Закарпаття очима не закарпатців: що та як готує подружжя Кудрявцевих для свого кулінарного блогу

Олена – копірайтерка та фуд-стилістка. А ще вони – автори проєкту «Maslom Wgoru» – кулінарного блогу, який якщо не змушує швидко готувати усе за рецептом, то щонайменше має просвітницьку функцію та пояснює складне простими словами і дарує естетичну насолоду від кожної деталі, фото та текстів. І що найприємніше для закарпатців – на його сторінках часто з’являються закарпатські страви, – пише Varosh.

Разом з Оленою та Женею готуємо рокот-крумплі та говоримо про Закарпаття і Луганськ, відмінності та подібне у гастрономії, найбільші їстівні відкриття в Ужгороді, фуд-зйомку, правила гарного кадру та загалом про життя.

– В моєму житті кулінарія з’явилася досить рано. Я росла в селі, мама працювала на складі, який приймав зерно, і коли починалося збирання врожаю, то робота займала 24 години на добу протягом 1,5 місяців, – розповідає Олена. – У цей час ми з сестрою і татом залишалася вдома і відповідно нам потрібно було щось готувати. Сестра молодша всього на рік, тому вчилася цій справі разом. Це була типова українська кухня – супи, борщі, каші, вареники. Що ж до закарпатської – то з нею я познайомилася 5 років тому. Закарпаття мене одразу здивувало! Не думала, що ми настільки різні у кулінарному сенсі. Тут дуже багато цікавих страв і вони водночас і українські, і угорські, і румунські, і словацькі.

Так 5 років тому першою скуштованою стравою в Ужгороді став папрікаш. На замовлення чекали дуже довго і вже потім, з досвідом готування зрозуміли, що вся справа в дрібних галушках – їх роблять безпосередньо до конкретного замовлення. І якщо бограч можна просто розігріти, то тут – все інакше.

У своєму матеріалі Закарпаття на смак: банош, гомбовці, лоці-печенє Олена жартує: «Перші свої півроку в Ужгороді ми дивувалися на кожному кроці. Ерош-пішта – то перше, друге чи компот? І я не жартувала. Читала меню та вивіски і мій мозок кипів. Гермелін, утопенце, кийзлик? Що це? Грудка і гурка – хіба не одне те саме? Який смачний хліб без скоринки! То до сегединського? А ми його уже пів року із маслом любимо!».

– Які закарпатські страви увійшли у ваше щоденне життя?

– Закарпаття дуже вплинуло на нашу домашню кухню. Я почала купувати кукурудзяну крупу, паприку, торгоню. До цього я ними не цікавилася або навіть не знала про існування. Постійно вдома є ерош-пішта, сушені гриби, яфина-чорниця. Люблю бузиновий напій. Не уявляю Великодня без грудки. Часто готую банош, гомбовці. Але не все можу приготувати вдома. До прикладу, коли до нас приїздять гості, то я одразу кажу, що бограч треба їсти лише там, де його готують корінні закарпатці.

– Чому сьогодні готуємо рокот-крумплі?

– Тому що я не дуже розумію цю страву. Мені хочеться змінити своє ставлення до неї. Можливо я куштувала її не в найкращому виконанні. Інший момент, що ця страва – дуже буденна. Хоча розумію закарпатських господинь, які її вигадали через те, що це на швидку руку і фактично із залишків, які майже завжди є вдома.

– Які 5 страв, на твою думку, варто було б подавати туристам у закарпатських ресторанах?

– Їх точно більше, ніж п’ять! Перше – голубці. Вся Україна їх знає, але на Закарпатті вони інші, розміром із мізинчик і навіть менші. Це мистецтво. Я не вмію так, але дуже хочу навчитися. Може хтось візьме мене на навчання (ред. – сміється). На другому місці – бограч і гомбовці. І те, й інше дуже смачні штуки. Далі – сегединський. Обожнюю його. Торгоня, папрікаш, форель, грибна поливка. Загалом, смачних страв багато і вони уже є у ресторанах. Тут шеф-кухарям варто працювати саме над гарною подачею.

