Вода все забрала, вони залишилися без нічого. А у нас все стоїть, руйнацій не було. А що там у повітрі чи землі – ніхто вже й не хоче тої правди, та чи скажуть її.



– Через скільки часу після аварії вам почала надходити допомога?

– Грошей ніяких не давали, бо ми не мали екологічної катастрофи, тому виплати нам не належалися. У перші дні була дуже велика потреба у питній воді. Нам заборонили пити місцеву воду, в магазинах за хвилини розібрали усі водички, які тільки там були. Тоді наша Олександра Юріївна виступила по телебаченню, щоб нам допомогли з питною водою. Коли приїхала перша фура з водою (то було аж на третій день), ми роздавали тільки по дві пляшки в руки, бо прийшло багато людей із сусідніх сіл. Вже пізніше, як почали її везти з цілої України, люди брали, скільки хотіли. Знаю, що один наш підприємець привіз свій хліб. Та його дуже швидко розібрали. Але найбільше в ті перші дні нам бракувало інформації. У людей почалася паніка. Чесно вам скажу – було дуже страшно. За короткий час після вибуху люди вже знали, що горить фосфор. По радіо про це оголосили. Радили забрати з пасовиська худобу і самим також закритися в хаті. Та яке там закритися? На селі стільки роботи! Я сама дивилася на ту чорну хмару та скидала з машини сіно. Спочатку ніхто не надав серйозного значення тій аварії. Деякі навмисно їхали до колії дивитися, що там сталося і як воно горить. Нам не пояснили відразу що воно таке, той фосфор. Люди навіть жартували, що маємо задурно добриво. Вже пізніше, коли створили місцевий штаб, зв’язалися з Києвом, почали отримувати хоч якусь інформацію. Тоді вже розуміли, що то щось зле, але як від того рятуватися, ніхто не казав. Знали тільки, що треба закрити вікна, двері, повісити на них тканину, змочену в содовому розчині. Людям порадили їсти вугільні таблетки. Соду й "вугілля" розібрали в магазинах за кілька хвилин.

Перший день хмара йшла на Топорів. Там було так сиво-біло, що навіть люди не бачили одне одного на короткій відстані. Їм в першу чергу надали автобуси для евакуації. Вже на другий день вітер подув на наше село. Тоді почали евакуацію і мешканців Ожидова.



– Багато людей виїхало?

– Батьки ще в першу ніч вивезли своїх дітей. Люди самі роз’їхалися по родинах, знайомих. Лишилися тільки ті, що не могли покинути господарку. В селі тоді було досить моторошно. До нас приїхало багато міліції, яка патрулювала по вулицях, щоб злодії не лізли до пустих хат. Є ж такі нелюди, що на біді шукають собі наживу.



– Ви кажете, що майже все село виїхало. То кому тоді робили медичне обстеження? До вас же відразу прибули медики з апаратурою, лабораторією, психологи. Кого вони оглядали?

– Тих, хто залишився. Приходило також багато людей зі сусідніх сіл. А діти, які повернулися додому пізніше, були відправлені на оздоровлення. Вони їздили в санаторії Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Моршина, була група на Азовське море. Й у вас, на Закарпатті, також. Четверо дітей, які стояли на обліку як астматики поїхали до Чехії.



– Люди по-різному розповідають про те оздоровлення. Багато хто нарікає, особливо ті, що їздили в другій групі до Харкова.

– Треба зрозуміти, що то не були спеціалізовані санаторії. На скільки ті поїздки були оздоровчими – я не можу сказати. Чи проходили там діти обстеження, лікування та чи мали спеціальне дитяче меню? Думаю, що ні. Знаю, що ті, хто повернувся з Карпат, були дуже задоволені всім. Але також знаю і про ті розмови, що ви кажете. Ще в жовтні ожидівцям запропонували відпочити в Моршині. Ми зібрали групу, поїхали мами з малесенькими діточками. А там на них чекали дерев’яні хатки, такі малі колиби без тепла, без умов. Зрозуміло, що в той же день вони повернулися назад.

