Звичаї останнього прощання: поховальна обрядовість Закарпаття

1 листопада – особливий день на Закарпатті. За традицією, цього дня люди відвідують кладовища, впорядковують могили рідних, запалюють свічки, приносять квіти та моляться за душі померлих.

За цими звичними сьогодні діями стоїть глибока культура пам'яті, у якій переплелися християнські уявлення, родинні традиції та давні народні вірування. Для закарпатців це не лише нагода вшанувати тих, кого вже немає поруч, а й можливість зберегти зв'язок між поколіннями.

Цінними для вивчення поховальної обрядовості Закарпаття є записи відомого закарпатського дослідника, етнографа та письменника Федора Потушняка, які зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. Вчений приділяв увагу не лише народним віруванням, а й повсякденним звичаям, обрядовим діям та предметам, які супроводжували людину впродовж життя і на її останньому шляху.

Особливу вагу мають матеріали Ф. Потушняка про рідне село Осій. У рукописі «Етнографічні матеріали з с. Осій», у розділі «Смерть», дослідник зафіксував місцеві звичаї, пов'язані з підготовкою до поховання та облаштуванням місць спочинку. Описуючи цвинтар, Потушняк наводив місцеву назву «тинитув», утворену від угорського temető – кладовище. Один із сільських цвинтарів розташовувався на пагорбі біля церкви й не мав огорожі. За словами дослідника, так повелося здавна. Інший цвинтар містився на околиці села та призначався для худоби.

Потушняк записав і місцеву назву труни – «деревище». Її виготовляли з дерева, надаючи характерної форми: ширшої біля голови та вужчої в ногах. Могильні хрести робили переважно з дерева. Дослідник згадував також кам'яні хрести, які колись стояли на цвинтарі, однак згодом традиція їх виготовлення занепала.

Окрему увагу він звернув на прикрашання могил. На похованнях садили дерева, натомість звичаю висаджувати квіти тоді не було. Дитячі могили прикрашали «пантликами» – стрічками та «шириночками» – хусточками. Це свідчить, що навіть оформлення дитячих поховань мало власні особливості.

Інший цікавий документ із музейних фондів – машинопис дослідження Федора Потушняка «Серп в похороннім обряді». У ньому етнограф звернув увагу на незвичайну поховальну практику, яку зафіксував на Закарпатті.

У 1948 році під час похорону в селі Осій Іршавського району Потушняк став свідком того, як одна з жінок поклала залізний серп на живіт померлого, коли його вже вкладали до домовини. Згодом місцеві мешканці пояснили дослідникові, що так робили, аби тіло небіжчика «не росло», тобто не розпухало після смерті.

За спостереженнями Потушняка, подібний звичай побутував не лише в Осої, а й в інших населених пунктах Іршавщини та Закарпаття. Дослідник намагався з'ясувати його походження та символічне значення, розглядаючи використання серпа в контексті народних магічних уявлень. Він також наводив етнографічні паралелі, пов'язані з вірою в особливі властивості залізних предметів та їхню захисну силу.

Таким чином, серп у поховальному обряді був не просто господарським знаряддям, а предметом, якому народна традиція надавала особливого значення. Сам факт його використання під час поховання засвідчує, наскільки тісно в традиційній культурі перепліталися практичний досвід, спостереження за природними процесами та магічні уявлення.

Ще одним промовистим свідченням поховальної обрядовості є традиція використання жіночого головного убору – весільного чепця. У традиційному вбранні бойкинь Воловеччини та Міжгірщини особливе місце посідав весільний чепець, який мав не лише практичне, а й обрядове значення. Його одягали під час весілля, а згодом використовували і для поховання жінки. Такий головний убір зберігали протягом усього життя, а перед похороном із нього зрізали кольорові стрічки, залишаючи лише чорні. Таким чином, чепець символічно поєднував два важливі етапи жіночої долі: весілля, що знаменувало набуття нового сімейного статусу, та поховання, яке ставало завершенням земного шляху.

Сьогодні деякі з цих звичаїв можуть здаватися незвичними або незрозумілими. Проте саме в таких деталях відкривається світогляд наших предків, їхнє ставлення до смерті, пам'яті та невидимого зв'язку між поколіннями.

Збережені у фондах музею рукописи й машинописи Федора Потушняка – це не просто записи про минуле. Це документальні свідчення життя закарпатського села, його звичаїв, вірувань і традицій. Дослідник зберіг для наступних поколінь відомості про елементи культури, які з часом зазнали змін або відійшли в минуле. Пам'ять про померлих живе не лише в родинних спогадах, а й у культурі, яку ми успадкували та зберігаємо для наступних поколінь.

Василина Палинчак-Кутузова,

завідувач сектору етнографії Краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького