Любов, що рятує в полоні: історія подружжя Андрія Раітіна та Олени Терещенко з Маріуполя в Ужгороді

Оборонець Маріуполя Андрій Раітін, вийшовши з «Азовсталі», провів у полоні 3 роки і 4 дні. Його дружина, бухгалтерка військової частини Олена Трещенко, виходячи з мамою й сином з Маріуполя під бомбардуваннями, потрапила у полон на 1 рік і 2 місяці. Нині Андрій з Оленою та їхнім сином Дмитром живуть в Ужгороді. І це — їхня історія.

 

Андрій Раітін та Олена Терещенко

11 травня 2010 року

Весна щедро розливала вулицями Маріуполя сонце й тепло, повнилася очікуваннями нового щасливого літа. Того дня Олена зайшла на роботу до подруги в будівельний магазин — побачитися й коротко обмінятись новинами. Посеред магазинних стелажів та запаху фарби зустріла цікавого молодого чоловіка — Андрій тоді саме працював завідувачем крамниці. Вони перекинулися кількома фразами — нічого надзвичайного, як здалося спершу.

А вже за кілька днів зустрілися знову — завдяки тій самій подрузі, котра обом розповіла одну й ту саму історію: мовляв, «той хлопець» дуже просив номер, а «та дівчина» страшенно зацікавилася. Тільки за пів року вони дізнаються, що насправді ніхто ні в кого нічого не просив. Просто подруга — чи, може, доля? — вирішила, що вони мають бути разом.

Від того травня Олена з Андрієм не розлучалися. Бачилися щодня, гуляли містом, багато говорили і сміялися. Дуже швидко стали жити разом. Мріяли також разом — про власне житло, про стабільність і спокійне наповнене життя, про спільних діток. За три роки на світ з’явився їхній первісток — Дмитрик.

 

Подруга — чи, може, доля? — вирішила, що вони мають бути разом

… Із 15 спільних років на двох майже третину у подружжя вкрала війна. Три роки і 4 дні Андрій провів у полоні. Він був одним із тих, хто виходив з Азовсталі у травні 2022 року з іншими оборонцями Маріуполя. Одночасно з чоловіком, але в іншій колонії, у полоні один рік і 2 місяці була також Олена.

Увесь цей час їхній син Дмитрик із бабусею Тетяною перебували в окупації. Доньку пані Тетяна дочекалася — аби передати сина, якого зберегла ціною власного здоров’я і життя. І навіть встигла разом із донькою та онуком виїхати з окупації у вільну Україну. Але ось дочекатися зятя з полону вже не змогла — не стало життєвих сил…

 

Андрій та Олена пережили одночасний полон

За кілька років до повномасштабної

На військову службу Андрій прийшов у 2018 році. Спершу — рота охорони, у січні 2022 року перевівся у підрозділ ТРО, що формувався при військкоматі.

На той час Олена вже теж була військовослужбовицею. Коли у 2020 році вирішила підписувати контракт, Андрій не відмовляв, лише сказав: «Вирішуй сама». Без прикрас розповів про військову службу і те, що чекає на дружину. Війна тривала, у Маріуполі її відчували постійно. Служба Олени була не зі зброєю, а з паперами й цифрами — працювала в бухгалтерії з документами військової частини.

Їхній син Дмитрик тоді вже пішов до школи, й чи не одразу застав карантин. Утім родина справлялася: чим могли, допомагали батьки Андрія й Олени.

 

Андрій прийшов у військо у 2018 році

24 лютого 2022 року

О шостій ранку Андрія підняли по тривозі: він саме відсипався після добового чергування. Олена запам’ятає цей момент до дрібниць: ось він бере рюкзак, ось вдягає жетон, цілує її на прощання: «Побачимося згодом». І виходить за двері.

Вона знала: дуже швидко її теж викличуть. І того ж дня — таки викликали. Подзвонила мамі — до Дмитрика прийшла бабуся. Вже в частині Олена отримала розпорядження: повертатися додому і чекати дзвінка. З того часу наказів більше не було.