– Женя фотографує їжу давно – вже років 8. Але це для ресторанів, а там дещо інша специфіка. Я фотографую 3 роки. Якось ми подивилися фільм «Джулія і Джулія: Готуємо щастя за рецептом» про блогерку, яка розповідала як знімає за книгою Джулії Чайлд і зрозуміли, що теж маємо бажання створити блог. Так усе й почалося, – каже Олена.

Після приготування страви, яка, до речі, не завжди може вдатися з першого разу, Олена та Євген переходять до фотографування для блогу. Тут у кожного є свої чіткі ролі та задачі.

– Кожна фотографія, яку бачать наші читачі у блозі, починається з того, що я знаходжу якийсь цікавий та актуальний рецепт, – каже Олена. – Другий пункт дуже важливий, бо якщо я в грудні робитиму страву зі свіжих кабачків або полуниці, то це не буде мати ніякого змісту для читачів. Коли ж я знайшла страву, то починаю думати над тим як вона має виглядати на фото, на чому я її буду фотографувати – який має бути посуд, серветки, квіти для декору. Після цього етапу починаю готувати. Коли бачу, що вже завершую, кажу Жені, скільки в нього є часу для того, аби розставити світло. Це теж важливий момент, бо кожна страва виглядає привабливо певний період часу і про це важливо пам’ятати. Якщо пряники можна сфотографувати хоч і через день після приготування, то піца за 10 хвилин завітриться і не матиме жодного вигляду. Залежно від розміру страви вирішую, з якого ракурсу її знімати. Переважно керуюся правилом – чим вища страва, тим нижче знімаємо, і навпаки.

Женя жартує, що у всій цій кулінарній історії з’являється у кадрі лише тоді, коли чує запах їжі з кухні.

– Мені подобається те, що готує Лєна та які робимо фото у підсумку, але у процес приготування я не втручаюся ніколи – це її територія. Коли ж дружина каже, що вже все майже готово, то починаю розкладати світло, готую фон. Роблю все дуже інтуїтивно, не маю ніяких спеціальних формул та прорахунків. Я просто бачу кадр і все, знаю, куди потрібно, що розкласти, аби фото було вдалим. Якогось дуже спеціального обладнання теж немає. Інколи використовуємо побутові речі для відбивання світла. До речі, джерело світла теж лише одне. Напевно, вже час подумати й про друге, –  з посмішкою розповідає Євген.

Зазвичай подружжя готує та знімає одразу 3-4 страви за один день. Це займає близько 4-5 годин разом з приготуванням.

Фуд-фотографія тяжіє до маленького посуду, перш за все, через зручність. Фотофони зазвичай не настільки великі, аби на них можна було поставити кілька тарілок діаметром по 30 сантиметрів. По-друге, якщо викладаєш страву на велику тарілку, то все одно знімаєш цю тарілку. Тому Олена завжди шукає найменший посуд – тарілки, кружки, форми для запікання, каструлі. Діаметр – максимум 20 сантиметрів.

– У нас часто питають про відкриття власного ресторану, – розповідає блогерка. – Наша справа направду дуже дотична до ресторанної і тому ми добре знаємо, що це за робота. Маємо багато знайомих шеф-кухарів, спілкуємося з ними не лише про страви, але й про труднощі роботи та щоденне життя. І це набагато важче, ніж здається. Я постійно наголошую, що не готую професійно, тому і до відкриття ресторану ставлюся скептично. А що ж до нашого блогу «Maslom Wgoru», то є маленька мрія зробити книжку – велику, подарункову, із гарними фото. Хтозна, може наважимось колись.

Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Росана Тужанська

Фото: Карл Смутко

Відео: Антон Рижих

VAROSH