Закарпатський письменник Андрій Любка про нову книжку: кожна країна має своїх «сусідів-варварів»

Хтось каже, що географічні кордони та уявлення про них впливають на людську ментальність більше, ніж виховання чи прочитані книжки. Інші намагаються відгородитися межею від тих, кого вважають «варварами» та «чужими». А дехто й взагалі стверджує, що всі кордони існують лише в наших головах. Кому ж вірити? Можна, наприклад, спробувати повірити новій нон-фікшн книжці Андрія Любки «У пошуках варварів», яка незабаром вийде у видавництві Meridian Czernowitz й обіцяє нам розповісти багато цікавого про густо посічені кордонами Балкани.

Після «допрем’єрного» прочитання книжки спілкуємося з автором про процес її написання, закладені в ній метафори, міжнаціональне порозуміння та про місця, в яких можна спробувати пошукати своїх власних «варварів», – пише Читомо.

– Андрію, дякую за дозвіл прочитати нову книжку до її офіційного виходу. Як ти сам визначаєш для себе її жанр? Автобіографічна повість, репортаж, подорожні записки, науково-популярна розвідка про Балкани? Чи може щось межове, сказати б, «на кордоні»? Бо для подорожніх записок характерніший теперішній час, а не минулий, як у тебе, а для дослідження бракує посилань.

– Я сам жанр цієї книжки визначити не можу. Це нон-фікшн. Для мене це есей, але з елементами репортажу й подорожніх нотаток. Здається, така міжжанрова природа – сильна сторона цієї книжки. Бо серйозні пасажі про історію чи менталітет балканців чергуються з веселими оповідями зустрічей у дорозі; я намагався поєднати бажання розповідати фахово (як балканіст) і легко, по-пригодницьки. Умовно кажучи, історія про те позитивне, що Османська імперія залишила по собі на Балканах, може закінчитися спогадом про пиятику з сербом, коли під час сварки він у полемічному запалі видає весь набір стереотипного ставлення балканців до турків, показує ісламофобію й національні травми. Наскрізна метафора варварів, кордону, взаємних стереотипів, а також мотив подорожі в автомобілі зшивають ці досвіди докупи.

– Історії фактичного написання, наскільки я розумію, передують роки активних подорожей. Це чотири десятки відвіданих країн, у сумі – понад 4 роки закордоном. На якому етапі викристалізувався задум книжки?

– Щоб написати книжку, я не тільки об’їздив, а й трохи пожив на Балканах: пів року в Румунії, два місяці – в Сербії, півтора – в Словенії, більш ніж місяць у Хорватії, майже місяць у Боснії, два тижні – в Македонії. А три роки тому в Бухаресті я написав коротенький есей «У пошуках варварів». Він був опублікований тільки англійською і в ньому йшлося про Овідія й кордон у дельті Дунаю, який був (і до певної міри залишається) лімесом західної цивілізації.

Протягом цих трьох років у мене визріло переконання, що концепт варвара, який живе на іншому березі річки (боці кордону), можна поширити й на весь регіон Балкан. Пояснити через нього ненависть і війни, що часто спалахують у цьому регіоні.

А чому варвар? Бо ми не знаємо його, не розуміємо його мови, ставимося з недовірою, воліємо його підкорити чи знищити під час етнічних чисток. Той есей англійською написаний у 2016 році, а цю книжку я всівся писати минулої осені. Тому не можу сказати, що це щось нове – тема кордону загалом чи не найважливіша для мене з дитинства (і звідси кілька автобіографічних штрихів у тексті).

– Стиль книжки дещо нагадує «Саудаде»: в оповідь вплетені охудожнені твої та чужі життєві історії, подекуди повчально-сумні, подекуди майже анекдотичні. Скільки в таких історіях правди, а скільки свідомої фікції?

– Ця книжка – нон-фікшн, я нічого не вигадував для неї, не додавав для влучності моїх аргументів ситуацій, яких не було насправді. Навпаки – я багато чого замовчав, не описав, щоб не завантажувати читача понад міру фактами чи історіями. З «Саудаде», умовно кажучи, я запозичив принцип центрифуги: коли цікаве, смішне, ліричне, пригодницьке й серйозне чергується, а читачеві комфортно й не нудно читати.

– Усі ці історії об’єднані спільною темою кордону і образом варвара або чужинців. Чи можливо, на твою думку, не витворювати собі «варвара» та припинити бачити «чужого»? І чи потрібно це?