 

Олена знала: дуже швидко викличуть у частину й її

5 березня 2022 року

Щодня й щоночі Маріуполь — під постійними обстрілами. Олена з мамою Тетяною та Дмитриком буквально живуть у бомбосховищі, стіни та стеля постійно здригаються від нових і нових авіаударів. Зв’язок зник ще 2 березня. Водопостачання немає, їжі теж.

Час від часу, ризикуючи потрапити під черговий смертельний обстріл, люди виходять з укриттів — знайти продукти й набрати технічної води з підземних джерел та колодязів.

Несподівано у бомбосховищі з’являється Андрій: йому вдалося вирватися на кілька годин до родини з «Азовсталі», де з побратимами тримає оборону Маріуполя. Чоловік привіз рідним частину пайка, а ще — пляшку газованої води. «Ми не будемо її відкривати», — каже бабуся Тетяна, ховаючи пляшку. Обіцяє: віддасть Андрію, коли той повернеться.

Це була остання зустріч родини на наступні три роки. У 2025-му Олена разом з Дмитриком привезуть збережену у бомбосховищі пляшку з водою в Ужгород. На Закарпаття приїдуть лише вдвох: Андрій третій рік перебуватиме в полоні. А бабуся Тетяна піде у засвіти на Дніпропетровщині. «Я виконала свою місію — зберегла вам сина», — казатиме доньці наприкінці життя.

З цим болем Олена живе й понині. З цим болем живе й Дмитрик: хлопчик і досі не говорить ні про бабусю, ні про час із нею в окупації, поки мама з татом були у полоні.

 

«Я виконала свою місію — зберегла вам сина», — казатиме пані Тетяна наприкінці життя

20 березня 2022 року

… Після чергових трьох авіабомб, що впали на бомбосховище, стало зрозуміло: більше тут лишатися не можна. Олена з мамою та сином вирішили виходити з Маріуполя. Спробували йти через територію так званої ДНР, де на них чекали фільтраційні заходи. Перед фільтрацією Олена заздалегідь почистила телефон. Але її фото у військовій формі знайшли у телефоні мами.

Фільтрацію 26 березня Олена не пройшла. Додому не повернулася. Донецьке СІЗО, Оленівка, зрештою — жіноча колонія у Маріуполі. Про те, що сталося з донькою, мама Тетяна дізналася лише за пів року: у грудні 2022-го на одному з допитів Олені дозволили поговорити з мамою телефоном. Увесь цей час розшукуючи доньку — і аж допоки Олену не звільнили — пані Тетяна з Дмитриком вимушено залишалися на окупованій території. Її попередили: спробують виїхати — дитину заберуть.

 

Андрій тримав оборону на «Азовсталі», коли Олена потрапила в полон

20 травня 2022 року

Останній день виходу українських оборонців з «Азовсталі» під гарантії. Серед тих, хто покидав меткомбінат цього дня — Андрій. Він уже знає, що дружина в полоні: дізнався від посестри, коли «Старлінком» вдалося зловити зв’язок. Але він ще не знає, що попереду на нього теж чекає полон тривалістю понад 3 роки.

При виході з «Азовсталі» їм казали: 2-3 місяці — і повернуть. Але натомість: Оленівка, Таганрог, Каменськ-Шахтинськ у Ростовській області, Камишин — у Волгоградській. Данте писав про 9 кіл пекла. Андрій пройшов чотири. Кожне етапування — «прийомка», побиття, допити. «Сад Гетсиманський» та «Архипелаг Гулаг» — наяву.

Спогади Андрія: «Коли виходили з „Азовсталі“, нас фотографували, проводили обшук. Дагестанець побачив на руці годинник — Оленин подарунок. Забрав. Я просив: залиш, остання пам’ять про родину. Він кулемет наставив і каже: „Знімай“.

