Діана Понтер — про півтора місяця, проведених у підвалі Чернігова, прощання з життям, російських військових та виїзд в Ужгород

Ще донедавна Діана Понтер жила та працювала у Києві та їздила на вихідні до рідного Чернігова. Любила своє місто за фонтани, порядок, гарну інфраструктуру й тисячолітню історію. Завжди тішилася туристам, які приїздили погуляти старовинним містом церков як із ближніх Славутича чи Сум, так і з віддаленого Закарпаття. Все змінилося 24 лютого. Проживши під обстрілами та авіабомбардуваннями російської армії Діана вирішила виїжджати з міста. Зараз дівчина зупинилася в Ужгороді й розповіла виданню Kiszo-UA свою історію.

— Діано, на твою думку, якими були настрої у Чернігові до повномасштабного вторгнення? Адже росіяни впевнені, що прийшли нас, зокрема вас, «асвабаждать»…

— Чернігів точно не чекав ніякого «асвабаждєнія». Хоч ми й живемо поблизу з Білоруссю та росією, але ми не чекали росію. Ми чудово жили. В нас місто фонтанів, класний мер, який дійсно дбав про благоустрій. Про Чернігів у мене багато спогадів: рідна школа, там досі живуть мої батьки, брат, бабуся. Цікаво, що до 4-5 років я розмовляла українською. Мене навчила мама. А потім у школі російськомовне оточення сприяло тому, що я теж заговорила російською. Зараз на Закарпатті у мене є середовище, щоб постійно вправлятися й практикувати українську мову. Тому я поступово переходжу на українську. Ще не до кінця задоволена результатом, але я намагаюся працювати над собою. 

— Яким був ранок 24 лютого і чи готувалися ви до повномасштабного нападу? Зараз ні для кого не секрет, що частина киян почали виїжджати за тиждень-два до вторгнення. Чи говорили про напад люди у Чернігові? Адже про це було багато інформації у ЗМІ, а росія стягувала війська поблизу кордонів.

— Інформація про виїзд не поширювалася. 24 числа ми збиралися йти на роботу. Лягали спати без думок про те, що зранку на нас нападуть. На кордонах справді були навчання, проте ми не думали, що до нас дійдуть. Хоча мій сусід-поліцейський підготував рюкзак — їм сказали зібратися. Його сім’я знала про можливу небезпеку, але вони не виїхали з міста й сиділи з нами в підвалі під обстрілами. 

О 5 ранку все почалося з обстрілу аеродрому — я живу поруч. Вони були не дуже гучні. Я прокинулася, мама говорила по телефону, казала про обстріли в Києві, Одесі, Харкові. Почалися дзвінки. Завила сирена. 23-го лютого сирени тестували й вмикали для перевірки. Я працювала в школі і ми вчилися евакуюватися в підвал. Але тоді, 24 лютого, я зрозуміла, що це не навчальна сирена. Ми одягнулися і пішли шукати підвал. Він був за 200 метрів у сусідньому будинку. Там ми й прожили майже 2 місяці. Невдовзі почалися обстріли заводів, житлових будівель та інфраструктурних об’єктів. “Епіцентр” горів 3 дні.

— Що ти й твоя сім’я поставили у пріоритет? Як почали готуватися до продовження війни?

— Перші дії батька — заправити повний бак. Заправка була біля дому. Вже о 9 ранку там була кілометрова черга. Люди готувалися. Відділення банків не відкрилися. Черги до банкоматів були великі, але нам пощастило, бо мали готівку. 

Дуже багато людей стали волонтерами. Всі згуртувалися, допомагали одне одному. Я, коли жила під обстрілами, теж допомагала: сусідка з дитиною лишилася без чоловіка, він пішов на війну і ми допомагали одне одному. Я приносила їй те, що було потрібно.

— Чомусь у ЗМІ дуже мало говорили про обстріли Чернігова. Однак ситуація в ті дні була не кращою, ніж у Харкові та Маріуполі. Розкажи, що відбувалося в місті.

— Чернігів взяли в коло і обстрілювали з прилеглих сіл і районів. Літала авіація, розбомбили половину міста, історичному центру теж дісталося. Міст, який був тоді єдиним шляхом до Києва, теж розбомбили — по ньому скинули шість 600-кілограмових бомб. Артилерія і міномети теж працювали. По місту летіло все. Я не знаю навіть, чим по нас НЕ стріляли. 

В наш будинок не прилетіло, але поруч із нашим підвалом влучило. А от в мою роботу прилетіло. Я в школі неподалік свого дому працювала, у спортзал прилетіла бомба. Я ходила під обстрілами до школи, щоб забрати речі, бачила все на свої очі. І я знала, що там цивільні люди в укритті, нема нічого пов’язаного з армією, але і нам дісталося. Із 35 шкіл міста постраждало 27. У нас 4 школи розбомбили повністю, серед них і моя 11 школа. Військових у тих школах не було. У деяких із них готували їсти для військових, але самих військових там не було. Вони (*росіяни. — Прим. Авт.) просто руйнували. 

