Сині вершини Володимира Микити: у 90 років закарпатський художник презентує в Ужгороді виставку модерних робіт

“Цю давайте 5 центів нижче (сантиметрів – діалект.)! Ось цю лівіше треба посунути, давайте: вбік, вбік!” – командує процесом художник.

На виставці – тільки роботи, над якими Володимир Микита працював останні кілька років підряд, такий задум майстра. Це понад 60 картин (пейзажі, квіти, абстракції, кілька композиційних робіт), а полотна давніших років можна побачити лише в одному із трьох залів цьогорічної ювілейної виставки, для цього роботи художника взяли з фондів музею Бокшая.

БЕЗ МОЛЬБЕРТА І ФАРБ – ЦЕ НЕ ЖИТТЯ, А ІСНУВАННЯ

- Це для того, щоб потішити шанувальників, які прагнуть побачити саме того, класичного Микиту. Для них є класика, ну, а консули подивляться модерн, – каже художник. – Ну, і направду, відомі полотна виставляємо, аби пригадати ті, що свого часу мали резонанс, були зірками міжнародних, як би тепер сказали, виставок – тоді вони називалися всесоюзними. Це “Ягнятко”, “За щастя онука”, “Портрет Манайла”, “В Чужині”... Тут твори, які я перетяг в Ужгород з Третьяковки, бо хотів, аби мої “діти” (так художник називає свої картини – ред.) були вдома, аби тут їх бачили, бо це роботи про наш край, про наші традиції та наших закарпатських людей. Хто їх там зрозуміє по-справжньому і полюбить? – каже Володимир Микита.

Але наголошує, що цьогоріч колегам, друзям, знайомим і шанувальникам мистецтва хоче показати саме те, над чим працює зараз, останнім часом. Художник пишається тим, що у свої красні, як кажуть на Закарпатті про такий вік, 90 років – іще малює.

- У такі роки, знаєте, в історії мало хто з художників малював. Переважно ті, хто ще був у змозі тримати пензля, робили копії своїх відомих робіт. Я завжди кажу, що живу доти, доки ще можу працювати. Так, через проблеми із зором зараз не можу малювати портрети чи фігуративні композиції, які, ви ж знаєте, найбільше любив! Але можу гратися з кольором, формами, фігурами, писати пейзажі та квіти. Якщо би у мене Богонько забрав і цю можливість – нараз би м го просив, аби ня кликав до себе! Не уявляю собі життя без мольберта і фарб! Це не життя, це – існування, – каже Володимир Микита.

ЗНАЄТЕ, ЕРДЕЛІ БИ ВАМ СКАЗАВ!

Просимо майстра разом пройтися залою, хочеться розпитати детальніше про роботи.

- Добре, але, – віджартовується, – імена, прізвища і дати мене не звідати!

Володимир Микита скаржиться на пам'ять. Віджартовуюся, чого, мовляв, вам у 90 скаржитися: тут у 35 без Гугла не обійдешся.

- Слава Богу, що я не знаю вашого Гугла! – фіґлює художник. – Але коби мені лем на годинку вернутися б у мої 35!

...Час від часу до зали заходять місцеві художники та люди з навколомистецького середовища, глянути на виставку. Відомо, що на відкриття буде обмежений вхід через пандемію, запросили всього 25 чоловік. Решті радять приходити до музею згодом, виставка триватиме кілька тижнів.

З одним з таких відвідувачів Володимир Микита встряє в словесну перепалку.

- Добрий день! Вітаю з виставкою!

- Та дякую файно. А чого ви в шапці? – каже художник.

- Тать я ачей не в церкві, оби м шапку знімав! – відказує відвідувач.

- Але ж ви в музеї, це теж – храм! Зніміть!

- Но, правда! – відвідувач розвертається і йде, таки не знімаючи головного убору.

- Знаєте, Ерделі би вам сказав! (Адальберт Ерделі, художник, корифей Закараптської школи живопису, вчитель Володимира Микити – ред.) – спалахує Володимир Микита.

Спостерігаю саме той із моментів, коли художник демонструє свою тверду натуру, якою відомий і на Закарпатті, й поза ним. Попри те, що він видається надзвичайно м'якою людиною, має і любить нагадати усім про свої принципи. Наприклад, кілька років тому здав своє посвідчення народного художника – на знак протесту проти сьогоднішньої девальвації цього звання, і того, що посвідки “заслужених” і “народних” роздаються із владних кабінетів наліво-направо. Щоправда, далі департаменту культури Закарпатської ОДА те посвідчення не пішло, бо звання народний присуджується, так би мовити, безповоротно, але жест художника усі побачили й зрозуміли.

НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ НАВІТЬ РІДНІ НЕ БУДУТЬ ПРИСУТНІ

Помічаю також, що неприємна зустріч недовго має владу над настроєм художника, до стану зосередженості із роздратування він повертається швидко. Йдемо далі залою, час від часу зупиняючись біля робіт.

- Ви багато разів казали, що часто відмовляли колекціонерам, які хочуть купити роботи. Зараз теж мало продаєте?

- Правду сказати, небагато. Але роботи продаю, утім, не всім і не завжди. Це має бути серйозний колекціонер, в його колекції повинні бути відповідні роботи. Не продаю перекупникам, які далі перепродуватимуть їх із комерційною метою.

- Цьогоріч, певно, вперше ваша виставка проходитиме без натовпу, бо, зазвичай, збираються повні зали, ще й у коридорах люди стоять. Завдає вам жалю цей нюанс?

