Як на Різдво колядують на Закарпатті: з плетеними кошиками, Віфлеємськими зірками та бетлегемами

Які давні святкові традиції пращурів збереглися досі і які вже давно забули

Різдво на Закарпатті – одне з найбільш улюблених свят, адже відзначають його весело, хоч і готуються довго та ретельно. Господині прагнуть здивувати гостей наїдками, обновками в оселі, а колядники – порадувати хазяїнів співом та віншуваннями. Діточки також, особливо в селах, досі ходять від будинку до будинку, прославляючи новонародженого Ісуса та… прагнучи заробити якомога більше грошей.

Утім є в нашому краї є й дуже цікаві традиції. Декотрих із них дотримуються тільки в одиничних населених пунктах. Які ж вони і чим унікальні? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

У Ізі з кошаркою збирають гроші на церкву

Іза на Хустщині. Столиця лозоплетіння. У цьому селі Різдво святкують 7 січня. Чоловіки ще до Святвечора намагаються приготувати для гостей домашнє вино у традиційних плетених корчагах, а жінки приготувати якомога більше смакоти.

Віра Вучкан, очільниця сільського будинку культури ділиться з «Карпатським об’єктивом» основними традиціями, які в селі вже давно є незмінними.

«Колядувати тут починають хлопчики. Вони йдуть від хати до хати ще 6 січня на обід, – наголошує вона. – Ворота перед кожним подвір’ям не зачинають, аби могли зайти всі бажаючі. У селі вважається ганьбою не впустити колядників».

А коли на вулиці починає сутеніти, в Ізі колядувати вирушають «звіздарі».

«Звіздарі – це хлопці із Віфлеємськими зірками. Вони також колядують і прославляють Бога співом. Лише після них до справи долучаються колядники з вертепами – бетлегемаші. Їх чекають найбільше, бо вони показують цілі різдвяні шоу», – наголошує жінка.

За її словами, Іза – єдине село в області, де на Різдво із великими плетеними кошиками колядники збирають гроші для храму.

«Це – давній звичай. Його мета в тому, що на Різдво кожна вулиця повинна сформувати свою ватагу колядників. Вони ходять дворогосподарствами односельців, співаючи релігійні пісні і збираючи кошти, які неодмінно передають на церкву. Гроші потім використовують для всяких ремонтів, облаштування храму, кладовища, або ж на благодійницьку роботу», – запевняє пані Віра.

Також, як додає ізянка, у селі бурхливо відзначають і свято Василя, або ж Старий Новий рік.

«Це свято найбільше до душі молодим дівчатам, бо у гості зазвичай навідуються хлопці, які планують до них свататися. Звечора парубки прикрашають вози та коней, одягаються в народні костюми, на голови беруть капелюхи – кресані. У багатьох із них досі є в гардеробі фірмові хустські брилі із місцевої фабрики, яка раніше була гордістю всієї України. Саме так вони вирушають щедрувати молодицям, які їм подобаються. Супроводжують хлопців баяністи, які підігрують на інструменті тим, хто співає. Чути їх дуже далеко. Тим більше, що коней причепурюють ще й дзвіночками. Тому цілу ніч селом доносяться звуки, які нагадують казкові. Ніби оживає минуле і навіть предки, яких давно немає серед живих, неначебто підхоплюють мелодії… Загалом все в цю ніч видається фантастичним і в селі панує піднесена атмосфера», – наголошує Віра Вучкан.

Як зізнається закарпатка, ця традиція містить один доволі цікавий нюанс, бо якщо дівчина на виданні має бажання одружуватися і приймати колядників-сватів, вона вмикає у будинку світло і виходить зустрічати гостей, а якщо ж ні – то вимикає електрику й не виходить до колядників, не пускає їх до своєї оселі.

«Утім хлопці також норовливі і між ними бувають парубки з характером. Ображений юнак може сильно розлютитися і зняти ворота перед хатою молодиці, або ж нещадно потрощити огорожу. Звісно, якщо це можна зробити, бо в багатьох наразі такі міцні ковані паркани, що вони здаються непідступними фортецями і поламати їх мало в кого вийде,» – посміхається жінка.

Якщо ж дівчина прийняла колядників, то, як розповідає пані Віра, гості все одно у неї вдома довго не засиджуються, аби до ранку встигнути обійти усіх молодиць, яких парубки з села планують впродовж року сватати.

Ще одним цікавим святкуванням у Ізі є Водохреща. У цей день крім традиційних занурювань у річку Ріка, яка протікає через село, тут пускають водою «плаваючі свічки».

«У селі прийнято пускати течією запалені свічки. Це має вражаючий вигляд і зачаровує кожного, хто хоча б раз у житті таке видовище побачив. А ще – малі діти випускають у повітря символ миру – голубів. Зараз це для всіх нас дуже важливо, бо саме про мир в Україні усі наші молитви», – каже закарпатка.