Після виходу пізно ввечері 20 травня з «Азовсталі» наступного дня нас привезли до Оленівки. Звідти — новий етап: 24 травня, десь близько десятої вечора, нас заскотчували: кому шапку на очі натягали, кому ганчірку — і так замотували скотчем. На руки — будівельні стяжки. Повантажили у КАМАЗи. Їхали кілька годин, ніхто нічого не пояснював. Охороняв нас російський спецназ. Близько 4-5 ранку наступного дня почалось розвантаження. Стало зрозуміло, що ми кудись приїхали: чули, як відкидаються борти машин, кавказький говір, лай собак, крики.

Чотири місяці я провів у Таганрозі — там тривали так звані «слідчі дії». 20 вересня 2022 року нас етапували до колонії ПК-12 у Каменськ-Шахтинському. Нас там близько 400 сиділо, практично 2 роки. 14 серпня 2024 року — знову етап. Вивозили щодня, по 60 людей, поїздами. Частину відправили до Іжевська. Нас із побратимами висадили в Павловому Валу, неподалік Камишина, у Волгоградській області. Там, у СІЗО №2, я провів ще 9 місяців».

 

При виході з «Азовсталі» нам казали: 2-3 місяці — і повернуть. Але натомість — понад 3 роки полону

Полон. Паралельні пекла

Андрій: Полон… Навіть не можу підібрати потрібне слово… Це сумно, з великої літери. Навіть не так: у цьому слові всі літери великі. Велетенські. Перший вертухай, який нас «приймав»… Ми приїхали десь о п’ятій ранку. А в камеру я потрапив о дев’ятій вечора. Увесь цей час ми зі зав’язаними очима слухали, як він із захватом хвалиться, що по 17 годин на день убиває людей. Інший докидував: «От ви, хохли, вирішили жити добре. А ви у нас дозволу спитали?». Вони нас ненавиділи. За людей не вважали. Завдання було одне — зламати: морально, психічно, фізично. Щоб інші боялися.

З Таганрога із СІЗО нас вперше перевели в колонію. СІЗО — це тюрма, камери.Колонія — триповерхівка, по 100 людей на поверх, без можливості виходу на вулицю. Серед нас були поранені, люди з інвалідністю. Тоді запропонували: хто не витягує «табірне життя» — переведуть у «кращі умови». Потім ми з ними перетнулися в інших тюрмах. І от я пройшов 4 етапи, а хтось — і по 9, і по 10. А кожен етап — це «прийомка», і це найстрашніше — постійні побиття, допити. Страх і біль.

Будівля, в якій ми сиділи, виходила вікном на сусідню — ми її називали «питочна». І ти крізь вікно звідти все чуєш. А потім приходять у камеру за тобою. І ти йдеш.

– Що допомагало триматися?

Олена: Думка, що тобі просто необхідно повернутися, бо на тебе чекають. Родина тримає, дитина. Якщо мене не стане — що буде з сином? Дитячий будинок? І це ще в кращому випадку.

Андрій: Ми ж не здавалися, ми виходили за наказом. На виході з «Азовсталі» був представник ГУРу. Дякував за службу, обіцяв: два-три місяці — будете вдома. І ми за це трималися. Два-три місяці. Потім ще два-три…Складно, бо жили в повному інформаційному вакуумі.

Сидіти або ходити в камерах не можна — лише стояти. Дивитись у вікно не можна. Постійні обшуки. Ліків — нуль, медичну допомогу не надають. У мене більше тижня камінь з нирки виходив, то я ледь по стелі не повзав від болю.

Їжу іноді не приносили взагалі: захотіли — дали, не захотіли — не дали. Та і їжею це назвати важко: у тарілці з водою — дві картоплини. На шістьох. І на всіх — буханець чорного хліба, 600 грамів. Коли я потрапив у полон, важив близько 100 кілограмів. Коли за три роки вийшов на волю — 58.

— До жінок так само ставилися?

