Закарпатський письменник Андрій Любка мріяв, щоб у нього закохалась Наталі Портман

З нагоди виходу книжки Катерина Савенко поспілкувалась з автором про доповнене видання «Кілер+».

У вашому доробку вже близько десятка книг. З 2014 року ви щороку видаєте роман. Що надихає на ці історії? І скільки часу потрібно щоби написати хороший роман?

Я був би щасливий, якби міг щороку писати роман, але це далеко не так. Насправді, починаючи з 2014-го року я кожного року видаю прозову книжку, і тільки одна з них – роман. Інші дві – це збірки есеїв і колонок («Спати з жінками» й «Саудаде»), які я щотижня пишу для українських і закордонних видань, ще одна книжка – «Кімната для печалі» – це збірка оповідань, які я збирав і писав чотири роки, з 2012-го до 16-го. Тобто правильною відповіддю буде така, що за тридцять років свого життя я написав тільки один роман – «Карбід». А якщо говорити ще відвертіше, то колись, років вісім-десять тому, я написав свій перший роман – «Рідність», але вирішив його не друкувати. Це був текст-тренажер, на якому я просто вчився писати велику прозу, набивав, так би мовити руку. Цієї осені вийде мій новий роман, його (поки що робоча) назва – «Погляд мадам Чіо-Чіо-сан», це психологічний трилер про помсту. Оскільки «Карбід» вийшов у 2015 році, то можна підрахувати, що на цей роман у мене пішло три роки.

Найсвіжіше видання вашого авторства на полицях книгарень – це збірка оповідань «Кілер+». А з книгою «Кілер» ви дебютували в жанрі короткої прози у 2012 році. Чому вирішили перевидати збірку? І що означає плюсик у назві?

Ідею перевидати «Кілер» мені підказала Ольга Філь, яка має в Києві невеличку книгарню. Покупці частенько запитували в неї про «Кілера», але, на жаль, наклад вичерпався ще кілька років тому. Оскільки було зацікавлення читачів, то ми з «Видавництвом 21» вирішили перевидати цю книжку, але просто надрукувати її було б занадто банально, хотілося зробити її унікальною. Тому, по-перше, я здійснив нову редакцію старих текстів, підкоригував їх і дещо позмінював, а також дописав два нові оповідання. Власне, цей плюсик і означає два нові тексти, з якими читач отримує нагоду ознайомитися вперше.

Назва збірки «Кілер+» інтригує і водночас трохи лякає. Наскільки вона відображає зміст книги? І чому саме цю назву обрали?

Дозволю собі знову трохи повернутися до того плюсика, бо насправді мені хотілося, щоб у назві книжки, на обкладинці він виглядав як приціл снайперської ґвинтівки. Зрештою, оповідання «Кілер», що дало книжці назву, і справді про кілера. Річ у тому, що в юності моїм улюбленим фільмом був «Леон-кілер», після його перегляду я теж мріяв стати кілером, у якого закохуюється Наталі Портман. З таких мрій і починаються сюжети оповідань, коли вигадуєш для себе інше життя – цікавіше, екзотичніше, справжнє. Думаю, що «Кілер» не так лякає, як інтригує; і це добре відображає мій настрій десять років тому, коли я писав цю книжку – хотілося молодечого бунту, провокації, ламання патріархальний традицій, хотілося звучати, як Буковскі й Кундера водночас.

Оповідання зі збірки «Кілер» уже відомі читачу. А різниця між ними та двома новими текстами більше ніж 6 років. Тобто 6 років розвитку та досвіду. Чи помітили ви відмінності між тими текстами, з якими дебютували, і сьогоднішніми?

Це питання, либонь, краще поставити читачам, адже я не можу залишатися об’єктивним до своїх текстів. Скажу лише, що мені здається, що між старими й новими оповіданнями відчутна разюча різниця – якщо не прірва, то бодай глибокий яр. По-перше, це відчувається на синтаксичному рівні, бо речення інакше побудовані, у нових оповіданнях вони не такі розхристані, а ритм оповіді став плавнішим.

Якій читацькій аудиторії, на вашу думку, книга сподобається?

Знаєте, Один старший колега свого часу сказав мені, що письменником стаєш не тоді, коли видають твої книжки, а коли їх перевидають через кілька років. Бо це значить, що в тебе є читач. А письменник без читача – як село без церкви. На щастя, я маю свого постійного читача – і це переважно молодь, теперішні й нещодавні студенти, часом мої ровесники. Але завжди хочеться розширювати читацьку аудиторію, і я мрію, щоби мої книжки читали люди різних поколінь.

І вже традиційно, назвіть, будь ласка, ТОП 5 збірок малої прози, які найбільше вам подобаються?

«Смішні любові» Кундери, «Найгарніша жінка в місті» Буковскі, усі оповідання Мілорада Павича, а із сучасних українських – «Аби книжка» Бойченка й «Коханці Юстиції» Андруховича.

blog.yakaboo.ua