«Перший бій покаже, хто стане воїном…» Боєць 128-ї бригади переніс 9 операцій, вдягнув протез і повернувся до побратимів

У Руслана (позивний Інженер) дещо вповільнена й обережна хода, хоча стороння людина зверне на неї увагу хіба на нерівній, перетятій місцевості. Причина цієї обережності проста – у бійця немає правої ноги, на початку 2023 року він підірвався на протипіхотній міні. Наступні 7 місяців важко поранений штурмовик відлежав у госпіталях і переніс 9 операцій. А далі вдягнув протез і повернувся в бригаду.

– Я добре пам’ятаю той день, – каже Руслан. – Ми заходили на нові позиції, я йшов попереду. Зробив крок, відчув під ногою «клац» і через долю секунди побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею. Протипіхотна міна ПМН-2… Я все одразу зрозумів і крикнув своїм: «Стояти, тут міни». Це було о 6.14 – завжди дивлюся на годинник. Відповз на ліктях трохи назад і о 6.16 наклав турнікет, а далі доповів по рації, що «300». Я був готовий до цього й знав, що робити, – один турнікет у мене висів на стегні, один на броніку й два в аптечці…

На початку повномасштабної війни Руслан добровільно пішов у один із підрозділів ССО, що дислокувався в Полтаві. Спочатку пройшов інтенсивну підготовку, а затим став виїжджати на бойові завдання. Брав участь у знаменитому «Гадяцькому сафарі», коли росіян, що розбіглися з кинутої техніки, в довколишніх лісах виловлювали добровільні напіввійськові формування вперемішку з мисливцями. Однак головна його спеціальність стосувалася вибухової справи. Підривні групи часто робили бойові виїзди й зупиняли ворожі колони в кількох сусідніх регіонах. Ще перед тренуваннями Інженер підписав розписку про нерозголошення, тому деталі операцій повідомляти не може. З цієї ж причини не показує й своє обличчя.

– Можу описати тільки в загальних рисах – четверо нас зупиняли колони з технікою й двома сотнями росіян, – каже Руслан. – Після нашого «бум!» вороги розліталися в різні сторони. А ми встали, обтрусилися від пилюки й пішли. Чи було страшно? Ви не розумієте – у мене від цього кайф!..

Згодом Руслан пройшов офіційні курси в навчальному центрі, отримав сертифікат сапера, а далі потрапив у 128 ОГШБр і став штурмовиком. Бригада тоді вела важкі оборонні бої біля Бахмута, і бійця сходу зробили командиром відділення в гірсько-штурмовій роті.

– Ми тримали позиції на околиці Яковлівки, – згадує Інженер. – Збоку посадка, де стояв наш суміжний підрозділ, а попереду соняшникове поле, з якого росіяни постійно лізли. Кладемо їх із кулемета, а вони залягають і трупи своїх перед собою котять, прикриваються… Однієї ночі бачу в теплик, як біля посадки йде група з семи бійців. Питаю по рації: «Наші чи вороги?» «Хвилинку, з’ясовуємо». За хвилину знову питаю – мовчок. А треба ж якось реагувати, бо наближаються. Гранатометник пропонує: «Давай, шмальнемо з підствольника метрів за 20 перед групою й подивимося, куди побіжать. Якщо в посадку – наші, а в соняхи – росіяни». Шмальнули – побігли в соняшники. Все ясно. Взяли гранатомет, кулемет і всіх вичухали. До речі, кулеметник у нас невисокий, то спочатку ставав на ящик від бк, щоб зручніше стріляти. Але за два тижні під ногами стільки відстріляних гільз зібралося, що і ящик став не потрібним.

На початку минулого року 128 ОГШБр перевели на Запорізький напрямок. Під час заходу на нові позиції Руслан і підірвався на протипіхотній міні. Перші місяці лікування він переживав страшні болі (які повністю не зникли й досі). А далі поступово звик. За кілька місяців бійцю приладнали протез, до якого він швидко призвичаївся й почав ходити без милиць. ВЛК дала Руслану 2 групу інвалідності, з якою з армії звільняють. Але він поїхав у штаб бригади й написав заяву, що під власну відповідальність буде служити далі. І повернувся в зону бойових дій.

– Я дуже хотів на бойові позиції, просився кулеметником, кажу: «Ви ж розумієте, що не втечу!», – каже Руслан із посмішкою. – Але не поставили, сказали: «Будеш інструктором, треба тренувати новобранців, щоб уміли поводитися з вибухівкою, мінами».

Останні кілька місяців Інженер навчає новоприбулих штурмовиків на тренувальному майданчику, облаштованому за кілька десятків кілометрів від передової.

– Як я їх мотивую? – перепитує Руслан. – Зразу кажу, що ми всі помремо, просто кожен у свій час. Сміються. А що – я ж правду кажу, – й сам сміється Руслан. – Люди в підрозділ приходять різні. Є й хороші, з бойовим настроєм, із них можуть вийти справжні бійці. Перший бій покаже, хто стане воїном, а хто налякається і толку з нього ніякого…

Згідно з російськими пропагандистськими наративами, Руслан взагалі не мав би воювати. Адже в нього російське коріння, та ще й з військовим червоноармійським бекграундом.

– Мій дід по батьковій лінії з Тюменської області, етнічний росіянин, а бабуся з Полтавщини, – пояснює Інженер. – Під час Другої світової німці вивезли бабусю на примусові роботи, а в 1945-му дід звільняв її. Йому було 40, їй 17. Так і познайомилися, а потім одружилися. Дід був кадровим військовим, високопоставленим командиром, після закінчення війни він якийсь час служив у Польщі, де залишалися радянські війська.

Утім, «червоноармійське» коріння Руслана не спрацювало в потрібному для роспропаганди руслі, він добре знає історію України, яка трагічним чином відбилася й на його рідних.

– По маминій лінії моя бабуся жила на Сумщині й мала 12 дітей, – продовжує Руслан. – Вона пережила Голодомор. Чоловік, намагаючись врятувати родину, зібрав із дому цінні речі й поїхав у місто, щоб продати й купити якихось продуктів. І не повернувся, пропав. Жінка залишилася сама з дітьми, восьмеро з них не пережили голод… Я добре пам’ятаю, як бабуся до останніх днів ховала по хаті продукти «про запас», а мама сердилася, бо не могла виявити, звідки береться міль… Скільки зла росіяни принесли іншим народам, а тепер знову припхалися до нас. Ненавиджу їх усім серцем. Шкодую лише, що рано втратив ногу й мало їх покришив. Але ще повоюю, хай навіть без ноги…