Олена: Так. Нам одразу сказали: «У нас немає розділення на жінок і чоловіків. Ви всі військовослужбовці, полонені». У Донецькому СІЗО, перед тим як мене перевели в жіночу колонію в Маріуполі, був момент, коли сил вже не лишалося зовсім. Я весь час питала себе і не могла зрозуміти: за що? чому?

7 місяців у камері чотири на чотири — 22 жінки. Без можливості вийти, без свіжого повітря. Шкіра стала жовтою, по тілу пішли виразки. І все — у повній, цілковитій байдужості…

 

Тобі просто необхідно повернутися, бо на тебе чекають

Травень 2023-го. Свобода Олени

В один із весняних травневих днів Олену просто вивели з камери, віддали речі і сказали: «Претензій не маємо, можете бути вільна». Відпускаючи з ув’язнення, поставили умову: зобов’язується отримати російське громадянство. Олена повернулася до мами з сином, що чекали в окупації. Спільно вирішили: виїжджатимуть на підконтрольну Україні територію — у Дніпропетровську область.

Тут Олена почала пошуки Андрія: залишила контакти й інформацію у всіх можливих інстанціях, моніторила чати. Тим часом здоров’я пані Тетяни різко погіршилося, почали відмовляти ноги: організм не витримав всіх випробувань і нервових потрясінь. За кілька місяців Олена поховала маму на Дніпропетровщині, у вільній Україні.

А коли й сама відчула, що все більше не стає сил — переїхала із Дмитриком в Ужгород. Наступні тижні — просто спала. В тиші, без постійних тривог. Намагаючись зберегти залишки внутрішнього ресурсу, щоб вірити й чекати на Андрія, дбати про сина.

 

Вірити й чекати на Андрія, дбаючи про сина Дмитрика

24 травня 2025 року. Обмін

Була сіра субота, небо від ранку затягнуте хмарами — за прогнозами, ось-ось впаде дощ Чим не день, аби прибрати на балконі? — думала Олена, змушуючи себе жити, дихати і рухатися.

Розбираючи на балконі речі, почула звук сповіщення на телефоні — прийшло повідомлення. «Певно, знову щось від банку», — відмахнулася. Але чи не одразу — наступне повідомлення, але з іншим звуковим сповіщенням. Взявши телефон до рук, Олена читає одне за одним: «Вітаємо, ваш Захисник звільнений з полону!». Ці повідомлення Олена зберігає понині.

Андрія звільнили через 3 роки й 4 дні полону в межах великого обміну у форматі 1000 на 1000. З моменту, відколи до камери увійшли наглядачі, щоб віддати полоненим їхню підлатану українську військову форму, він до останнього сумнівався, що везуть на обмін.

 

До останнього сумнівався, що везуть на обмін

Спогади Андрія: У березні 2025 року до колонії приїхав перевіряючий. Після цього нам вперше за весь час увімкнули радіо — «Соловйов FM». Це звучить абсурдно, але навіть це було важливо: ми хоча б знали, котра година. І ще тоді вперше почули, що почалися обміни.

21 травня нам видали нашу форму. Того ж вечора мене з іще одним побратимом забрали з камери. Вивели у внутрішній дворик, сфотографували, видали спіднє й шкарпетки, яких ми в колонії не бачили взагалі: з чим потрапив у полон — з тим і повертаєшся.

23 травня о третій тридцять ранку нас підняли. Швидко провели через медика — щоб, умовно кажучи, не було синців. Кудись везли. Міняли конвоїрів. Попередили: крок вправо чи вліво — розстріл. Зайшов полковник російський, наказав підняти голову. Ми здивувалися, адже зазвичай наказували навпаки — голову опускати, очі закривати. Дали воду. І в цей момент щось всередині зрушилося: шанси, що це саме обмін, почали зростати.

