Десантник "Кент". Пам'яті ужгородця Радіона Миковича, нагородженого орденом "За мужність"

З Ужгорода відомий футболіст перебрався ще юнаком до Києва, де грав, а згодом тренував київське «Динамо», однак свою ужгородську родину не забував, час від часу навідувався. Радів і за Радіона, який теж захоплювався футболом.  

^{Йожеф Сабо (крайній ліворуч) на могилі своєї сестри (бабусі Радіона) на ужгородському цвинтарі Барвінок у червні 2012 року. Радіон Микович -- крайній справа}

Хоча народився на світ хлопчик нелегко. На той час його мати, Катерина Назарова, вже мала на два роки старшу донечку Вікторію. Під час другої вагітності лікарі не помітили нічого особливого і лише при пологах, з’ясувалося, що в неї -- двійня. Пологи проходили настільки важко, що йшлося про життя матері. Двоє синів народилися з вагою менше двох кілограмів, і поки мати лежала в реанімації, ними опікувалися лікарі. 

20-річного чоловіка Михайла на той час забрали до армії, але з ним вона попередньо узгодила ім’я Віталій для майбутнього сина. А тут народилася одразу двійня. Коли Катерина почула, як до сусідки гукають «Ларисо Радіонівно!», їй сподобалося незвичне ім’я. Ось так і появилися на світ Віталій та Радіон Миковичі.

^{Мама Катерина Назарова з двійнятами -- Радіоном і Віталієм, 1985 рік}

На жаль, хлопці часто хворіли. І під час чергового перебування в дитячій лікарні Віталій у десятимісячному віці помер.  Мама розповідає, що в ту ніч померло кілька немовлят через недогляд лікаря, який заснув на чергуванні.

Так що дитинство в Радіона було нелегким. Хворобливий хлопчик довго не розмовляв. У шість років батьки розлучилися, і він зростав разом з бабусею, мамою і сестрою, які ним опікувалися, як могли.

^{Радіон Микович -- школяр, початок 1990-х років}

Мабуть, тому він мав дуже спокійний, урівноважений характер, бо зростав серед постійної жіночої уваги і любові. Особливої тяги до наук не відчував, тому після дев’яти класів ужгородської школи № 20 пішов вчитися на столяра в професійно-технічне училище № 6. Після отримання диплому влаштувався на завод «Ядзакі» з японськими інвестиціями, який щойно відкрився в Ужгороді і потребував молодих, перспективних працівників. Але тепер він вже не нагадував того малосильного хлопчика, з яким мама весь час бігала по лікарях.

Записався на американський футбол, де займався цим доволі жорстким ігровим спортом. Брав участь у матчах, їздив на змагання. («Ужгородські лісоруби» тричі ставали чемпіонами України). Майбутня дружина Леся, коли побувала на грі з донецькою командою, категорично заявила, що після одруження -- ніяких американських футболів. Їй потрібен здоровий чоловік. Радіон її послухав і перейшов на звичайний футбол, в який регулярно грав з приятелями до самої війни.

^{Радіон Микович після чергової перемоги}

Високий, підтягнутий, спортивний, він викликав повагу і своєю суто чоловічою поведінкою – малослівний, спокійний, розважний. Після «Ядзакі» почав таксувати, оскільки таксистом працював і його батько. Любив водити машину, перебувати за кермом, мати відчуття свободи руху.

У 2007 році одружився з Лесею Мицьо з Ужгорода, яка була йому повна протилежність – говірлива, непосидюча, швидка у діях і судженнях.  Однак разом вони творили гармонійну сімейну пару, де бурхлива енергія дружини врівноважувалася мудрою стриманістю чоловіка.

Коли у 2011 році народилася донечка Дарина, продали квартиру в Ужгороді, і перебралися разом із Лесиною мамою в село Великі Геївці на Ужгородщині. Тепер мали свій приватний будинок із власним городом. Щоправда, в селі проживали переважно угорці, однак їхні найближчі сусіди володіють українською, бо продають городину на ужгородському базарі. Донька їздила до школи в українську школу в Коритняни, а батьки -- до недалекого Ужгорода на роботу.

