Пам’яті Ярослава Свиди: Музей батька – справа мого життя. Вірю, що колись ця мрія здійсниться…

Пам’яті Ярослава Свиди: Музей батька – справа мого життя. Вірю, що колись ця мрія здійсниться…

 

Кілька десятків років, і навіть останні дні свого життя, Ярослав Свида присвятив збереженню пам’яті свого батька, видатного закарпатського скульптора, народного художника України Василя Свиди. Це сумне інтерв’ю і водночас життєствердне. Ми квапилися його записати, бо розуміли, що Ярославу Васильовичу залишалося жити недовго. Тривала хвороба розбила тіло, сили полишали. Того дня, щоби поспілкуватися з нами, він прийняв потрійну дозу знеболювального – так хотів встигнути все розповісти, пише Лариса Липкань, спеціально для Varosh.

Ми зустрілися в середу, а в понеділок серце перестало битися…

І ось диктофонний запис, з якого лунає кволий голос сильної людини, якої вже немає у цьому світі. Але є скульптури, ескізи, каталоги, статті, USB-флешки, які Ярослав так ретельно збирав, сортував і зберігав.

Його найзаповітнішій мрії про створення в Ужгороді музею Василя Свиди так і не судилося здійснитися. Понад половину свого життя син оббивав пороги чиновників із ідеєю про вшанування пам’яті митця, який, за словами критиків, вплинув на всю українську культуру, і роботи якого викуповували національні галереї. У 2013-му році Верховна Рада України постановила відзначити 100-річчя з дня народження видатного скульптора на державному рівні. А от музею на Закарпатті досі нема.

Син зробив титанічну роботу з архівування та систематизації матеріалів про життя і діяльність батька. Усе охайно впорядковане та чекає, коли знайдеться той, хто завершить справу. І ця розмова не стільки про Свиду, як про людські цінності, справу життя, пам’ять, силу духу, щире серце, велику любов сина до батька… Про заповітну мрію, за яку, незважаючи ні на що, треба і варто боротися до останнього подиху…

Довідка:

Василь Іванович Свида (1913-1989) – український радянський скульптор, різьбяр, педагог, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, лауреат національної премії України ім. Т. Шевченка, один із засновників закарпатської школи скульптури. Роботи виконані переважно в дереві, також працював із теракотою, майолікою, порцеляною, гіпсом та пластиліном. Особливість творчої манери – поєднання техніки народного різьблення з прийомами професійної пластики.

Автор високохудожніх тематичних багатофігурних сюжетних композицій. Тричі був обраний депутатом Верховної Ради УРСР, очолював Закарпатську організацію Спілки художників УРСР, 30 років викладав в Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва.

Роботи В. Свиди знаходяться в національних музеях України, зарубіжжя та в приватних зібраннях. Велика домашня колекція скульптур законсервована та знаходиться у сховищі.

Ярослав Васильович Свида (1951-2020) – син, голова благодійного Фонду імені скульптора Василя Свиди, спортсмен, тренер, колишній керівник Управління молоді та спорту Закарпатської ОДА. Організатор численних виставок та заходів, упорядник видань, присвячених пам’яті Василя Свиди. Роботі з архівування матеріалів про батька присвятив понад 30 років.

Це інтерв’ю було записане 28 жовтня 2020 року…

Ярослав Свида 1

Ярослав Свида.

 — Ярославе Васильовичу, у вас не кімната, а ціла бібліотека. І всюди багато різних предметів, які хочеться розглядати. Напевно, кожній речі є місце не тільки на полицях, а й у вашому житті?

— Це ви надзвичайно точно підмітили. Книги супроводжують мене все життя. Тут художня і наукова література, твори про мистецтво, чимало я використовую для роботи. Щоправда, останнім часом, у зв’язку зі станом здоров’я, я вже не такий продуктивний. І речі – картини, фото, сувеніри – також не просто так тут знаходяться, – це дорогі моєму серцю спогади.

— Ви виросли в родині митця, але присвятили життя спорту. Чому?