– У мене є власна концепція, і її довжина вимірюється цілою книжкою, тут викласти її аж так коротко не вийде. Скажу лишень, що це не Овідій і не французькі просвітники вигадали образ варварів чи диких мешканців Східної Європи. Так, вони створили його, але використовували для цього підручний матеріал. Більшість стереотипів не висмоктані з пальця насправді – вони базуються на чомусь реальному, хоч і гіперболізованому.

Важливо піддавати свої упередження й стереотипи ревізії, бо все змінюється. Я помітив таку штуку: кожен народ має серед своїх сусідів одного, на якого проєктує свої негативні, «варварські» погляди, на тлі якого він сам собі здається кращим і цивілізованішим. Наприклад, для українців це були молдовани – пам’ятаєте всі ці анекдоти про них? Разом із початком війни наш фокус варваризації значною мірою змістився на Росію – часто можна зустріти думку, що це азійці, нащадки монголів, а ми, мовляв, культура і Європа. Схожі процеси відбуваються скрізь, тому греки в такому ключі дивляться на всі інші народи Балкан, серби – на албанців, хорвати – на сербів, а словенці, наприклад, взагалі не вважають себе «дикими» балканцями й на кожному кроці підкреслюють свою приналежність до Центральної Європи.

– Поширеній метафорі «borders as blinders» (укр. «кордони як шори») можна протиставити ту, здається, не чужу тобі думку, що кордони можуть водночас бути джерелом змін, зіткнень й взаємного збагачення культур. Чи збагатив тебе твій досвід «міжкордоння»: народження в Латвії й зростання в Україні?

– Не збагатив, але заінтригував. Бо я народився в Ризі, а виріс на Закарпатті, за 20 кілометрів від Угорщини й Румунії. Мама казала мені: «Ти народився в Латвії, але не за кордоном». Дитиною я собі уявляв, що кордон – це щось далеке, містичне, а виявилося, що Рига тоді не була закордоном, а Угорщина, на яку я часто дивився через Тису, – якраз була. Цей парадокс довго не давав мені спокою.

Я хотів поширити свою книжку ще й на Балтику і Кавказ, але вирішив обмежитися Балканами. Фактично це буде перша в Україні комплексна книжка про Балканський півострів як цілісний регіон. І, здається, це буде один із перших в Україні «репортажів», зібраний не з окремих статей, а написаний як одна книга.

– Ти вивчав балканістику у Варшаві й відомий також як перекладач. У книжці «У пошуках варварів» ти наводиш, окрім життєвих прикладів, приклади з літератури, таким чином «наближаючи» Балкани до нас. Яких авторів та авторок із Балкан іще не видали, але дуже хотілося б побачити українською? Можливо, перекласти самому?

– Я й намагаюся перекладати сам. Скажімо, цього року вийде найвідоміший сербський роман про війну в Юґославії – «У трюмі» Владимира Арсенієвича. Хочу також перекласти роман хорватської письменниці Дубравки Уґрешич про еміграцію і повість бачванського руснака Николи Шанти про долю руснаків (найдавніша українська діаспора), що опинилися між двома вогнями сербо-хорватської війни: одні їм не вірили, бо вони пишуть кирилицею, а інші їх переслідували, бо вони греко-католики й визнають зверхність Папи. Якщо ж узяти Балкани загалом, то простір колишньої Югославії в нас представлений на доброму рівні, та мені сумно, що в нас майже нічого не перекладається з грецької, албанської та румунської літератур.

– Твої книжки також «перетинають кордон» у своєрідний спосіб: їх досить жваво перекладають іншими мовами. Чи стикався ти з ситуаціями, коли якісь реалії або жарти не надавалися до перекладу іншою мовою, ставали маркерами інакшості? Як розцінюєш це явище часткової «неперекладності» культур?

– О, і як автор, і як перекладач часто з цим стикаюся, бо закорінений у культуру гумор переважно неперекладний. А я не люблю, коли в книзі мільйон приміток, бо вважаю, що пояснений жарт уже не такий смішний. Одна з політичних проблем України на Балканах пов’язана з неперекладністю руського і російського, тому, наприклад, серби й болгари впевнені, що Київська Русь має більше стосунку до Росії, ніж до України.

Якщо ж ідеться про мої тексти, то одного разу трапилася кумедна ситуація в перекладі німецькою. В одному з моїх віршів є фраза: «люблю фотографуватися на голих ландшафтах, скажімо, восени». Чомусь у німецькому перекладі вона вийшла такою: «люблю фотографуватися голим на купах листя восени».

Коли під час вечора в Берліні актор прочитав її, публіка дуже знітилася, почервоніла, люди потім обходили мене стороною. А я навіть не розумів, про що йдеться, поки наш консул Юрко не розповів про цю нефортунну помилку в перекладі.