^{З дружиною Лесею на святкуванні десятиріччя доньки Дарини, 2021 рік}

Радіон був турботливим і уважним чоловіком. Кожні вихідні організував для сім’ї цікаве дозвілля, намагаючись повезти рідних в нові, ще незвідані місця. Так об’їздили всю Західну Україну,  дивилися на ведмедів у Синевірі, відвідували різні атракції в Ужгороді.

І ніщо би не порушило спокійний плин життя цієї щасливої родини, якби не напад російських загарбників у 2022 році. Радіон тоді вже працював експедитором, розвозячи по області продукти харчування.

8 квітня 2023 року його мобілізували. Зважаючи на спортивну комплекцію, потрапив до відомої 95-ї Житомирської десантної-штурмової бригади. Після кількох тижнів навчання на Житомирщині новачків направили на підготовку до Великобританії.

^{Житомирські десантники з британськими побратимами, 2223 рік.}

Радіон був захоплений новими враженнями, адже доти, наприклад, ніколи не літав у літаку. Ганяли їх англійські інструктори серйозно, так що часом наприкінці дня вже не відчував власне тіло. Тут здружився зі своїми майбутніми побратимами і отримав позивний «Кент». (Це єврейське слово з ідишу означає «знайомий»). Мабуть, Радіона так прозвали за його постійну посмішку.

Дружина розповідає, що з ним неможливо було сваритися, бо він все сприймав позитивно: «Прийду накручена з роботи, де цілий день на ногах, а він пожартує, і ми вже обоє сміємося. Він умів слухати, був розуміючий, терплячий. Ми й спілкувалися жартами». 

Про його завжди усміхнене обличчя згадує і кум, майстер-сержант Костянтин Гаврилов, який служить командиром ремонтного відділення бронетанкової техніки в 128-й Закарпатській гірсько-штурмовій бригаді: «Радік був дуже товариським і приємним у стосунках. Таке собі вічне сонечко. Його можна було брати за помічника пастора: не лається, не п’є, не курить. Після гостин усіх розвозив, бо залишався тверезим. Однак мав справжній чоловічий характер. Ніколи не нарікався. Якщо впрігся до справи, то вже тягнув до кінця».

^{Радіон Микович у тридцять років}

Після навчання десантників відправили у місто Лиман Донецької області. Тут Радіон отримав і перше бойове хрещення: вони штурмували ворожі позиції, відбивали окопи, по кілька днів сиділи в посадках. 20 травня отримав поранення: осколки від міни зачепили спину і ногу, коли виносили важкопоранених. Однак відлежавшись десять днів у найближчому шпиталі, він знову повернувся до своїх.

Кум Костянтин, який служить із 2007 року (вони одружені на двоюрідних сестрах), пропонував йому оформити реабілітаційну відпустку, однак Радіон відповів, що не може зараз кинути хлопців. Хотів приїхати додому на день народження своєї доньки 30 липня, аби зробити їй сюрприз.

^{Із відомим співаком Святославом Вакарчуком неподалік бойових позицій у Донеччині, літо 2023 року. Радіон Микович – ліворуч}

2 липня десантники знову мали вирушати на завдання, але командир відмінив вихід через шалений обстріл ділянки, яку мали переходити. Тож штурмовики вирушили наступного дня. Радіон встиг поспілкуватися з дружиною, записати голосове повідомлення мамі.

У ту ніч він уперше приснився Лесі. Прийшов додому у військовій формі і був незвично серйозним. Далі в машині її телефон сам став набирати його номер. Вона скинула, бо ж Радіон заборонив йому дзвонити, коли він на завданні. Згодом передзвонила кума Алла, яка повідомила, що до її вікна билася птаха, немов хотіла залетіти. 

^{Десантник Радіон Микович на військовій підготовці у Великобританії}

А через два дні принесли повідомлення на базар, де торгує його дружина, що 3 липня Радіон загинув під Кремінною від танкового обстрілу. Леся до кінця не вірила, бо ж чоловік завжди вирізнявся фартовістю, виходив із найскладніших обставин.  Не вірилося, навіть коли командир повідомив, що біля тіла знайшли іменний жетон. Згадала, як Радіон тішився, коли новобранці дістали ці бляшані ідентифікатори, прозвані «смертниками».

Поховали героя 10 липня 2023 року на Пагорбі слави в Ужгороді.

10 листопада 2023 року указом Президента України Радіона Миковича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття», Закарпаття онлайн