— Спорт з’явився у шостому класі. Якось несподівано я цим захопився. Першим був настільний теніс. Потім, завдяки зросту і добрій координації, мене взяли у баскетбол. А власний вибір я зробив у 14 років, обравши легку атлетику та здобувши перші успіхи зі стрибків у висоту. На мій вік результати були кращими в області. Таким чином зі спортом я пов’язав своє життя і на пенсію вийшов зі спортивної посади. Але, навіть маючи інші захоплення, моє життя було пов’язане з мистецтвом. Батько працював удома, брав на виставки, різні заходи, просив допомогти у майстерні, до нас приходили відомі художники. Ще у мене є молодша на три роки сестра і ми були свідками того, як створювалися надзвичайні скульптури. Ми зростали у цьому середовищі і формувалися під його впливом.

— Ким була ваша мама?

— Батько одружився доволі пізно – у 1949 році, коли йому було 36 років. Він привіз дружину з Прибалтики. Це дуже романтична історія. Завдяки їй у багатьох роботах Василя Свиди так тонко простежується любовна лірика. Колись Спілка художників отримувала державні кошти, замовляла роботи у митців, а також організовувала виїзди на творчі бази, які були розташовані по всьому Радянському Союзу. Після восьми років навчання і роботи в Чехії, батько повернувся на Закарпаття і доволі швидко “влився” до Спілки. Разом із Золтаном Шолтесом (живописець-пейзажист, заслужений художник УРСР, – прим.авт.) їх відправили у Латвію. Там він познайомився з моєю мамою і сам собі тоді сказав: «Василю, ти пропав!». Там же одружився і привіз маму на Закарпаття. Я – результат цього великого кохання. І ще його результатом є десятки пристрасних ліричних робіт з поцілунками – дуже гарні, щирі, захопливі. Я давно хочу зробити виставку “Кохання – вічная весна”. Такої експозиції ще ні разу не було.

Василь Свида 1

Василь Свида.

— Мешкали ви в Ужгороді, на колишній вулиці М. Ватутіна, де тепер встановлена меморіальна дошка Василю Свиді, так?

— Не відразу. Батько родом із села Пацканьово під Ужгородом. Родина була дуже бідна, багатодітна. Він був восьмою дитиною, а коли помер батько, йому було всього п’ять років. Бідняцтво сягало таких меж, що він не міг ходити до школи через відсутність взуття. Вони мусили мінятися з братами чоботами. Тому він сам пробивав собі дорогу в житті.

Після повернення з Прибалтики батько спочатку оселився в Пацканьові, працював буквально у хліві. Потім Андрій Коцка (живописець, графік, народний художник УРСР, – прим.авт.) запропонував йому пожити у себе на Винничній, 20. Там тепер музей Коцки. У 1951 році народився я, а через два роки тато отримав кімнату в будинку по вултці М. Ватутіна, 6. Я ходив на виставки, слухав, про що розмовляють митці. Тільки пізніше я осягнув, чого я наслухався і що мене формувало. Я пам’ятаю, як батько створював роботи: впіймав сценку, зафіксував у пам’яті, потім робив ескіз на папері і в моделі. Доля скульптури визначалася на виставках – її купляли музеї, дирекція виставок або ж вона поверталася додому. Батьків життєвий доробок насправді викликає захоплення. Я щасливий, що мені вдалося зберегти скульптури, які свого часу виявилися невизнаними. Вони не дуже відомі загалу, але, беззаперечно, мають художню цінність.

Василь Свида 2

— Де Василь Іванович брав сюжети для своїх композицій?

— Будь-де – з повсякденного життя, з поїздок додому, іноді він спеціально виїздив у глибинку, щоби поспостерігати за селянами і знайти дерево для різьблення. До речі, він перепробував усі породи дерев. Йому вдалося зобразити життя і побут закарпатців протягом ХХ ст. Уявляєте, практично століття відображене у його творах на різну тематику. Це й історичні особи, побут простого люду, сценки із життя, вловлені з такою концентрацією уваги, що диву даєшся, як можна помітити такі тонкі речі. І це не просто конкретні люди, а символи цілої епохи.

Василь Свида

 

— Фігури в скульптурах дійсно дуже тонко виписані і живі. Вам доводилося позувати батьку?

