Прегарні Пригари: як одна родина робить дива для переселенців у Нижньому Селищі

Не вірите? Почитайте
Поки це буде потрібно людям, будемо їх харчувати
Кожен день – у ресторані «Гелета» безкоштовні обід та вечеря для переселенців. Бувало, що годували 150-170 людей щодня. Зараз – близько 30. Це ті, хто залишився у Нижньому Селищі, не виїхав, і не може собі дозволити харчуватися власними силами.
Інна Пригара розповідає, що починали готувати обіди й вечері для переселенців з тих продуктів, які мали про запас у ресторані.
– Раніше у нас було досить багато запасів м’яса, фруктів та овочів. Ми почали готувати з цього. А потім, вже коли почався рух іноземців в Україну, через знайомі закордонні благодійні організації ми отримали багато гуманітарної допомоги. Частину з неї залишили тут для харчування переселенців, а іншу частину передавали далі, на Схід, у місця, де вона була більш потрібна, – розповідає Інна Пригара.
Родина Пригар – щодня на волонтерській роботі. Зранку до вечора.
– Із працівників ресторану залишилося 3 осіб, решта як переселенці виїхали за кордон, – розповідає Інна Пригара. – Ми найняли ще одну жінку-переселенку з Харкова. Також нам допомагають волонтери, наразі троє людей, які періодично змінюються. А от у пікові періоди, коли ми щодня харчували по 150-170 людей, кухарям допомагав десяток волонтерів – обробляли продукти, чистили картоплю, ліпили печиво,
Засновник «Селиської сироварні» Петро Пригара також каже, що допомагали і місцеві жителі. Хтось – продуктами, хтось – руками.
– Все, що ми робили, ми робили не самі. Активно долучалися жителі села, в основному жінки. Наприклад, приходили: скажіть, скільки у вас буде вечеряти чи обідати людей, ми накрутимо голубців. Не треба ні капусти, ні рису, дайте лиш каструлю. Збиралося 4-5 сусідок і крутили голубці… - розповідає Петро Пригара. – Хтось дві ніжки свинські приніс, хтось рибу купив і привіз. У гуманітарних відправленнях з Європи було багато круп, мучних виробів, олії, але не вистачало овочів, м’яса, риби. І дехто купував необхідне і приносив у ресторан.
Одна з місцевих волонтерок – білоруска Лєра, яка вже 15 років живе в Україні, з них 5 останніх – у Нижньому Селищі. З самого початку війни вона активно допомагає родині Пригар. Каже, на початку був хаос: всі сюди їхали, а що далі – незрозуміло. Волею долі Лєра стала місцевим психологом для багатьох переселенців.
– З людьми треба було говорити, розуміти, що їм треба. Я почала з ними спілкуватися в ресторані, потім ми пішли в школу і садок, де розселяли приїжджих. Людям було дуже важко: вони не розуміли, що відбувається, коли це закінчиться… Всі чогось чекали, ніхто нічого не робив. Людям було де спати і що їсти. І вони якось «заморозилися». З ними треба було говорити, щоб вони не були ворожими до всього. Вони приїхали з дуже складної обстановки, багато хто – з дітьми. Ми носили молочко, сир передавали, творог, сметану… Все, що мали передавали їм... – розповідає Лєра.
В «Гелеті» тим, хто потребує, надають обіди та вечері. В обіднє меню завжди входить суп, основна страва, м’ясна страва, салат, хліб. На вечерю є основна страва – або з м’ясом, або молочна – салат і десерт. Також завжди в ресторані можна випити чаю і кави.
– Приходять дуже різні люди, ми не перевіряємо їх статус. Знаю, що багато закладів, де харчували переселенців, перевіряли наявність довідок ВПО. Але ми цього не робили і не робимо. Ми вирішили так: поки це буде потрібно людям, будемо їх харчувати, – підсумовує Інна Пригара.
З сараю – дім, з контори – хостел
Волонтерство для родини Пригар – далеко не тільки харчування переселенців. На початку вони вивозили людей з зони бойових дій, а туди відвозили гуманітарну допомогу. Для цього через свою громадську організацію купили за кордоном 11 мікроавтобусів. А для воїнів на фронті – декілька джипів. Зараз мікроавтобуси передали волонтерам в Слов’янську, Дніпрі, Харкові, які займаються евакуацією людей і гуманітарною допомогою. А самі зосередилися на проблемах переселенців у Нижньому Селищі.
– Ми з самого початку розуміли, що частина людей виїдуть за кордон. І старалися допомогти всім жінкам з дітьми, які мали бажання поїхати. Задіяли наші волонтерські контакти в різних країнах світу. Відправляли людей в Болгарію, Швейцарію, Францію, Німеччину. Люди вибирали країну, а ми шукали контакти тих, хто міг прийняти і допомогти, – або приватну особу, або сім’ю, або організацію чи державну службу, – розповідає Петро Пригара.
А потім стало очевидно, що є чимало людей, які не хочуть їхати – вони хочуть жити в Україні, але не мають куди повернутися. В Нижньому Селищі наразі в такому становищі переселенці з Київщини, Харківської, Херсонської, Донецької та Луганської областей. І у цих людей виникла проблема – де їм жити? Поки що – у приватному секторі, але багато будівель, в яких люди мешкають, не адаптовані до життя зимою.
Лєра, пригадує, як на початку люди жили «один у одного на голові».
