Коники, мотанки й "душевні кулі": майстриня родом з Криму створила в Мукачеві новорічну колекцію прикрас

У Мукачеві на Закарпатті майстриня Олена Стебльова розробила авторську колекцію різдвяних прикрас на ялинку.

"Першою із цієї колекції іграшок стала коник-мотанка. Це інтерпретація моїх коників-мотанок. Захотілося щось дерев'яне, тому що дерево завжди для мене було цінним, тато працював в столярній майстерні й вдома теж багато майстрував. Ось такі коники-мотанки в трьох кольорах, різдвяна нічка, родинне дерево і класичний з українськими орнаментами".

Розповідає, як захопилася створенням коників:

"Моя донька народилась у рік коня. Я почала збирати коників, коли моя мама подарувала маленького коника дерев'яного. Моїй доньці був рік. З того моменту я почала збирати в рік по конику. І коли у доньки буде своя родина, я їй подарую колекцію святкових різдвяних, новорічних коників стільки, скільки років їй буде. Так мені замріялося. Коли переїхали в Мукачево, у нас не було нашої коробки іграшок, навіть ялинка була під питанням, бо ціни на ялинки… І я почала шукати, як створити коника, почала якось надихатися, бо емоційний стан свій і родини треба було піднімати якось".

Олена знайшла схему українських коників-мотанок і почала створювати саме такі вироби:

"І це переросло, я не знаю, в любов, в кохання. Як завгодно, я в них закохалася. Врешті, вони є прості мотані, вони є розписані. Тут навіть із сакурою, бо сакур в Мукачеві дуже багато навесні".

У 2025 році один з виробів, коник з розписом закарпатських рушників, отримав відзнаку місцевого конкурсу "Закарпатський сувенір".

Різдвяну колекцію ялинкових прикрас Олена створювала з донькою і чоловіком.

"Мотанка, наша традиційна українська, може бути не тільки з тканини. А ще й дерев?яна. І нашою родиною ми придумали ось такі дерев'яні вироби, прикраси ялинкові. Це і не кульки, ми їх назвали душкулі, душевні кулі, тому що вони, як і кожне наше життя, нерівне, не однакове, тому є такі в них грані. Вони з масиву дерева, всі ручної роботи, всі неповторні, тому що немає якоїсь однієї заготовки, за якою все висікається. Ні, вони кожна унікальна, до кожної підбирається окремий малюночок, як лягає, на яку грань".

Свої вироби продає через інстаграм, місцеві магазини, а також навчає дітей творчості.

"Я зараз дуже пишаюсь тим, що з трьох років з дітьми я починаю вишивати. Ми починаємо вишивати на папері пластиковими голками, все безпечно. Але це й неймовірно для розвитку моторики. І зараз у п'ять років хлопчик пошив першу свою різдвяну іграшку на ялинку. Він сам шив голкою фетрову іграшку і розшив її бісером. Це для мене просто неймовірно".

На видному місці в майстерні Олени Стебльової — рушники її родини:

"Один рушник вишивала моя бабуля, яка привчила мене до ручної роботи, яка показувала, навчала і, мабуть, закохала вона в ручну роботу. Цей рушник вона вишивала на весілля моїх батьків. Я його встигла вивезти з Криму, і він для мене — натхнення. У цьому році у мене з'явилися два рушники, які ще до Другої світової війни вишивала прабабця мого чоловіка, Харківська область, вони в ідеальному стані, це дуже дорого для мене. І коли я озвучила, що я хочу створити свій музей текстилю українського почали люди просто приносити".

Бабуся Олени — уродженка Сахаліну, яка в дитинстві потрапила до Криму.

"Ми були російськомовні, українських традицій у нас не було, але вже зараз я розумію, що Україна так і була і в Криму, тому що рушники там були. Коли я побачила стару фотографію, де бабуся танцює з чоловіком в шароварах, і вона в вишиванці з трояндочками, яку я теж хочу відтворити, то зрозуміла, що ми всі були українцями. І там були традиції".

Майстриня каже, до ручної роботи, зокрема з деревом, її привчив тато:

"Тому моя майстерня називається Kalatur Art. Це моє дівоче прізвище, це прізвище мого тата, яке для мене дороге".

Останній раз Олена була в батьківському домі в Євпаторії у 2021 році, коли помирала бабуся. З того часу не бачила маму, сестру, не була на могилі у тата.

"Крим для мене — це завжди дім, там, де твоя родина. Зараз зйомне житло — це все одно наш дім, тому що там моя родина. Але батьківський будинок — це інше. Навіть там, де запахи, або там якийсь візерунок на шпалерах старий, відносить тебе до того дитинства. Крим завжди буде домом. Тобто я поверталася з навчання, і коли бачила море, я починала плакати. Тоді я зрозуміла, що море для мене — це як член родини. Коли ти щось втрачаєш, ти починаєш це цінувати. Тому треба цінувати все, поки воно у тебе є".

Суспільне Ужгород