— Так, ми всі вдома позували. Також був манекен, який досі зберігся. Його він повертав, як потрібно було. Велика частина скульптур робилася з фотографій. У результаті батькові роботи демонструють не життя закарпатців загалом, а жителів конкретного регіону. Крім того, у батька була феноменальна фотографічна пам’ять. Він міг “з голови” передати такі деталі, на які ніхто інший не звернув би уваги. І це все вилилося у вирізьблену духовну історію краю, з такими темами, як працьовитість, важка доля заробітчан, любов матері, кохання й пристрасть та багато інших.

gal-98416

gal-98420

gal-98416

gal-98420

gal-98416

gal-98420

‹›

 

— Яка знакова робота вам найбільше запам’яталася?

— Напевно, найбільше всій нашій сім’ї і друзям “врізалася” робота, за яку батько отримав Шевченківську премію, – “В сім’ї єдиній” (1978-1982рр. Майже 100-фігурна скульптурна композиція, шириною 6,7 м, висотою 2,6 м. Виконана у червоному дереві, – прим. авт.) Це ціла величезна епопея, яка народилася із простого замовлення для фойє Ужгородського міськвиконкому. Скульптура повинна була прикрасити стінку. Але замовники не врахували, що мають справу не просто зі зрілим майстром, а митцем із власним умінням, баченням історії. І з простого замовлення поступово народилася монументальна історія краю, зображена фрагментарно протягом великого проміжку часу, образно – від 20-х до 70-х років. Скульптура складалася із цілої серії робіт. Це величезний цілісний твір, який мав узагальнений висновок – про стосунки між народами і людьми. Тепер ця робота знаходиться в Закарпатському обласному муздрамтеатрі на 3 поверсі. Вона не могла знайти місце в музеях через свій масштаб. Уявіть собі – майже 7 м ширини. За своїм задумом вона вже і в міськвиконком не підходила, бо це не інтер’єрна композиція, а грандіозний історичний узагальнений мистецький твір.

— Де ще у вільному доступі можна побачити роботи вашого батька?

— У Закарпатському художному музеї. Але, на жаль, для них не знайшлося місця в залах, тому вони розташовані вздовж коридору. Дуже популярна робота “Весілля” знаходиться в обласному музеї архітектури і побуту. Вона теж розташована у службовому приміщенні на першому поверсі. Є деякі роботи в краєзнавчому музеї Т. Легоцького.

Кожні п’ять років ми з однодумцями робили виставки, присвячені ювілею В. Свиди. Найбільша і значима була приурочена до 100-річчя з дня народження. Частину робіт ми тоді привезли з національних музеїв Києва, а потім на наступні місяці зробили виставку в столиці. Її тоді назвали справжнім явищем культури. Але зі свого боку я можу сказати, що це було дуже важко влаштувати.

gal-98428

gal-98432

gal-98424

gal-98428

gal-98432

gal-98424

gal-98428

‹›

 

— Як і коли ви почали займатися архівуванням?

— Я працював на державній службі і повністю занурився у свою роботу. Займав різні пости і вийшов на пенсію з посади начальника Управління молоді і спорту обласної державної адміністрації. Але інтерес до батькової роботи у мене був завжди. Я не міг займатися повноцінним архівуванням при своїй основній зайнятості. Але коли вийшов на пенсію, нарешті міг приступити до того, що лежало десятиріччями.

Василь Свида3

— Чи відкрився якось по-новому для вас батько у процесі вивчення матеріалів?

— Перше відкриття, яке до мене прийшло, що я не уявляв собі, з ким живу, за масштабом особистості. Тому що в сім’ї це ніколи не підкреслювалося і не відзначалося. У дитинстві та юнацтві це був просто тато. І усвідомлення, на жаль, прийшло тоді, коли він помер. Коли я зайнявся цим впритул, виникало безліч питань, а спитати вже не було в кого. Чим далі я вивчав матеріали, то розумів, яка це була людина. Навіть у постанові Верховної Ради зазначалося: враховуючи вплив В. Свиди на культуру України, відзначити 100-річчя з дня народження на державному рівні. Вплив на цілу культуру України, розумієте?

— Що в біографії виявилося для вас особливо несподіваним?

