Ольга Захлібна: “Лише в бібліотеках деяких інститутів під грифом “для службового користування” дозволили тримати примірники моєї наукової праці”

Знайомтеся, гостя “Суботніх зустрічей” — Ольга Захлібна, судинний хірург Ужгородської міської поліклініки, кандидат медичних наук. Крім того, дружина відомого хірурга Дезидерія Петнегазі, мати двох дітей, що пішли батьківськими стопами, бабуся й прабабуся … — одним словом, дивовижна й гідна наслідування жінка.

— Ольго Григорівно, поділіться, завдяки чому вам удається бути такою активною і сповненою життя?

— Гадаю, насамперед завдяки тому, що я дуже люблю свою роботу і не уявляю себе без неї. Бо моя робота — це люди. Я спілкуюся з ними й отримую від цього задоволення. А ще мене тримає моя дача. Їжджу туди через день і радо роблю там усе: доглядаю невеличкий город (правда, не копаю) і сад (дерева от обрізати не вмію, а кущі навчилася). Захоплююся квітами, багато з яких замовляю через “Інтерфлору”. А гордістю моєю є чимала колекція різноманітних тюльпанів. Також мені до вподоби читання — окрім того, що вдома в нас величезна бібліотека, чимало книжок замовляю в “Клубі сімейного дозвілля”. Відстежую й новинки медицини — аби йти в ногу з часом. Тому в мене такого не буває, щоб я не знала, чим мені зайнятися.


— А щось особливе робите? Наприклад, як хтось, п’єте воду натще?

— Ні. Воду натще не п’ю, але обов’язково роблю дихальну гімнастику. Вранці й увечері. Це закон. Без цього не можу.

— Отже, як лікар і людина з величезним життєвим досвідом, що порадите, аби надовго зберегти молодість?

— Вести активний спосіб життя, брати все від кожного дня. А не сидіти в квартирі й займатися різними умовиводами.

— А тепер викажіть таємницю сімейного довголіття. Минулого ж тижня ви з Дезидерієм Сигизмундовичем відзначили золоте весілля.

— Ми й досі любимо один одного. А познайомилися ще студентами — Дезидерій Сигизмундович учився на медфаці Ужгородського держуніверситету двома курсами вище. Після закінчення його направили на роботу в Сваляву, а через 2 роки туди потрапила за розподілом і я. Там перші півдня працювали: він — завідувачем здоровпункту на лісокомбінаті, я — на ДОКу, а другі півдня — в хірургічному відділенні лікарні: він — завідувачем, я — ординатором. Там ближче і зійшлися. Він припадав за мною 5 років. А потім освідчився: напевно, в якийсь момент злякався, що я вийду за когось іншого (сміється — авт.).

— Гарно припадав?

— Звісно ж, якщо погодилася за нього вийти заміж. Ми розписалися вдома, дві години святкували, а потім поїхали в санаторій.

— Двом розумним і сильним людям важко уживатися?

— Хтось має поступатися. Попервах це частіше робив Дезидерій Сигизмундович. Він узагалі дуже спокійний, стриманий, ніколи не чула, аби сварився.

— Тож порада друга: як уберегти родинне вогнище?

— Треба вміти часом чогось не помічати. Частіше усміхатися. І зустрічати чоловіка, ніби свято прийшло. Якщо це стане звичкою, тоді все буде гаразд.

— У вас велика родина?

— У нас двоє дітей — син і дочка, обоє мешкають із сім’ями поряд. Дочка — лікар-анестезіолог у пологовому будинку, зять — педіатр, син — психотерапевт, його дружина — гінеколог.

— Одним словом, усі лікарі.

— Так. Лише старша онучка економіст. Усі інші медики, і коли ми збираємося, завжди маємо спільну тему для розмов, обговорюємо різні лікарські питання.

— А чи не лунає у ваших розмовах розчарування від нинішнього стану медицини?

— Часом буває прикро за нашу медицину й лікарів, що ми все ж погано оснащені, замало інструментарію. Раніше якось менше зважали на це, бо гадали, що так воно й треба. А коли з’явилася можливість бувати за кордоном і ми побачили тамтешні умови роботи, стало гірко… Але наші голови набагато кращі, ніж їхні. Коли до нас приїздили закордонні колеги, то дивувалися, як ми можемо ставити такі діагнози і робити такі операції за наших обмежених можливостей. Вони ставлять діагноз на підставі висновків комп’ютера, а ми — переважно на базі своїх знань, зіставивши все. Безумовно, комп’ютер потрібен. Але це має бути допоміжний метод у вирішенні питання лікування хворого. Бо не завжди комп’ютер дає очікувану допомогу. Це ж машина, вона може помилятися. До всього ми людяніші до пацієнтів. Наприклад, до мене приходять хворі й розповідають не лише про те, що в них болить, а й діляться домашніми проблемами та радощами. І всіх треба вислухати. Загалом до хворих слід ставитися м’яко, аби вони бачили в тобі не лише лікаря, а й помічника.

— Ви завжди цього дотримуєтеся?