До нас в дні аварії приїздив діагностичний центр зі Львова. Вони нам сказали, що відразу той фосфор не дає ніякого результату на організм, тільки після трьох-чотирьох років. Тоді будемо відчувати на хребет, кістки, зуби. А зараз вони нічого не можуть відповісти і перевірити. А офіційно подібні пояснення медики не давали.



– І в медичні картки ніяких записів про ураження організму випарами фосфору не вносилося?

– Такий діагноз борони, Боже, було поставити. В жодній карточці навіть приблизного запису немає, хоча у всіх у горлі пекло вогнем, що аж важко було дихнути.



– А як же тоді через "три-чотири роки" можна буде довести, що можливі хвороби кісток, про які говорили медики – наслідок аварії?

– Ніяк не доведемо. Та і марно щось добиватися. Ви подивіться, як у нас за чорнобильців "дбають". У людей справді велика біда. А ви кажете… Най вже буде, як буде, на все Божа воля.



– Розкажіть, будь ласка, що то за історія нібито з розкраденими грошима.

– У нас в січні було три ревізії підряд. Нас після тої заяви по телебаченню перевіряло і СБУ, і КРУ. Є акти, де зазначено, що у нашій адміністрації сільради державні гроші використані по призначенню. Після аварії був відкритий рахунок, куди поступали кошти з державної казни на нашу сільську раду. Не обласну, не районну, а Ожидівську сільраду. Наша голова, Олександра Юріївна, особисто їздила до Києва, збирала та підписувала всі документи. Дуже на те все пішло часу та сил, але гроші для села вона таки вибила. Це було 718 тисяч гривень, які поступили на наш рахунок всередині листопада. Але тендерна палата прислала нам листа, нібито ми маємо ще не всі документи. Знадобилося два тижні на листування, щоб все вияснити. Насправді, всі документи були в порядку. Але то таке. Тільки в грудні ми змогли розпочати ремонтні роботи. Результат бачите самі. Нам не соромно сьогодні запросити до сільради людей, повністю відремонтували фельдшерсько-акушерський пункт, народний дім. Хлопці працювали цілими днями: і в сльоту, і в мороз, адже 25 грудня ми мусили вже звітувати про використання грошей. На всю роботу були оформлені акти виконаних робіт, а гроші, які ми не встигли витратити на цільове призначення, це 108 тисяч гривень, повернули назад до державного бюджету.

Тоді ми відразу нажили собі цілу купу "доброзичливців", особливо у районній раді. Де ви таке бачили, щоб село, минаючи ра-йон, отримало на власні потреби такі величезні гроші. А ще й ні з ким не поділилися. (Посміхається) Ось і їздять до нас знову журналісти. Добре, що вони відразу дали спростування, показали по телебаченню, на що ми потратили державні гроші. Але знаєте, як було неприємно все те пережити.



– Якщо повернутися назад до тієї аварії на колії поблизу станції Ожидів, як ви гадаєте, біда таки навчила чогось? Певні служби зробили для себе якісь висновки?

– Важко відповісти. У нас біля станції дуже багато років був пункт, де зберігалися ємності з невикористаними пестицидами. Після розпаду совєтів вони стали нічийними. З часом ємності потріскали і вся та хімія потрохи йшла собі в нашу землю, підземні води. Скільки ми писали, просили, щоб забрали ту трутку – нічого! Казали, що немає коштів на вивіз. Аж після аварії, коли до нас приїхав президент, частину тої зарази вивезли.



– Тільки частину?

– Так. Все не забрали.

Знаєте, ми тут, як колорадські жуки: нас і пестицидами, і фосфором... Цей рік якось минув. Будемо надіятися, що з нами все буде добре.

– Щиро вам цього бажаю.



Ольга МАСЛОВСЬКА, спеціально для "Трибуни"

 

17 серпня 2008р.