— Відкриттів було неймовірно багато. І саме вони захопили мене і спонукали. Батько майже ніколи не розповідав нам про чеський період, бо це були небезпечні роки. Вони співпали з війною. І ось він з військового середовища, фактично з рухом військ двох протилежних таборів, повертався додому на радянську сторону. Це було вкрай небезпечно, бо таких людей відправляли у тюрми і табори. Люди просто зникали і масштаби цього були колосальні. До того ж, він привіз із собою іконостас, який там робив, видану в Німеччині літературу. Ідеологію “пришити” було дуже просто, але він ризикнув. Це мене вразило. Він привіз цілу бібліотеку – скільки міг. Ще кілька робіт, які зробив у Чехії. Коли я почав це вивчати, то серед паперів були фантастичні відкриття. Наприклад, довідка, у якій зазначалося, що він відпрацював вісім років у майстерні, зарекомендував себе добре і йому було дозволено керівництво всією майстернею. Тобто ще в молодому віці чеські майстри помітили його талант.

Свида потрет 1

Вразило і те, що певний час батько був підданим Німеччини, бо Чехія перейшла під протекторат Моравії. І ці документи він також привіз.

Дивовижно, що його творчість визнали в Радянському Союзі. Напевно, врятувало тільки те, що вона базувалася на народних мотивах, народному мистецтві. А ідеологія нової влади полягала в тому, щоби підняти простих людей на значимий рівень. Відтак батька тричі обирали депутатом Верховної Ради УРСР.

Цікаво і те, що Василь Свида закінчив Ясінянську школу з художньої обробки дерева і далі не вчився. Його освіта зупинилася на рівні середньої спеціальної. З часом він відчув, що йому бракує знань. Але митці відмовили його від цього, мовляв, за освітою працюють майже всі, а у тебе такий стиль і методи, що освіта тебе зіпсує, загубиш індивідуальне. Він зрозумів, що колеги праві, і не пішов учитися, хоча професійно стрімко зростав. Уявіть собі: людина входила до Спілки художників СРСР без вищої освіти. Чим глибше я занурювався в архіви, тим більше це все мене вражало.

— Яким був ваш батько у побуті, про що ви розмовляли вдома, як він виховував вас із сестрою?

— Розмови вдома майже не велися. Він весь час працював – довго і напружено. Спочатку майстерня була на кухні, з часом він отримав окрему кімнату. І тільки пізніше йому перейшов весь другий поверх, який він переобладнав під майстерню. Коли батько працював над новою роботою, мама не дозволяла до нього заходити. Останні роботи були дуже великі за розмірами і вагою, то тоді міськвиконком взагалі виділив інше приміщення, щоби батько міг працювати.

Свида портрет 2

Пригадую, що він ніколи не підвищував голос на нас. Мені не відомо, що таке, коли тато кричить, вже не кажучи щоб ударити. І на збори батьківські ходив. Коли прийшов час віддати мене до школи, батьки сперечалися, в яку саме, бо мама була росіянкою. Тато наполіг, щоб в українську, хоча тоді була тотальна русифікація Закарпаття. Мама погодилася з однією умовою: на збори ходитимеш ти, а я беру на себе весь побут.

І як педагог він мене вразив. У нього не було якихось педагогічних стандартів. Мав звичку привезти свою роботу в училище прикладного мистецтва (28 років там пропрацював) і частенько під час уроків працював над своєю роботою, а учні – над своєю. І це був найкращий практичний педагогічний прийом.

— Над чим працював Василь Іванович в останні роки життя ?

— Він помер у 75 років. Коли вийшов на офіційну пенсію, став працювати ще більше. У нього не було вихідних. І Шевченківську премію пенсіонером отримав. Під кінець життя був накопичений потенціал, досвід, він уже був визнаним майстром. І ця майстерність дозволила виконати грандіозні роботи.

Але буде неправильно сказати, що в нього є тільки сильні скульптури. Він багато експериментував і, звісно, у процесі пошуку були створені і менш успішні твори.

Помер батько від онкологічної хвороби. Мама пережила його на 14 років. Коли він помер, я вирішив упорядкувати архіви. Батько мав двояку звичку: з одного боку, все намагався сфотографувати, що він зробив. З другого – всі папери кидалися в одну купу. І коли я спробував розібратися, це була безсистемна купа паперів. А я у своїй роботі звик ладнати з документами. Свого часу працював заступником начальника Управління молоді і спорту, то це дуже технічна виконавська робота, невидима загалу. Більше 10 років там працював, любив порядок і системність. Так от ця звичка стала мені в нагоді, коли я почав розкладати архіви за темами, роками і таке інше. Плюс – був досвід до узагальнення.