Школа, в якій працювала Діана

Школа, в якій працювала Діана

Школа, в якій працювала Діана

Десь перших 2-3 тижні в нас були всі комунікації. Ми навіть фільми дивилися у підвалі. А далі почали обстрілювати електроопори, зник інтернет, мережа на телефоні. Київстар де-не-де ловив, Лайф не працював. Ми перемикалися між операторами і шукали зв’язок, щоб подзвонити близьким і сказати, що ми живі. А з 8 березня не було вже ні води, ні світла. Воду нам підвозили — 10-20 літрів на сім’ю давали. 

— Як облаштували побут, якщо це взагалі можна так назвати, у підвалі? Якою була ситуація з харчуванням під обстрілами?

— Ми спали в верхньому одязі та куртках, кількох парах шкарпеток, одна жінка навіть сиділа й в’язала шкарпетки. Спочатку було дуже мало місця — це підвал на 2 під’їзди. Й перший час там було близько 50 чоловік. А коли я виїжджала, залишалося зо 20.Спочатку ми не розуміли, як облаштувати підвал. Поставили дерев’яні піддони, постелили один плед. Коли люди виїжджали, то залишали матраци — так мені з моїм 10-річним братом дістався надувний матрац. Користувалися ліхтариками, щоб не садити телефони. У людей була стара гасова лампа, нею теж користувалися. Телефони заряжать було дуже важко, намагалися робити це від машини, але на це дуже багато йшло бензину. Першочергово заправляли пожежників, поліцію, лікарів. Пощастило, що в нас був знайомий, який працював на АЗС — так і викручувалися.

Газ у моєму домі був, в інших районах переважно не було. росіяни намагалися влучити у газопровід, але в нашому випадку промазали. Вони цілеспрямовано били по інфраструктурі. Спочатку мама варила їсти вдома і знову йшла в підвал. Ми з підвалу майже не виходили. Бувало, що готували на цілий підвал. Готували на вогні у відрах, щоб варити на всіх. Пізніше варили уху на вулиці під обстрілами. Щодо продуктів, то вистачало не всього. Їли каші, макарони, нам привозили гуманітарку раз на тиждень на район і якщо ми дізнавалися, що щось привезли, то йшли забирати. Або тероборона роздавала. Треба було ходить по вулиці і дивиться, щоб десь щось привозили.

— Ти казала, що перший час ви навіть фільми у підвалі дивилися. А чим ще займалися?

— Коли не було світла, ми розмовляли, хтось в’язав, грали в різні ігри, карти. У нас було близько 20 дітей. Хтось приходив лише на день і ночував вдома, але майже всі, хто з дітьми, ночували в підвалі. Моя мама — вчителька в школі, то вона ставила вистави з іграшок, щоб дітки трошки розвіялися. Вішали завісу і мама робила вистави про принцес, казкових персонажів. Брат ставив з мамою моновиставу. Вже коли вони (*росіяни. — Авт.) відійшли, то була й про війну вистава, як напали на Чернігів. 

Імпровізована вистава у підвалі

— Однак сиділи ви у підвалі не задля розваг… Поділишся тим, що переживала морально в найстрашніші моменти, про що думала?

— Я багато чого думала. Коли поруч із нами прилетіло, там був розподільник газовий. У нас будинком дуже стрясло, штукатурка полетіла. Ми думали, що дім завалило. Я думала, що все. Тоді ще був інтернет. Це був один із перших тижнів. Я писала друзям «до побачення, не знаю, чи я виживу». Вони заспокоювали, пропонували допомогу. Потім ми з цього сміялися. Але в той момент було зовсім не до сміху. В нас був поруч пивзавод і вони (*росіяни. Прим. Авт.) в нього влучили. Там під заводом труба, яка випускає якийсь газ шкідливий. Тероборона тоді сказала одягти маски і змочити їх водою. За кілька годин це усунули. Коли світло зникло, то сирен теж не було, прилітало без попереджень. Дуже лякало, коли пролітав літак. Від авіації дуже гуде, вікна тремтіли і вибухи було чутно майже завжди — просто так він не літав, завжди скидував (*бомби. Прим. Авт.). А наші не літали. 

Ми не сильно думали про те, що на Сході. Я думала, чому це відбувається з нами. Особливо ті люди, хто втік зі Сходу до нас, чому вони переживають це вдруге? Я знаю людей, для яких це по другому разу. І зараз у гуртожитку я живу з такими. За себе думала, але за них ще більше. У мене є знайомі люди з Краматорська, які 8 років тому тікали в Харків, а тепер звідти в Ужгород.

— Загиблих у місті була можливість ховати?   

— Кладовище за містом розбомбили. Там по могилах поїздили танками. Його й  досі не відкрили — усе заміноване. А за кілометр від мого дому є ліс. Там раніше часто гуляли дітки з батьками, є будиночки для відпочинку. Зараз тіла так і є в лісі з табличками і написами від руки. У моєму районі в дворах не ховали. Але в нас їздила машина Груз-200 і вивозили. Коли було затишшя на кілька хвилин, то вивозили тіла. Були забиті морги, людей складали одне на одного. У нас місто менше за Маріуполь, тому такого, щоб люди на вулицях лежали і їх довго не забирали, я принаймні не чула.