У давнину на Різдво закарпатці шукали нечисті гроші та босоркань

Та не цими єдиними традиціями живе Закарпаття у зимові свята. Як розповів «Карпатському об’єктиву» етнограф, дослідник демонології і народної магії Закарпаття Василь Король, у нашому краї досі зберігається багато давніх звичаїв, а колись вони були неймовірно цікавими, однак багато з них таки канули у Лету…

«Наші пращури свято вірили, що на Різдво відкривається небо і можуть ставатися дива. Мені доводилося записувати просто вражаючі розповіді старожилів. Наприклад, вважалося, що на Святий вечір можна собі випросити здоров’я, кращої долі, діточок, але не можна було просити багатства. Гроші у нашому краї пов’язували з чимось нечистим. Тим не менше, вони цікавили багатьох. Тож люди припускали, що на Різдво скарби предків, опришків та померлих багатіїв можна відшукати. Але для цього потрібно було у темряві помітити вогні, які з’являються з неба… як дороговказ лише у Різдвяну ніч. Вважалося, що чим вищий вогонь, тим глибше коштовності закопано. Крім того, якщо полум’я віддавало червоним відтінком, вірили, що гроші мідні, якщо синім – срібні і якщо жовтим – то золоті. Утім ці гроші все одно називали нечистими і знайшовши їх, людина могла втратити розум», – наголошує він.

А ще, за словами Василя Короля, колись на Закарпатті на Різдво люди шукали босоркань.

І… як не дивно… на пошуки відправлялися до церкви.

«Церква – це таке собі місце сили. І в нашому краї святі місця відвідували всі, навіть відьми, – акцентує знавець минувшини. – Крім того, у храмі можна було провести усілякі обряди, не дуже добрі в тому числі. Отже, наші земляки на Різдво прагнули знайти у церкві босорканю, яка відбирає у їхніх корів молоко. Для цього брали з собою на святкове богослужіння «ложку-поварьожку», якою до вечері розмішували 12 пісних страв. Люди вірили, що з її допомогою на голові відьми можна побачити різні ритуальні речі, скажімо, маслобійку, колотівку та інші предмети, або роги. Якщо ж нічого не вдавалося розгледіти, то придивлялися, яка саме жінка з села стояла спиною до вівтаря. Її й називали босорканьою. Також не лише у нас, але й у наших сусідів до Святого вечора майстри виготовляли чарівний стільчик. Його потрібно було зробити лише в певний період часу – від Андрія до Святвечора. При цьому все треба було виконувати поетапно – щось там «клепати» щовечора, або хоча б у дошку забити цвяшок. От із цим стільцем слід було й прийти до церкви. Вважалося, що якщо на нього сісти, то одразу можна помітити усіх до однієї відьом».

А ще на Різдво закарпатці робили різноманітні ритуальні дії.

«Кожному хотілося знати, що чекає його протягом року. Тому й не дивно, що наші пращури вдавалися до різноманітних гадань. Передусім наших земляків цікавила погода, адже все вони вирощували для себе своїми руками… на землі. Тож ворожили, чи літо буде спекотним, чи холодним, чи посушливим, чи багатим на дощі, чи ранньою буде весна, чи осені чекати пізньої. Сімейне життя – також особлива категорія гадань для закарпатців. Тому на Різдво наші люди хотіли дізнатися, чи хтось із рідних помре, чи хтось захворіє, чи буде сім’я жити в достатку, чи на родину очікують злидні. Вважалося, що Святий вечір – єдиний у році день, коли наступникам можна передати знання. У всі інші дні, як вірили в нас, крім знань, відаючі могли від себе віддати і силу… тому цього не робили за жодних умов», – каже дослідник демонології і народної магії.

Також, як запевняє Василь Король, до святок наші земляки готували особливі страви, однією з яких був керечун.

«Загалом керечунів робили два – великий та малий. Це – ритуальний хліб круглої форми. Із малим люди виходили на подвір’я і котили його перед собою, а потім із вікна спостерігали, що вдасться побачити. За знаками трактували майбутнє. Це могла бути, наприклад, труна, тоді в родині віщували смерть, або якісь атрибути весілля, тоді планувалося одруження. Крім того, перед Святим вечором уся родина повинна була умитися. Це розглядалося як ритуальне умивання, аби змити з себе все погане. Часом митися в окремих селах потрібно було йти до водойми… однак умити треба було лише руки та обличчя і не занурюватися у річку чи потічок усім тілом. Лише після цього родина сідала за стіл і починала святкову вечерю… після молитви», – розповідає він.

Загалом традиції святкувань Різдва на Закарпатті мають дуже давні корені і неймовірно цікаві. Шкода, що до наших днів дійшли лише окремі з обрядів наших пращурів.

Марина АЛДОН