Закарпатський «Миколайський десант» – диво для малечі з Харківщини (ФОТО)

Вони й розповіли «Про Заходу», як їздили на Харківщину, аби познайомити тамтешніх дітей із святим Миколаєм.

Як уже згадувалося, ідея «Миколайського десанту» належала ужгородському журналісту Аркадію Шиншинову. Він спершу допомагав разом із колегою Костянтином Черкаєм місцевим волонтерам перевозити автомобілі, придбані для військовослужбовців. Розповідає, що після першої ж поїздки зрозумів, що хоче створити документальний фільм про волонтерів – тих неймовірних людей, котрі щодня працюють, аби допомогти армії та постраждалим від війни українцям.

«Волонтери – особливі, – каже Аркадій. – Ми тут часто якісь незадоволені, втомлені, розгублені. А там волонтери не мають на все це часу, вони отримують задачу і знають, що мусять її виконати. Це мене дуже зачепило, я захотів більше зняти, поїхав з Андрієм Любкою на Донбас: до Слов’янська, Краматорська. Я ніколи раніше там не бував, тож мені було дуже цікаво. А потім познайомився з харківськими волонтерами. Точніше, я був із ними раніше знайомий, бо ми колись разом грали у петанк, але тепер зійшлися по лінії волонтерської роботи. Ці харківські хлопці й дівчата зараз спільно з благодійним фондом «Гуманітарний центр Харківщини» дуже активно допомагають населеним пунктам, звільненим із окупації. Роблять це у співпраці з групою підтримки спецпідрозділу «Кракен», оскільки на деокуповані території цивільним так просто не потрапити. Це дуже важлива робота, бо в перші дні після деокупації мешканці населених пунктів перебувають у сірій зоні, не мають доступу до продуктів, не мають світла, зв’язку, газу. Їх треба підтримати, їм треба завезти допомогу. Часто це першими роблять саме волонтери».

Волонтери Костянтин Черкай, Аркадій Шиншинов та Антон Бондарєв

Робота і співпраця цих груп дуже вразили Аркадія Шиншинова, він побував із ними у селах, з яких от-от лише вибили російську армію, ще все навкруги диміло. Аркадій знімав роботу волонтерів, брав інтерв’ю у людей, котрі пережили окупацію, й там же бачив дітей, звичне життя яких знищила війна. Якось у розмові з харків’янами (позаяк наближалося свято Миколая) Аркадій висловив думку, що треба би цим дітям зробити якесь свято, привезти до них святого Миколая. «Кого-кого?», – сміялися харківські волонтери. Звісно, вони чули про такого персонажа, але уявлення не мали, хто він такий чи як його треба зустрічати. Ніхто на Харківщині не начищав для Миколая чобітків і не виставляв їх на підвіконня чи під двері – там цей персонаж сплутався з уявленнями про Санта-Клауса та його появу через димар.

Розмова про св. Миколая так міцно засіла в голові Аркадія Шиншинова, що він повертався до Ужгорода з твердими намірами назбирати подарунків, знайти людей, готових йому допомогти, і вирушити разом на Харківщину, аби подарувати дітям свято без звичного для них радянського Діда Мороза. Збір солодощів організували в Закарпатській обласній бібліотеці ім. Ф. Потушняка, там же Аркадій Шиншинов розповів про свої поїздки і показав уривки з майбутнього документального фільму «Волонтери». Дуже допоміг акції харківський історик та архівіст Антон Бондарєв, котрий уже деякий час живе на Закарпатті і активно приймає участь у волонтерських заходах. Всього вдалося зібрати близько 30 кілограмів солодощів, які поштою відправили до Харкова. Туди ж у кінці грудня поїхав і «Миколайський десант».

Музикант Василь Полажинець розповідає, що пропозиція Аркадія Шиншинова зіграти для дітей із деокупованих населених пунктів роль святого Миколая була несподіваною. Він порадився із дружиною Веронікою Вітерець, котрій запропонували перевтілитися у помічницю Миколая, і разом вирішили, що мусять поїхати. Часу на ретельну підготовку не було, костюм вдалося отримати вже перед самою відправкою потяга, учасники майбутнього дійства не знали, скільки часу їм дадуть на знайомство з дітьми, скільки їх буде і якого віку. Тож Василь із Веронікою склали приблизну програму і приготувалися до імпровізації.

Загалом протягом кількох днів «Миколайський десант» привітав близько 300 дітей у 5-ти населених пунктах Харківщини: Сенькове, Яковлівка, Шевченкове, Великий Бурлук, Циркуни та у самому Харкові. Звісно, зібраних в Ужгороді 30 кілограмів солодощів для цього було недостатньо, тож долучилися харківські волонтери, які також зібрали солодощі, продуктові набори та інші подарунки. Кожне з цих сіл та селищ було в окупації або під обстрілами, тож його малі мешканці бачили війну на власні очі. Достукатися до їхніх сердець, пробудити в них радість могло бути проблематично. Однак щойно ельфійка Вероніка вистрибувала до малих із криком: «А вгадайте, хто я?», від їхньої серйозності не залишалося й сліду.

«Я задумала собі, що діти будуть кликати Миколая колядкою «Ой, хто, хто Миколая любить», – розповідає Вероніка Вітерець. – Але виявилося, що діти на Харківщині зовсім не знають цієї пісеньки, тому ми починали з того, що вчили її. Далі приходив св. Миколай – такий молодий, сучасний, із гітарою. Якщо він бачив, що малі налякані й закриті, не знали чи не хотіли розповідати віршики (а частіше за все так і було), Миколай брав до рук гітару і сам починав співати. Діти були дуже здивовані, бо вони звикли до формату свята, коли старий Дід Мороз приходить, сідає і всі мають його веселити. А тут Миколай сам веселив дітей».

Були й щемливі моменти. Василю Полажинцю найбільше запала в душу дівчинка, котра пробралася за лаштунки (мовляв, має до Миколая особисту розмову), спершу випитувала, чи справжній він і його борода, а тоді сказала, що має два прохання: аби закінчилася війна й аби повернувся її котик Тімошка.

«Її кіт утік під час обстрілів і вона вже тривалий час не може його знайти, дуже за ним сумує і вірить у диво. Я би дуже хотів, щоб бажання цієї щирої дівчинки справдилося та її Тімошка знайшовся», – розповідає Василь Полажинець.

А от Аркадій Шиншинов згадав інший випадок – маленького хлопчика, котрий спершу злякався святого Миколая, почав плакати, а в кінці, коли вже всі розійшлися, раптом забіг до зали й обійняв по черзі за коліна спершу Василя, а потім і Вероніку. Загалом усі відвідини минули спокійно, лише в одному населеному пункті – селі Шевченковому – святові завадила повітряна тривога, тож дітям дуже швидко роздали подарунки, після чого вони побігли додому.

Кожен із учасників нашого «Миколайського десанту» відчував у ті дні, що справді робить потрібну справу, бо дарує дітям не так цукерки чи продукти, як надію та радість. Малі, що пережили важкі місяці окупації і досі проживають у великій небезпеці, були дуже щирими, розмовляли виключно українською мовою, з цікавістю розпитували про те, як зустрічають святого Миколая. Можливо, саме ця подія посіє в їхніх душах зерно нової традиції, якої вони будуть дотримуватися в подальшому і якої навчать своїх дітей. Учасники ж «десанту» кажуть, що ані секунди не жалкували про те, що поїхали. Більше того – планують продовжувати допомагати Харківщині й надалі.

Аркадій Шиншинов стверджує, що мусить повернутися з волонтерами до села, де одна старенька бабуся чекає його з оселедцем.

«Дорогенькі, сім місяців оселедцю не їла. Привезіть мені оселедця!», – просила літня пані волонтерів. Тепер вони мусять обіцянку виконати. А Василь Полажинець із Веронікою Вітерець планують продовжити організацію благодійних вечорниць – цікавих просвітницьких заходів, на яких збиратимуть кошти в тому числі й для «Гуманітарного центру Харківщини» (слідкуйте за анонсами на сторінках цього творчого подружжя у соцмережах). Вклад «Миколайського десанту» високо оцінили й самі харківські волонтери. Вражений активністю закарпатців, спецпідрозділ «Кракен» нагородив їх подяками. «Для нас це дуже почесно, бо «Кракен» – легендарний підрозділ, подяка від якого – крутіше будь-якої медалі», – кажуть учасники «Миколайського десанту», закарпатці, котрі навчили малих харків’ян чистити чобітки до Дня св. Миколая і співати колядки.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»