Знову кудись повезли. Чуємо — літак, отже аеродром. Коли почали заводити в літак — знову скотч на руки, пов’язки на очі. Переліт, інший аеродром. Там нам дали навіть пайок, напоїли. Не били. І тоді стало ясно на 100%: це — обмін. Ми молилися лише про одне — щоб він не зірвався.

Обмін відбувався на кордоні на Чернігівщині, куди полонених доправляли з Гомеля. Найперше Андрій намагався додзвонитися до Олени — номер дружини знав напам’ять. «Вибачте, абонент не може прийняти ваш дзвінок». Розпач і ще одна спроба — зв’язатися зі спільною подругою Анною, яка раніше допомагала Олені розшукувати чоловіка.

У слухавці — сльози і водночас — радість та полегшення. Від Анни дізнався, що родина в Ужгороді. Видих, спокій, відчуття рідної землі під ногами. Перша за понад три роки сигарета. Відтак — дорога в лікарню: звільнених з полону повезли у Чернігів. І вже тут, з другого разу додзвонившись до Олени, Андрій почув рідний голос. Отже, тепер вже точно — вдома.

 

Отже, тепер вже точно — вдома

2026 рік. Ужгород

Андрій досі проходить лікування й реабілітацію — наслідки тривалого полону не минають безслідно. Позаду — перебування у шпиталях Вінниці й Одеси. Ще коли лежав у шпиталі в Одесі, отримав дзвінок з Закарпаття — так налагодилася комунікація з місцевими відповідальними за ветеранів службовцями.

Олена працює в управлінні з питань ветеранської політики Закарпатської ОВА. Дмитрик ходить до школи і займається у секції з боксу.

По приїзду Андрія в Ужгород — відкрили пляшку води, котру пані Тетяна зберегла у бомбосховищі в Маріуполі.

Вони вчаться жити разом наново. І разом дружно піклуються про домашню улюбленицю — мальтійську болонку. Свого часу цей песик допомагав Олені вибиратися із внутрішньої пустки: коли бракло сил, песик змушував жінку виходити на вулицю, гуляти й жити. Тепер — підтримує вже всю родину.

 

Вони вчаться жити разом наново — без розмов про полон

Живуть без розмов про полон. Натомість Андрій щодня розповідає Олені, як сильно її кохає й нагадує, яка вона прекрасна. Матеріальне, що колись було важливим, втратило свою цінність. Нині найважливіше — час, проведений разом. Тож намагаються при нагоді якнайчастіше виїжджати на відпочинок: «Об’їздили все Закарпаття, бо гори лікують!». Зустрічаються зі знайомими родинами ветеранів та побратимами Андрія, з котрими був на «Азовсталі».

Свобода для них — не просто ще одне слово зі словника. Вона має свою невимірювану вагу і ціну. Повсякчас у розмові Андрій у згадках повертається до тих, хто понині залишається в полоні і досі не повернувся.

– Знаєте, багато людей просто не усвідомлюють, в якому комфорті і спокої вони живуть. Сприймають це як належне, буденне. Ми, втративши все, починаємо жити заново. І нам є з чим порівняти. Тому я не жаліюся — немає на що. Хлопцям на передовій важче. Хлопцям, які досі в полоні — ще важче. Багато хто там лишився. Командир бригади мій досі в полоні, побратими. В основному — на території росії: Пермський край, Іжевськ, Мурманськ, за Уралом… Вони всюди. І вони досі сидять.

У неволі розумієш справжню ціну свободи. У полоні ти — як миша в клітці. Дуже швидко переконують, що твоє життя не вартує ламаної копійки. Кожен вихід із камери — це невідомість, ти не знаєш, що буде далі, і ніяк не можеш на це вплинути. Твоє життя тобі не належить. І, напевно, саме тому, коли виходиш на волю, вже не хочеш багато. Хочеш просто жити. Виховати сина достойною людиною. Дочекатися онуків. І щоб нарешті інші теж повернулися.

Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото: Сергій Денисенко

 

Публікацію створено ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

 

 

07 лютого 2026р.