— Чи стикалася ти з російськими військовими?

— Бачила в місті російських військових у себе на районі. Я старалася волонтерити і якось проїжджала з іншими волонтерами на машині, то бачила, як затримали їх (*росіян. — Прим. Авт.), вони лежали на землі. Вони використали розпізнавальні стрічки такі, як у наших військових. Це була ДРГ з російськими документами, як пізніше з’ясувалося. Вони через ліс зайшли. І ще бачила захоплені будинки чернігівчан, де жили руські, там повсюди було сміття, валялися їхні речі, їжа недоїдена. Я виїжджала серед перших, коли вони вийшли з нашої області і їхала тими дорогами. 

— Яким був твій виїзд із рідного міста?

— Я прийняла рішення, коли з’явилася машина, яка їхала на Закарпаття. Ми вирушили рано-вранці. Спланували маршрут, вже були в дорозі, але військові нам сказали, що моста через Десну вже немає. Його зруйнували напередодні о 2 ночі авіацією. Він був єдиним прямим шляхом до Києва. І виїхати ми не змогли. Довелося чекати ще тиждень, бо об’їзну дорогу через окуповані села розмило дощем і проїхати там було неможливо, тож чекали, щоб підсохло. Ми їхали через руські блокпости та окуповані села. З білим прапором. Тоді був перший день, як вони (*росіян. — Прим. Авт.) почали відходити. Вони були в лісах, нас попереджали, що вони можуть вибігти. На блокпостах були залишки речей, у селах бачила багато речей росіян, пайки розкидані повсюди, сліди від ракет, снарядів, танки розбиті — дуже багато техніки, багато коробок для снарядів. Ситуація в селах була важка, йшов дощ, людей на вулицях не було, але хати розбиті, на виїздах усе розбито. З нами була людина відповідальна, яка їхала попереду і нашу колону з 25 машин супроводжувала. Платили 200 грн з машини. Цей чоловік, що нас супроводжував, платив теж за пропуск. 

Я хотіла нормального життя, елементарних гігієнічних умов, хотіла жити і працювати. Мої рідні дуже хвилювалися, але я сказала, що маю спочатку сама виїхати, знайти місце і потім вони теж зможуть приїхати. На той момент військової загрози не було вже. Коли відійшли військові і можна було пересуватися містом, в Чернігові сильно мародерили. Тато вирішив залишатися вдома і охороняти дім. Тоді в місті лишилося близько 30% людей. Виїхало багато друзів і знайомих. 

Готель “Україна” у самому центрі Чернігова

— Що робила першим ділом, коли дісталася до відносно мирних територій?

— Першим ділом хотіла поїсти щось смачне, а не кашу. І прийняти душ. Я взяла бургер на заправці і каву. То було дуже прикольно. Далі телефон, інтернет запрацював. Почала відписувати, читати новини. Купила все, чого бракувало: зарядку для телефона, одяг. Зразу почала працювати онлайн. І почала відволікатися. Спершу я зупинилася у родичів у Кам’янці-Подільському, вони одразу повели мене на замок. А пізніше приїхала й зупинилася в Ужгороді, тут друг теж провів екскурсію, побувала, в Мукачеві, Колочаві. 

— Як зараз освоюєшся в Ужгороді? Чим займаєшся? І як реагуєш на те, що тут зовсім інше життя: з кавою, розвагами та вуличними музикантами?

— В Ужгороді мені нормально, живу в гуртожитку УжНУ, спілкуюся з такими ж як я людьми. Тут у мене є знайомі, з якими знайома вже 3 роки. Завдяки їм я й приїхала. Спочатку волонтерила і годувала переселенців. Зараз уже влаштувалася на роботу — працюю з дітками у приватній школі, бо я й у Чернігові з ними працювала. 

Я теж приїхала сюди жити. Перші дні боялася сирен, але зараз уже менше реагую і живу як і ужгородці: п’ю каву, гуляю і слухаю музику. Це потрібно робити без докорів сумління. Але й не забувати про те, що війна триває, допомагати армії та переселенцям.

В нас найкраща країна і найкращі люди. У мене були родичі в росії, які не реагують на наше горе. Я багато що переосмислила, почала ще більше підтримувати Президента, нашу Україну, пишатися нею. Сподіваюся, що все буде добре. Я рада, що залишилася в Україні. Було багато запрошень, але я хочу підтримувати нашу країну і бути з людьми в себе вдома.

Ксенія Шокіна

Фото надані Діаною Понтер. На головному фото Діана в Ужгороді з муралом відомого чернігівського пса-піротехніка Патрона. На жаль, для виїзду через російські блокпости більшість фото з життя у місті під час бойових дій довелося видалити задля безпеки

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу