Глибокий тил, переселенці, волонтери: Ужгород під час війни

Але тепер на наші голови впала третя найбільша війна в Європі за останнє століття, в якій задіяні вже не лише танки, літаки та кораблі, а й крилаті ракети. Війна, від жахіть якої здригається цивілізований світ. І Закарпаття вкотре опинилося в глибокому тилу. Та на відміну від попередніх воєн, нині закарпатці добре усвідомлюють, що воювати доводиться не за політичні інтереси чужих правителів, а за самих себе.

І тут найзахідніша область нічим не відрізняється від решти регіонів України. Такі ж черги у військкомати, потужна волонтерська мережа, невпинний рух за кордон і звідти, бо ж прикордоння стало перевалочною базою гуманітарної допомоги з Європи.

І, ясна річ, 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, яка успішно б’є ворога далеко від рідних теренів. А ще – сумні звістки у села та містечка. Бо на відміну від Росії, у нас імена загиблих героїв не приховують від громадськості, їх із почестями проводжають в останню дорогу. Бо ми знаємо, за що вмираємо.

Небачена солідарність

Найбільший шок не тільки для ворога, але й для нас самих стало небачене почуття національної солідарності, яке в ці трагічні дні охопило Україну. Ті, хто плекав свої підступні плани на регіональній відмінності, досі не можуть оговтатися. (А таких «сепарів» вистачало і на Закарпатті).

Як? Чому? Коли відбулося це єднання, що путінські спецслужби все проморгали?

На ці питання нема конкретної відповіді. Бо ж виплекалося воно природно й еволюційно. Так, як непомітно зростають рідні діти.

Несамовитий московський диктатор домігся того, проти чого найбільше боровся: зцементував Україну в єдине тіло. І, виявилося, що ненависть до ворога об’єднує не гірше, ніж спільні ідеали.

Війна все зрушила з місця. Змінилися не тільки ми, а й наші сусіди. Поляки і чехи, які завжди відчували скепсис до Москви, після ґвалтовного нападу Росії на Україну зайняли чітку антиросійську позицію. Разом із балтійськими країнами, які добре затямили півстоліття радянської окупації, вони стали нашими найтвердішими союзниками разом із США та Великобританією, які ніколи не мали особливих сентиментів до Кремля.

А от Орбан...

Натомість Угорщина старається і далі дрейфувати проросійським курсом Віктора Орбана. І коли дві години простоїш під час повітряної тривоги у сирому підвалі ужгородської багатоповерхівки разом із сусідами-школярами угорськомовної школи, дивуєшся, як «великий будапештський захисник» закарпатських угорців, може так категорично виступати проти закриття українського неба для ворожих літаків та ракет?

Адже страждають не тільки українці, але й угорці Ужгорода, Мукачева, Берегова, навіть якщо на Закарпаття поки не впала жодна ворожа ракета. Хто порахує ті дитячі травми та глибокий переляк в серцях матерів, які серед ночі чи над ранок підіймають з ліжок заспаних діток, аби під моторошне завивання сирен похапцем спускатися у нетрища холодних підземель?

Війна не оминула Закарпаття. Вона незримо присутня в занімілих поглядах людей, в постійних гірких думках, в розбурханій жахливими новинами свідомості. І коли читаєш зізнання місцевих угорських лідерів, що більшість їхніх земляків під час мобілізації виїхало до Угорщини по другому закордонному паспорту, розумієш, що угорці й тут хочуть бути «найрозумнішими».

То чи потрібно нам подвійне громадянство, яке ставить громадян в таке нерівне становище: одні – на фронт, а інші – на подальші заробітки?

Натомість вразила поведінка Словаччини. Проросійська ще з ХІХ століття вона почала прокидатися з довготривалого московського зачарування. Завжди обережна словацька позиція стає дедалі виразнішою і наближається до однозначного несприйняття Москви сусідніми Чехією та Польщею.

І це ще один неприємний сюрприз для Путіна. Прагнучи посилити «русский мир» завоюванням України, він навпаки – суттєво послабив його. «Русофобія», яку рашисти забиралися показово викорінювати в Україні, поширилася тепер на всі континенти.

Схід і Захід разом

Ужгород за цей перший воєнний місяць пережив новітнє «переселення народу». Лише за офіційними повідомленнями, до Закарпаття переїхало вже понад 220 тисяч біженців, що складає 20 % від населення краю. (На Івано-Франківщині, наприклад, удвічі менше). А скільки є таких утікачів, що ніде не фіксувалися?

Середмістя Ужгорода змінило своє обличчя. В найменшому обласному центрі, де майже всі один одного знають, запанував вир російської мови, яка для закарпатців не є рідною.

Часом розмірковуєш, що в руйнуванні Харкова, Сум, Чернігова чи Маріуполя є якась диявольська логіка. Так, як жертва вабить насильника своєю безборонністю, так і зрима російськомовність цих міст притягувала до себе погляди російських «освободителей», які намагалися скинути з них важке ярмо «нацистов і бендеровцев».

І з цією російськомовністю після війни теж доведеться щось робити. Інакше за якийсь час прийдуть наступні визволителі зі Сходу, які волатимуть про «один народ».

Мова має значення

Мова має значення. В цьому переконалися мільйони людей, які зірвалися з рідних місць, рятуючи своє життя. За тридцять років Незалежності значна частина України так і не змогла перейти у повсякденному спілкуванні на мову своїх батьків, дідів і прадідів, що і стало одним із формальних приводів агресії Росії.

В інтересах громадян України показати раз і назавжди, що навіть за формальним ознаками ми не є частиною «русского мира». Зробити так, як це ще у першій чверті ХХ століття зробила німецькомовна Прага чи російськомовна Варшава, перейшовши на чеську та польську мови.

Певна річ, що такий масовий наплив приїжджих відчувається в щоденному житті Закарпаття. А з іншого боку, це дає і нові можливості. Бо проживання в Ужгороді таких знакових особистостей, як письменник Андрій Курков чи кінематографіст Мирослав Слабошпицький обов’язково принесе свої плоди.

Не всі переселенці по війні повернуться додому. Тим паче, коли й нема куди повертатися, бо втрачена оселя чи майно.

Україна зміниться. Вона вже не буде, такою як раніше. Війна стала поворотною точкою нашої історії, після якої постане змінений світ. Від нас залежить, чи він буде досконалішим.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

РадіоСвобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

 

30 березня 2022р.