«Встав, одягнув – і пішов жити далі». Гвардійський офіцер – про фронт, поранення і життя після протезування

Він знову поруч з солдатами і допомагає їм пройти шлях відновлення і знову відчути міцний ґрунт під ногами. Він – офіцер служби соціального супроводу 26 Закарпатського полку Національної гвардії України.
У 2022 році Владислав потрапив до військової частини, де продовжив службу після розподілу. Йому довірили формування першого підрозділу на посаді командира взводу – 30 військовослужбовців. Але війна швидко внесла свої корективи: під його керівництвом опинилися вже близько 120 бійців – фактично рівень відповідальності командира роти.
«Під час війни ніхто не питає, готовий ти чи ні. Ти або береш на себе відповідальність, або підводиш людей», – згадує Владислав.
Перший виїзд – одразу «на нуль». Разом із бійцями він виходив на позиції, проходив кілометри до крайньої точки свого сектору, де до противника залишалися лічені десятки метрів. Для нього командування ніколи не обмежувалося наказами – він ішов поруч із солдатами, показуючи власним прикладом, що означає відповідальність командира.
«Я вважав, що не можу вимагати від хлопців того, чого не готовий зробити сам. Якщо йду я – йдуть і вони», – запевняє гвардієць.
Навесні, під час виконання бойових завдань на одній із ділянок фронту, Владислав уперше зіткнувся з втратою побратима. Пораненого евакуювали до Харкова, але врятувати життя не вдалося. Саме тоді, зізнається молодий бойовий офіцер, прийшло усвідомлення справжньої ціни командирських рішень.
«Це був переломний момент. Після цього відповідальність відчувається інакше. Кожне рішення ти пропускаєш через себе», – говорить Владислав.
Згодом під час нічного виходу, через активність ворожих дронів, група затрималася на контрольній точці. Владислав, задивившись у темне небо, зійшов із тропи й підірвався на міні. Попри сильний біль і шок, він зміг зібратися, накласти собі турнікети. Побратими швидко винесли його з небезпечної зони та евакуювали. Уже в «швидкій» він зателефонував дружині, сказав, що поранений і попросив не хвилюватися.
Далі були лікарні, протезування та реабілітація. Владислав пройшов цей шлях із мінімальним власним залученням до збору довідок і оформлення документів – усі процеси супроводжувала військова частина. Протезування проходив у центрі «Без обмежень».
«Протез для мене – це як капці зранку. Встав, одягнув – і пішов жити далі. Я почав знову ходити, бігати. Це повноцінне продовження мене», – говорить чоловік.
Після відновлення Владислав прийняв рішення повернутися до війська. Сьогодні він – офіцер служби соціального супроводу у 26 Закарпатському полку НГУ. Каже, що саме тут може бути максимально корисним – допомагати тим, хто проходить той самий шлях, який він уже пережив.
«Я знаю цю проблематику зсередини: від моменту поранення до того, як знову стаєш на ноги. І я розумію, наскільки важливо, щоб цим займалися люди, які самі це пройшли. Я бачу підтримку командування і розумію, що те, що я роблю сьогодні, – не даремно. Це важливо для хлопців і для підрозділу. І я знаю, що можу допомогти», – резюмує гвардійський офіцер.
Історія Владислава Бурханова – не про втрату, а передусім – про відновлення, лідерство і оптимізм. Про силу людини, яка не дозволила пораненню визначити межі свого життя. Війна змінила його тіло, але не змінила характеру – відповідального, рішучого, готового бути поруч. І сьогодні, коли він допомагає іншим знову стати на ноги, його власний шлях стає доказом: навіть після найважчих випробувань життя не зупиняється. Воно триває. І треба йти перед. Крок за кроком. Впевнено і гідно.




До теми
- Мама здійснила мрію загиблого сина: на вершині Карпат замайорів його прапор
- Амброзія: непомітний ворог, який щороку краде здоров’я мільйонів
- Закарпатські піротехніки виконують завдання з гуманітарного розмінування на Миколаївщині
- Знайдіть мене і поверніть. Щонеділі в Ужгороді нагадують про зниклих і полонених військових
- "Міг замінити вчителя": закарпатський випускник набрав 600 балів із трьох предметів на НМТ
- Один договір — три заклади: як дві закарпатські громади вирішили питання дозвілля для дітей
- "Колись я соромилася називати себе художницею". Історія 23-річної мисткині Катерини Костик із Закарпаття
- Як вступникам Закарпаття правильно подати заяви до закладів вищої освіти та не втратити шанс на бюджет
- Вчитися захищати себе і рідних. Як на Закарпатті працює центр нацспротиву
- Іпотерапія та мотанка: день радості й підтримки для дітей нацгвардійців
- Повернувся з-за кордону, щоб стати на захист України: історія нацгвардійця «Механіка»
- Евакуйовував людей і служив капеланом: історія Олександра Холода
- Понад 100 учасників і майже дві тонни зібраного сміття: підсумки 28-го Екопікніка CHYSTO.DE?!
- «Злагодженість вирішує». Як тренуються екіпажі БТР 26 Закарпатського полку НГУ
- Опанувала жестову мову й навчилася шити: історія переселенки з Донеччини Ольги, яка нині проживає в Ужгороді
- Як в Ужгороді тваринам допомагають боротися зі спекою: поради ветеринара
- На Закарпатті 61 випускник склав НМТ на 200 балів
- Наталія Петій-Потапчук: «Національна, народна культура має колосальне значення саме в час війни»
- Герої без зброї: Віктор Лисовський про те, як скласти пазл порятунку, коли проти тебе стихія
- В Ужгороді та Сваляві рятувальники через спеку встановили охолоджувальні рамки

До цієї новини немає коментарів