– Було дуже багато дзвінків, смс, запитів, чи можна приїхати? У нас вся хата була в людях, ми буквально переступали один через одного. Десь через тиждень такого життя (а ми живемо на фермі і маємо сарай) вирішили: перебудуємо його і там буде будинок, для всіх, хто потребує житла. Нам всі допомагали – і переселенці, і місцеві, і родичі. В людей ще було дуже багато сил, ніхто не знав, що робити, і всі робили, що скажеш, – посміхається Лєра. – На такому ентузіазмі ми це зробили. Зараз у цьому будинку можуть проживати 3 сім’ї.
Родина Пригар також зайнялася пошуком варіантів поселення тих людей, що вже не мають своїх домівок, а за кордон їхати не захотіли.
– Ми думали, як допомогти таким людям? Як їм дати тимчасове житло, щоб вони могли якийсь час жити? І як це зробити компактно, недорого і комфортно, - каже Петро Пригара.
Почали шукати приміщення на території громади. Знайшли корпус адмінбудівлі колишнього колгоспу. Нинішній власник погодився його продати. І тепер у приміщенні іде ремонт. До холодів тут має бути готовий хостел, в якому зможуть поселитися 30 людей. Буде все необхідне: кімнати, столова, кухня, душові, туалет. Кожна сім’я матиме свій простір.
До речі, майбутній хостел створюють не тільки місцеві будівельники, а й чоловіки-переселенці – Сергій із Харкова та Артем із Севєродонецька. Артем раніше працював менеджером з реклами, Сергій заробляв на будівництві. Обоє разом із родинами живуть в Нижньому Селищі з березня. Там, де зараз мешкають, опалення немає, взимку їхнє нинішнє житло непридатне для проживання. Тож зараз чоловіки по суті будують для себе новий тимчасовий дім.
Кошти на викуп приміщення і його реконструкцію під хостел вдалося знайти за кордоном. Родина Пригар має давні партнерські стосунки з багатьма міжнародними організаціями.
– Ми давно співпрацюємо з європейським кооперативом «Лонго Май», у Нижньому Селищі постійно проживають громадяни Франції і Австрії. Їхня організація активно підключилася до допомоги. На даний час є 5-6 іноземців, які з солідарності з українцями постійно до нас приїжджають, щоб допомогти. Мінімум 3-4 іноземців постійно присутні в Україні, допомагають нам шукати за кордоном різні фонди, громадські організації, волонтерські ініціативи. Завдяки цьому ми знайшли один із європейських фондів, який вирішив фінансово підтримати ідею з хостелом. За попередніми підрахунками, на його створення піде орієнтовно 5-6 мільйонів гривень, - каже Петро Пригара.
Цікаво, що хостел – не остання ідея. Петро Пригара і його друг Орест дель Соль дивляться у завтрашній день. І виношують нові задуми на перспективу.
– Ми працюємо також над іншим довгостроковим проектом. Разом з Орестом думаємо, що нового ми можемо зробити в Нижньому Селищі, чого громаді не вистачає. Думаємо, як створити нові робочі місця, зайняти людей. Хочемо організувати таку нову діяльність, яка дасть поштовх для розвитку села, – каже Петро Пригара.
Тож далі точно буде…
Ярослав Світлик, Заголовок
Фото Ані Семенюк
До теми
- Став своїм: лелека оселився на території підрозділу закарпатських прикордонників
- Через атаки рф українцям радять мати запас їжі щонайменше на 2 тижні
- Наймолодшому пацієнту було лише 18: чому інфаркт стрімко «молодшає» та як його вчасно розпізнати
- В Ужгороді згадали полеглих захисників: десятки закладів долучилися до «Столу пам’яті»
- Боротьба за кожну хвилину: як працює спеціалізоване відділення інтенсивної терапії та реанімації Закарпатського кардіоцентру
- «Людина здатна на багато більше, ніж сама про себе думає»: прикордонник Роберт Бушко
- Тут дають другий шанс. Як у Виноградові за тиждень ставлять на "нові ноги"
- «Для хлопців був батьком і матір'ю»: історія командира з позивним «Бармалей»
- Ендокринолог Андрій Кваченюк: «Такі зоби, як на Закарпатті, я мало де зустрічав»
- 70 днів на позиції та два ордени «За мужність»: історія командира взводу 101-ї закарпатської бригади тероборони
- «Укриття врятувало їм життя»: історія військовослужбовця 128 бригади з позивним «Далекобійник»
- Регіональна програма «Турбота»: БО «Дерево мого життя»
- Дошкілля та «продовженка» без стресу для батьків: Центр «Інтелект» відкриває новий набір в Ужгороді
- На Закарпатті 24–25 серпня зберігатиметься висока та надзвичайна пожежна небезпека
- Перші прапори незалежної України в Ужгороді: як це було
- Синьо-жовтий символ свободи: Україна відзначає День Державного Прапора
- «Вона навчила мене терпінню»: як службова собака Квейсі допомогла прикордоннику повернутися до спокійного життя
- «Бограч-index» – серпень 2026: за місяць ціни за продукти змінилися на 1,1%
- «Я не збираюся жити в іншій країні»: Надія Дьолог — про Ужгород, спорт і шлях до Паралімпіади
- Почути, підтримати, допомогти: як працюють військові психологи
До цієї новини немає коментарів