— Так. Свого часу цього мене навчив наш головний лікар і водночас завідувач терапевтичного відділення лікар Дулішкович, за що йому дуже вдячна. Потім це увійшло у звичку. До того ж з роками ставала м’якшою, напевно, мудрішала.

— Молодь вас наслідує?

— Після відокремлення поліклініки і стаціонару до нас прийшло багато молодих лікарів (вважаю це мудрим кроком нашого головного лікаря Віри Качанової). Вони працюють разом із нами, і ми їх вчимо на власному прикладі.

— Що можете сказати про їхній рівень підготовки, чи хочуть вони вчитися?

— Одні не хочуть, а інші, навпаки, дуже хочуть. І саме в них підготовка пристойна. До всього, вони прагнуть дізнатися якомога більше. Багато читають медичної літератури, відстежують новинки.

— Третя порада — молодим лікарям.

— Досвід приходить з часом. Я теж, коли починала працювати, багато чого вчилася, навіть від своєї сестрички, хоча була хорошою студенткою і хірургією займалася з 2-го курсу. Тому все, що підказують, треба приймати, а що виконувати — вже визначати самому.

— Як давно ви в медицині?

— Із 1953 року. Як уже казала, спочатку працювала у Сваляві завідувачкою здоровпункту й хірургом у районній лікарні, потім, після переводу чоловіка в Ужгород, була тут районним хірургом і заввідділенням, а 1981 року переїхала в обласний центр.

— До речі, ви ужгородка?

— Ні, киянка.

— Як киянка опинилася в Ужгороді?

— Коріння моє в Києві. Мій батько був інженером, а мама — хіміком. З початком війни батько одразу пішов на фронт і загинув у перший же рік. А ми з мамою 41-й провели в Києві, разом з іншими киянами рили окопи під містом. Там мене й поранило під час бомбардування, благо, осколок не потрапив у скроню… Потім нас відправили до Середньої Азії, де я продовжила навчання в школі, а після визволення Києва повернулися додому. Оскільки наш будинок був зруйнований, мамі дали кімнатку при медфаці університету, де вона працювала на кафедрі органічної хімії. А потім міністерство запропонувало їй поїхати до Ужгорода — там саме організовували університет. Мама погодилася. Так ми і потрапили на Закарпаття. Тут я екстерном при 2-й школі склала іспити за середню школу, потім закінчила піврічні курси при університеті й далі вступила на медфак.

— Медицину ви обрали через те, що мама була близька до неї?

— Ні. Ще з раннього дитинства, спостерігаючи за моїми “лікарськими” маніпуляціями з ляльками (я робила їм уколи, виміряла температуру і таке інше), у родині казали, що підростає майбутній лікар. Я завжди знала, що буду саме медиком.

— І ніколи не пошкодували про свій вибір?

— Я обожнюю медицину, й особливо хірургію. Нею займалася з 2-го курсу, відвідувала гурток, писала статті, виступала з доповідями. А бойове хрещення отримала після того ж таки 2-го курсу, коли була на практиці в Конотопі. Тамтешній завідувач хірургії, а водночас і головлікар, був дуже завантажений роботою, тому віддав мені й іще одному київському студенту відділення “на відкуп”. Він нас консультував, а ми разом із ним оперували хворих.

— Пригадайте свої відчуття після першої власноруч виконаної операції.

— До першої операції мені доводилося розтинати гнійники, абсцеси. Тож рука на “перший надріз” у мене була набита. А якось уночі під час мого чергування привезли хворого з апендицитом. І старший черговий хірург спитав, чи не хотіла б я оперувати. “Хочу”, — відповіла. Я оперувала, а він мені асистував. Скажу відверто: руки тремтіли. Але зробила!

— До речі, а чому саме хірургія? Вважається ж, що хірургія — це талан чоловіків.

— Бо переконана, що це та галузь, де можна конкретно допомогти людині і бачити результати своєї роботи. Звісно, це важка праця. Але треба її любити. Якщо любиш, то на труднощі не зважаєш… Ще молодою дуже цікавилася пластичною хірургією. Була навіть у Ленінграді на курсах у тодішнього світила Лінберга. Проте застосувати отримані знання не було де. Тож пішла по загальній хірургії. Багато вчилася, їздила на курси в Ленінград, Москву, Дніпропетровськ, Харків, Київ.

— Ви довго оперували?

— Років зо 10 великі операції не роблю. А дрібні в поліклініці — й досі.

— А чи доводилося оперувати разом із чоловіком?

— І в Сваляві, і в Ужгороді. До речі, коли ми переїхали сюди, так само півдня працювали в хірургічному відділенні міської лікарні, а інші півдня — в поліклініці. А потім я, розуміючи, що треба потрохи відходити від оперування, змусила себе думати, що мені важко вистоювати по 4—5 годин на операції. І залишилася лише в поліклініці та зайнялася судинною хірургією. Нею зацікавилася давно — дуже шкода було цю важку категорію хворих, якою ніхто особливо не хотів перейматися.

— Довелося додатково вчитися?

— Треба було пройти курси. І багато читати. До того ж такі хворі були завжди, і ще в Сваляві мені доводилося їм допомагати.

— Що, їх стає з часом більше? І чи можливо взагалі допомогти таким хворим?

— Не сказала б, що їх відчутно побільшало. Інша річ — цих хворих доволі багато. Допомогти всім майже неможливо, і не в останню чергу через те, що ліки нового покоління, які справді дають потрібний ефект, через високу ціну не кожен у змозі купити. Доводиться навіть переконувати придбати їх.

— Маєте загальну пораду для всіх?

— Обмежити себе в кількості їжі, аби не набирати вагу, бо наші ноги звикли до певного навантаження; уникати гострої та жирної їжі; вести активний спосіб життя. Обов’язкові гімнастика та масаж, навіть самомасаж. Чудово допомагають водні процедури. Тож коли почула про те, що при аква-парку планується збудувати й водооздоровницю, була в захваті — оскільки це, гадаю, не має бути дорого, то хворим можна було б призначати такі процедури.

— Ви з чоловіком обоє кандидати медичних наук. Хто був першим?

— Дезидерій Сигизмундович. Він доволі швидко написав роботу і захистився ще працюючи в Сваляві. Я ж вирішила: мені теж треба, чим я гірша? До того ж ще в університеті всі вважали, що після закінчення навчання я займуся наукою. Тож я і чекала, що мені це запропонує мій наставник — завкафедрою загальної хірургії Караванов. Та пропозиція не надходила, і я поїхала на роботу в Сваляву. А Караванов — у Київ, де очолив інститут переливання крові. Згодом, коли ми зустрілися, з’ясували, що ініціативу мала виявити я… Дружина Караванова, теж мій університетський викладач, запропонувала мені за наукового керівника академіка Трахтенберга з Інституту гігієни праці й профзахворювань. Я погодилася, оскільки тоді на лісокомбінаті досліджувала умови праці жінок, яких там було чимало, і вплив цих умов на їхній організм.

Працювала над роботою довго, бо довелося науку поєднувати з роботою, домашнім господарством і вихованням дітей. До того ж мій науковий керівник виявився дуже суворим і вимогливим. Видрукувані розділи (у той час не було комп’ютерів, тому треба було мати грамотну машиністку) я везла в Київ, а він повертав назад усе покреслене. І доводилося починати все спочатку. Переробляла кожен розділ своєї роботи. Це був жах! Часом хотілося плюнути на все. Проте й цього мій керівник не дозволяв. Він домагався досконалості. І таки домігся: на захисті, який відбувався за присутності багатьох директорів великих підприємств, до моєї роботи не було жодного зауваження. Всі схвалили її, а декотрі директори пропонували продовжити дослідження на їхніх заводах.

— Ваші наукові висновки мали практичне застосування?

— Висновки виносити на загал було заборонено, оскільки я, зокрема, довела, що лаки, які застосовувалися на виробництві, впливали на дітородну функцію, немеханізовані роботи призводили до порушення хребта, а отже, й до інвалідності. Тоді довелося б знімати з меблевого виробництва лаки, розчинники і таке інше. Лише в бібліотеках деяких інститутів під грифом “для службового користування” дозволили тримати примірники моєї праці. Щоправда, на Свалявському лісокомбінаті, Чинадіївському ДОКу та Київському меблевому комбінаті мої пропозиції використали. Там багато важких робіт було механізовано, ввели вікові обмеження, розробили спеціальні маски, удосконалили вентиляцію.

— Що, на вашу думку, цінне в житті?

— Сім’я, здоров’я і робота. А те, що в хаті, збирається поступово.

— Любите відчуття дому? Чим він для вас є?

— Тихою гаванню. Тут я відпочиваю після активного трудового дня. Люблю, аби в оселі було багато квітів. Ось, до прикладу, моїй пальмі за півстоліття: лише в мене вона вже 40 років, а купила її десь 15—16-річною. Мій дім відчинений для гостей. Радо приймаю друзів звідусіль (вони і в Угорщині, і в Німеччині, по Україні, в Росії) — місця всім вистачить. Але, на жаль, друзі наші потроху йдуть…

А ще не уявляю свій дім без тварин. У нас завжди були собаки. В дитинстві мала бульдога. Маленькою, коли мене випускали у двір, я норовила всістися на мокрий пісок, а він піднімав мене за сукенку і ставив на ноги. Мали й мальтійського пінчера, і голубого тер’єра, котрий став переможцем на всеукраїнській виставці в Харкові. А 8 останніх років з нами живе лабрадор Олфі. Він повноправний член сім’ї.

— Вважаєте себе щасливою жінкою?

— Гадаю, так. Зреалізувала себе у професії. Усе гаразд і з чоловіком, і з дітьми. Виросли онучки, вже є й правнучка. На всі свята ми збираємося за великим родинним столом.

— Тож остання порада — батькам: що важливо у стосунках із дітьми й онуками?

— Приймати їх такими, які вони є, й не намагатися ліпити за своєю подобою — у них своє життя, і в кожного віку своє бачення речей. А ще — подарувати їм свою любов. Більше нічого не треба. Бо все минає, а любов залишається.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

 

27 серпня 2008р.