— Якої системи ви більше дотримувалися – хронології чи тематичності?

— За десятиліття роботи система зазнала метаморфоз. Будь-яка інформація перетинається за кількома напрямами і ти мусиш завжди визначати, що є головнішим, центральним і менш важливим. І все потрібно формувати так, аби будь-яку деталь можна було легко знайти.

— У результаті, скільки років ви присвятили архівуванню матеріалів про В. Свиду?

— Повністю поринув у цю роботу з 1993 року і по сьогодні. Ось навіть вранці трохи працював, поки вас чекав.

— Це все ви робили з надією, що буде створено музей?

— Однозначно, я сподівався на це. Батько помер у 1989 році, а рішення про відкриття музею ухвалив Закарпатський облвиконком у 1990 році. І воно вже почало реалізовуватися. Музей повинен був бути створений у будинку, де він жив, а нам надавалося інше житло. Ми з мамою погодилися. Але у 1991 році розвалився Союз. Люди, які займалися цим, пішли з посад, а новій владі музей виявився нецікавим. Це рішення ніхто не бажав виконувати і ситуація завмерла. Інтерес до спадщини Свиди був втрачений. Ми залишилися жити там, де й жили, але я продовжував упорядковувати архіви.

скульптСвиди1

— А де знаходилися скульптури?

— Вони були вдома на другому поверсі і їх уже неможливо було скласти. Роботи були настільки стиснуті, що це втратило можливість огляду. Це було сховище. Тому я зосередився на документах, а все залишив як є, додавши туди ще кілька робіт. Потім по вулиці Капушанській мене попросили звільнити майстерню, в якій колись працював батько. А там якраз були наймасштабніші роботи. І це було одне з найскладніших завдань – перевезти крупні роботи і десь їх розмістити. Як міг я навів лад удома на другому поверсі і завантажив туди нові роботи. Це було надзвичайно складно, для цього навіть вікна довелося виймати. Уявіть собі: привозиться робота, розділена на частини розміром 2х2 м. Воно в хату не влазить. І ми з друзями ставили драбину на гараж, звідти це тягли на другий поверх. Вікно виймалося і елемент скульптури заносився в кімнату. Вперше ми перевезли роботи у 1990 році. Кількість неможливо порахувати, бо скульптури були розібрані по частинах. А коли ми їх перевезли, то це взагалі був повний міш-маш. Я міг ідентифікувати тільки крупні роботи. Пройти вдома не можливо було. Але я був спокійний, що роботи в порядку, і взявся за архіви.

СкульпСвиди8

Поступово вималювалася схема за роками і тематикою. В ідеалі мало би бути так, щоби я працював із професійними архівістами. Але не було можливостей їх залучити. Я почав читати книжки, посібники і зрозумів, що мені життя не вистачить, аби все зробити так, як підручники пишуть. Тому я намагався впорядкувати все так, щоби знати, де все це знайти. Усе робив із прицілом на музей і архів вийшов грандіозний. І все це стало в нагоді, коли я почав організовувати виставки. Першу ми зробили до річниці смерті батька у 1991 році. Виставка була тепла, щемлива. Тоді я отримав перший організаційний виставочний досвід. І вирішив кожні п’яь років робити виставки. Управління культури, краєзнавчий і художній музеї йшли назустріч. Щоразу ми вдосконалювалися і виставки виходили кращі й кращі. Рівень ставав такий, що їх несоромно було показувати серйозним людям.

СкульптСвиди7

— Для цього ви діставали зі сховища скульптури?

— Так, кожні п’ять років ми з друзями здійснювали один і той же процес. Музей виймав роботи зі сховища для експозиції, а ми привозили на виставку роботи з інших музеїв і домашньої колекції. Це була така собі перевірка на дієздатність нашого колективу. Наприклад, робота “Весілля” була виконана з червоного дерева. Вона знаходилася в музеї архітектури і побуту – важка, як метал, тягнути її було неймовірно важко. І кожен, хто брав у цьому участь, запам’ятав це на все життя. Але скульптура була однією із центральних, презентабельних на виставці і приковувала до себе увагу. А роботи з батькової майстерні були джерелом, яке ніколи не вичерпувалося. Завжди приходив момент, коли директор музею казав: «Досить, вже більше немає місця». Це при тому, що виділялися всі приміщення музею. Уявляєте, що творилося вдома на другому поверсі?