- Ні, якщо начистоту. Я звик уже до такого аскетичного трохи життя, поза мистецькими заходами. Працюю в майстерні, до мене постійно заходять і друзі, і прихильники, й студенти, але сам я рідко куди ходжу, маю на увазі виставки, зібрання, творчі ради... Не веду суспільного життя. Єдине що – переживаю трохи, аби потім не говорили, що когось спеціально на відкриття виставки не запросили, там же вхід обмежений через коронавірус. Але на цей раз запрошує Спілка художників, не я. Тому прошу не сердитися, бо навіть мої рідні не будуть присутні.

ДО СВОЄЇ ВЕРШИНИ Я ЩЕ ЙДУ

У залі з “класичним Микитою” – тобто роботами з фондів музею Бокшая – одні з найвідоміших робіт митця. Тут і “Ягнятко” (історію створення цієї картини два роки тому Володимир Микита розповів мені ексклюзивно для Укрінформу  (про те, як дід із вівцями йому наснився, а потім художник випадково зустрів такий же типаж у верховинському селі Річка на Міжгірщині, написав портрет, а пізніше підтримував того вівчаря все життя), і робота про закарпатських заробітчан, вічно гнаних світами в пошуках кращого життя, – “В чужині”. У центрі експозиції – портрет Федора Манайла. Питаю, мовляв, чому саме його з корифеїв Закарпатської школи обрав для виставки на честь свого 90-річчя?

- Він найближчий мені по духу був – у любові до народного мистецтва, – каже Володимир Микита, – мабуть, тому. Це своєрідна подяка учителю.

Завершуємо екскурсію і я прошу зробити селфі на пам'ять – фотографуємося із майстром біля роботи, що свого часу зробила його відомим у культурному колі на 15 країн-республік тодішнього Радянського Союзу (вона експонувалася на Всесоюзній виставці в Москві й була викуплена Третьяковською галерею, а художник потім правдами-неправдами перетягнув цю роботу до Ужгорода, аби її показували тут, у музеї Бокшая).

- Скільки разів до мене підходили художники з інших країн, і знайомлячись, тиснули руку й казали: то ви і є той художник, що написав “За щастя онука”? – пригадує з гордістю Микита. – Цю композицію я створив після групової поїздки в Річку, тоді ще були Шепа, Герц (закарпатські художники). Вечорами ми ходили в клуб на танці, але я там спостерігав, як люди поводяться на танцях, як танцюють, які манери. І одразу ж деякі зарисовки робив. Спостерігав ситуацію, вивчав психологію: хто як собі з легенів дівок до танцю підбирає, а як хто вже трохи напідпитку – його укладають сісти, відпочити. Як немісцеві прийшли – росіяни, вони, на відміну від верховинців, які в гунях (тоді, в 1972 році на танці ще ходили в гунях) – у фуфайках. Як у стороні молодиці, які не танцюють, обговорюють останні новини чи хто з ким танцює, як діти збоку дивляться на старших, що танцюють....

І потім на основі цих замальовок прийшла думка створити цю композицію – “За щастя онука” хотілося передати дух і стиль того танцю верховинського – де все крутиться, як у житті.

СИНІЙ – КОЛІР НЕ ЛИШЕ НЕБА, ТО КОЛІР НАШИХ ГІР!

В інших залах, з модерними картинами, художник пояснює, як вони народжуються. Спочатку – в уяві, а згодом – на папері.

- Мені потрібен імпульс, а далі в думках починає народжуватися образ. Це може бути квітка, пляма чи колір. Далі вся робота – це імпровізація, розкручування першої ідеї чи отого імпульсу. От наприклад, робота “Я новатор” – роздуми над тим, що всі ми, творчі люди, прагнемо сказати своє слово у мистецтві, залишити свій слід, а направду – це лише крапля в морі. (На картині книга з написом “Я новатор” тоне у воді). Або от робота “Кінець соцреалізму” – одна зі зроблених в улюбленій мною техніці колажу. На картині – розіп'яте на хресті зіжмакане полотно, написане в реалістичному стилі. Або ось абстракція “Під сонцем” – одна з робіт, де розвиваю тему, виписану колись у роботі “Вік Антихриста”. Це картина про той хаос, що зараз твориться у світі під сонцем, зверніть увагу, він у всьому: від політики, економіки, мистецтва до сфери охорони здоров'я. І навіть у людських душах безлад і неспокій. Дуже, дуже тяжкий час! І мені дуже тяжко в ньому, але я стараюся знайти сили і творити. Мальовання –  моя майбульша (найбільша – діал.) радість у цьому світі, – каже Володимир Микита.

Помічаю, що на абстракціях, де йде гра кольорів – багато синього.

- Так, справді, один із моїх улюблених кольорів.

- Колір неба – тому? – запитую.

- Синій – колір не лише неба, то колір наших гір!

- Сумуєте за ними? – питаю. (Художник раніше практикував виїзди на пленери, етюди, влаштовував робочі поїздки з колегами по духу на Верховину, у гірські села, саме там у спостереженнях за побутом горян народилися його найвідоміші роботи. Зараз в гори не їздить, працює вдома).

- Не то слово! – каже. – Ввижаються мені ті верхи часом, багато, часто згадую!..

- А своєї вершини ви вже досягли? Якось розповідали, що все ще йдете до неї.

- Її неможливо досягти за життя! На кожній своїй вершині ти бачиш нову, на яку ще треба сходити. І йдеш далі. От поки йдеш – доти й живеш. Як тільки скажеш собі: ось вона, моя вершина – все, далі руху нема! Це й мистецтва стосується, і взагалі, філософія життя така, – каже Володимир Микита.

Тетяна Когутич, Укрінформ

Фото Сергія Гудака