— Альбом “Василь Свида. Нетлінне” – видання, завдяки якому можна торкнутися творчості Василя Свиди і зрозуміти, що це був за митець. Знаю, що ви видали його тільки тоді, коли зробили досконалим, незважаючи на те, що виділені кошти повернулися в обласний бюджет…

— Так, я довго виношував ідею альбому  і якось зустрів Бориса Кушніра, головного редактора видавництва “Карпати”. Він запалився ідеєю і підказав мені орієнтуватися не тільки на впорядкування архіву, а й на книгу-альбом. І я почав працювати. Розмова співпала з підготовкою до 100-річчя В. Свиди. В ОДА погодилися виділити кошти на альбом, але я бачив, що в терміни не вкладуся. Виникло непорозуміння – ніби і подарунок тобі дають, і ти відмовляєшся. Тоді я запросив видавців до себе і показав, над чим я працюю. Вони пересвідчилися в об’ємах і зрозуміли, що я швидше відмовлюся від фінансування, аніж зроблю абияк. Тому альбом виданий був у 2015 році. І ми повторно, по другому заходу, добивалися коштів і надрукували його. Наклад був солідний – 800 примірників. Тоді було виділено 100 тисяч грнивень.

скульптСвиди10

Альбом не є досконалим. У ньому багато ще не зроблено. Сьогодні я його оцінюю як базовий альбом творчості Василя Свиди. Він для студента і для загального ознайомлення із творчістю. Але і обійти його неможливо, бо на сьогодні це найбільш повне і базове видання. Нам вдалося охопити все, що потрібно для бази, і вилучити зайве. Під час його формування я співпрацював із понад двадцятьма музеями.

— Що далі сталося із експонатами?

— Це важка і драматична історія. Несподівано у мене виникли сімейні фінансові проблеми. Я мав необережність взяти валютний кредит. І тут сталася криза 2008-2009 років. Курс долара був 4,67 грн., а потім раптом стрибнув до 8, 10, 12… Мені потрібно було виплачувати вже аж три кредити. Почалися конфлікти з банком. Консультація з юристами підвела до висновку, що будинок доведеться продати, щоби взагалі не втратити житло. Я заходився шукати дешевше помешкання, а будинок виставив на продаж. Його купила чудова людина, яка знається на мистецтві і розуміла, який скарб їй дістався. Відомий лікар Руслан Федько відреставрував будинок і сучасними матеріалами відтворив будинок, майстерню батька і створив власну маленьку галерею. Тобто тепер це такий собі мистецький простір і це феноменально!Більше того, коли я сказав, що є потенційна можливість створити меморіальну дошку В. Свиди, він теж пообіцяв допомогти. Так і сталося. Бронзову дошку виготовила найкраща в Україні майстерня – Київське виробниче об’єднання “Художник”, автор барельєфу – Михайло Михайлюк. 24 жовтня 2017 року дошку було встановлено на стіні будинку . І знову я видихнув із полегшенням – здійснилася ще одна з мрій.

Щодо колекції скульптур, то важливу допомогу надав університет і ректор Володимир Смоланка. Мені виділили приміщення по вулиці Капітульній, 18 для зберігання скульптур. На той час уже був організований Фонд імені скульптора Василя Свиди. На певний час я мав спокій, хоча перевозити роботи було важко.

Усі ці роки я невпинно звертався до кожного нового губернатора і мера Ужгорода з проханням створити музей. Жоден не відмахувався, але всі як один казали, що тепер це неможливо. Руху не було. Скульптури простояли в університеті десь три роки і прийшов час, коли це приміщення довелося віддавати єпархії, і мене знову попросили забрати роботи.

скульптСвиди6

— Куди ж цього разу ви перевезли скульптури?

— Ох, це дуже важко згадувати. Але близькі друзі і тут допомогли. Ми знайшли місце на території колишнього товариства сприяння обороні України, ДТСААФ. У підсумку мені виділили величезне за площею приміщення, але з розбитими вікнами, дверима, дахом, що тече. Перші зусилля були спрямовані на те, щоб усунути можливість хуліганства. Далі ми так-сяк відремонтували дах, щоби кераміка, теракота не постраждали. Коли я вперше перевозив скульптури, не мав зовсім ніякого досвіду і не здогадався навіть підписати, що я перевожу. Були такі, що просто загорнуті і не підписані. Я не знав, який елемент від якої роботи. Тепер, коли вони зібрані, то зафіксовано близько 80 робіт.

Отже, ми переїхали в ДТСААФ і знову на певний час гострота питання знялася. Далі я несподівано захворів. Хвороба, на жаль, онкологічна, з усіма наслідками. Я задумався, що робити далі. Ідея музею стала примарною…

Свида портрет 3

Аж раптом між хмарами засяяло сонце. У цей період мені надходить пропозиція від мецената Роберта Бровді про те, що його Фундація розвитку Закарпатського мистецтва може створити музей у приміщенні ресторану “Корона”, який планувалося перебудувати. Моя вимога була одна: щоб це було цілісно і всі скульптури зберігалися разом. Вони погодилися. Частину робіт вони хотіли купити, частину я дарував. Коши я вклав би у видання і мене ця пропозиція дуже влаштовувала. Ще мені запропонували відтворити майстерню Свиди у нових приміщеннях. Ми зустрілися, все обговорили, я погодився і був щасливий. Якраз на той час період перебування скульптур у ДТСААФі закінчувався і я попросив до відкриття музею допомогти кудись прилаштувати експонати. На це команда Бровді віддала свій офіс (приміщення для нарад і підвал). І от знову вся колекція переїжджає. Коли ми перевезли останню скульптуру, я зрозумів, що все – моя місія виконана і я можу спокійно померти. Я з легким серцем занурився в архіви, морально заспокоєний. З хворобою працездатність суттєво знизилася, тож я міг працювати всього кілька годин на добу.

— Але ж ідея «Корони» провалилася…

— Так, і це був шок. Абсолютно несподівано я отримав дзвінок від довіреної особи Роберта Бровді. Прямолінійно мені повідомили, що є проблеми, музею не буде і ви, шановний Ярославе, забирайте свої роботи назад. Добре, що я в цей момент лежав. Те, що я був шокований – не те слово. Моя хвороба прогресувала, я вже не був працездатним і надзвичайно складно пережив цю новину. Стрес ще більше погіршив мій стан, я був у відчаї…

Я лежав і не знав, що робити. Стан здоров’я не дозволяв все починати спочатку і займатися пошуками приміщень. Я з тугою думав про долю цих робіт. Невже справа мого життя зникне разом зі мною?

І знову доля мені усміхнулася. З’явилася людина, яка запропонувала допомогу. І сказала, що може вирішити питання безтермінового і безоплатного зберігання робіт. Про це місце я не можу говорити, бо мене попросили не розголошувати таємницю. Скажу лише, що ці роботи на Закарпатті у надійному сховку. Мені дали час зібрати всі фрагменти, все ідентифікувати. На сьогодні я можу з упевненістю сказати, що таких зібраних закінчених робіт Василя Свиди у сховищі 65. Сили мене залишають, але всі роботи я склав, на своєму рівні їх відреставрував, сфотографував і відцифрував. І тоді я відчув: що би не було, як би не було, але воно зафіксовано. Все це – ось на цих флешках. У них – вся творчість народного художника Василя Свиди, мого батька, і справа мого життя. Вірю, що колись моя мрія про музей здійсниться.

Доля всіх робіт нотаріально визначена. Це питання я також владнав. Історія даного етапу завершиться тоді, коли я повністю втрачу можливість працювати. Але я знайшов людей, які далі будуть вести справу. Вони стали мені ще ближчими. Їм я заповів вирішення подальшої долі колекції, фонду і музею. У мене є відчуття полегшення через це. Дуже тяжко йти з тимчасового мирського життя у вічне, знаючи, що ти не зробив головного призначення у своєму житті. Я зробив все, що міг, і тепер покладаюся на волю Божу. Якщо Господу було угодно це зберегти протягом 30 років, то значить – буде зроблене все можливе, щоби музей колись з’явився…

Ярослав Свида помер 2 листопада 2020 року.

Лариса Липкань, спеціально для Varosh

Фото: Карл Смутко, портрети Василя Свиди – з архівів Ярослава Свиди

 

 

19 січня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів