Пеґас, Фенікс, Чапля і їх творець: мистецтвознавець Михайло Сирохман про творчу спадщину Володимира Щура

Його життя — це невпинний творчий поступ. Латинське крилате «не прогресувати — означає регресувати» могло б належати до його висловів. Подібно до своїх творів, Володимир Щур, здавалося, не старів, а лише вкривався благородною патиною, яка виразніше виявляла фактуру й характер поверхні. Зовнішньо незворушний профіль індіанського вождя маскував загадковий внутрішній процес народження ідей, метаболізм визрівання форм і засобів їх матеріалізації.

Він був першим і, як сподівалося, не останнім з могікан закарпатського художнього дерева, що народилося в незапам’ятні часи, століттями жило в душах різьбярів, збагачувало людське буття різноманітними виробами, — дивовижними у своїй вишуканій простоті, — і збереглося завдяки кільком обраним, відданим йому сучасним майстрам.

Нова мова царства художнього дерева

Товариство закарпатських художників дерева, до якого, крім Володимира Щура, належали Іван Палаташ, Михайло Іванчо, Іван Лазар, Олекса Мешко, Іван Щур, Василь Варга, Василь Шип та кілька інших митців, утворилося довкола майстерні Художфонду на початку 1970-х років. Наприкінці ХХ століття вони врятували свій жанр для мистецтва серед моря несмаку й ширвжитку, вивели глибинні народні традиції на сучасний рівень і поєднали їх зі сміливими новаціями.

Дивним чином прикладники, яких вважали не найвищою кастою в мистецькій ієрархії, спромоглися на нову художню мову — з цікавими сміливими узагальненнями та перефразуваннями, несподіваним символізмом і лаконізмом, технічними й технологічними відкриттями.

Радянська епоха давала замовлення на сувенірну продукцію та монументальне оздоблення інтер’єрів, і, на щастя, не вважала декоративно-прикладне, тобто прикрашальне, мистецтво важливою ділянкою ідеологічної боротьби. У колах художників по дереву панував дух вільного пошуку, і на тогочасних ярмарках у системі Художфонду продукцію закарпатців скуповували дочиста. Володимир Щур умів робити все, він був і залишається безперечним лідером у царстві художнього дерева.

 

Володимир Щур / Архівне фото з колекції Михайла Сирохмана

Народження чарівника Щура

Тато Володимира походив з Келечина, мама — з Мирчі. Володимир народився 2 січня 1942 року в Міжгір’ї, виріс у Зарічові й Дубриничах на Перечинщині, а як художник сформувався в Ужгороді. В його роботах вгадується монументальність міжгірських полонин, камерний затишок низькогір’я середньої течії Ужа і рафінований мистецький світ закарпатської столиці.

До сил природи додалася й школа — Ужгородське училище прикладного мистецтва, де він навчався з 1960 до 1968 року, з перервою на армію. Його вчителями були Федір Манайло, Василь Свида, Павло Балла, Іван Гарапко. Федір Манайло відкрив для Володимира Щура дивовижний світ народного мистецтва й порадив навчатися в музеї народної архітектури: «Там найдеш все». Від Манайла все й пішло.

Після 10 класу Володимир рік працював із фаховим столярем Андрієм Франером. Лише один рік — і Ондраш-бачі дав йому практичні навички і технічне вміння на всю подальшу різьбярську кар’єру.

Внутрішній всесвіт Щура допомогли формувати книги, які супроводжували всі етапи його творчого зростання. Рідкісні альбоми й фахові видання, які було важко дістати в радянський час, підтримували діалог зі світом декоративних форм різних народів. Безумовно, слід віддати належне і спадковості. До дарунку таланту додалися тисячолітнє верховинське терпіння і неймовірна працездатність. Так народився чарівник Щур.

Композитор взаємодії форм

Можна визначити кілька періодів у творчості Щура. Перший — це усвідомлення народних форм і методів різьбярства, пізнання чи не ідеального поєднання конструкції та краси в стародавніх спорудах, відкриття доцільності розміру й міри декору в ужиткових речах і водночас — пошук власного способу вираження.

Вироби поки що невеликі — дрібна пластика, виставкові роботи, вивіски. Але в них уже присутні всі риси класичного Щура: конструктивне мислення, взаємодія монументального й камерного, потяг до творення знаку, символу, експерименти з матеріалами і легка аура чуда — як головне враження.

Це, умовно кажучи, «прикладний» період, коли починався розквіт дерев’яної майстерні Художфонду. Це пошукові декоративні вставки «Птахи» (1970), «Бики» (1971), «Дерево» (1972), «Пряля» (1973). Це перше відчуття рідного космосу в триптихові «Верховино, світку ти наш» (1975), де різьблені писанки-всесвіти вкладено в раму-ложе, інспіровану формою ткацького човника.

 

«Аптека». Вивіска. Ужгород. 1970. мідь, залізо (кування) / Фото з архіву Михайла Сирохмана

На спалах популярності екзотичних масок у 1970-х Щур відповів місцевим фольклорним «Чортом». Його «Лопати» відкрили авангардовий потенціал народних виробів. Твори з металу прикрасили ужгородський Корзов мідно-залізною аптечною вивіскою, а зал механічного заводу — викарбуваними в листах алюмінію «Дарами моря» (1980).

Другий період можна б назвати «архітектурним» — і не тільки через співпрацю з архітекторами Степаном Шолтесом, Мігалем Ґере, Карлом Штихляйтнером, Казимиром Медвецьким. Роботи Щура завоювали інтер’єри. Відчуття монументального реалізувалося у дерев’яних декоративних стінах, що стали частиною архітектури.

Якщо чудова етнографічна, стилістично досконала семифігурна композиція «Весілля» (1978), створена для санаторію «Карпати», ще має достатньо виставковий характер, то вже наступного року з’являється перша декоративна перегородка «Символи Закарпаття» (1979) — композиційно, декоративно і ритмічно досконалий твір, повноцінна складова інтер’єру готелю «Закарпаття». Прикладник Щур став співавтором вирішення внутрішнього простору. Повністю розкрився могутній потенціал монументаліста, композитора взаємодії форм, звучання простору між елементами та фігурами.

 

Композиція «Символи Закарпаття». Ужгород, бар готелю «Закарпаття». 1979. Дерево (різьблення), скло / Фото з архіву Михайла Сирохмана

Наступні декоративні перегородки — це майже вся історія сучасного декоративно-прикладного мистецтва Закарпаття. У 1983 році «Етнографія краю» (4×1,6 м), в композиції якої домінує лінеарне начало, прикрасила ужгородський аеропорт. У 1985 році готель «Закарпаття» збагатився блискучим твором «Пісні Закарпаття» (6,2×2,7 м) зі спокійним, упевненим ритмом вертикально розташованих декоративних форм і орнаментальних елементів. Два роки праці вимагала грандіозна багатофігурна композиція «Рапсодія» для новозбудованого обласного театру. Цей стилістично найбільш узагальнений, технічно досконалий твір увінчав монументальну серію Щура і став помітним внеском Закарпаття в розвиток української пластики.

 

«Пісні Закарпаття». Фігурна композиція Ужгород, готель «Закарпаття». 1985, дерево (різьблення), метал / Фото з архіву Михайла Сирохмана

Коли метал оживає: приземлення Пеґаса в Ужгороді та крихка Чапля

Поряд із втіленням масштабних проектів у дереві не припинялися експерименти з металом. У 1984 році в ужгородському аеропорту встановили декоративний годинник з мельхіору й міді «Знаки зодіаку» — витончено майстерну композицію, вмотивовано просту і елегантну, філософічно узагальнену. Митець вдало знайшов алегоричну форму часу: напнуте мідне вітрило, врівноважене внутрішнім колом — символом вічності — і зовнішнім колом з 12 знаків долі.

Творчою сенсацією став «Коник Пеґас». Парадоксальна ідея — припнути на міському майданчику коня поетичного натхнення — виникла в щасливий час, коли збіглися бажання і можливості, коли можна було дістати восьмиміліметрову сталь, а поруч був помічник — супермайстер по металу Іван Мага. Це було бажання спробувати щось нове, гра чарівника з листовим металом.

Грубий метал ожив, став легким і приязним. Крилатий талантоносний кінь підкорився Щуру і постав у новій іпостасі — відсторонена міфологічність перетворилася на доброту, на лагідне примирення з примхами людей. Лише в закрученій гриві причаїлося щось гонорове — чи то пеґасівське, чи то щурівське. Інколи здається, що Пеґас тимчасово приземлився в Ужгороді й одного дня може відлетіти, розтанути, як казковий сон. І тоді чари припиняться, і в місті стане нудніше.

 

 

 

Коник-Пеґас / Фото: Софія Сливка

Ще перед Пеґасом була металева Чапля у водоймі міського альпінарію — парадно-декоративна і дещо зневажливо-іронічна. На жаль, вона виявилася занадто крихкою для рук ужгородських вандалів, а краса не захистила її. Покалічена, вона добуває свої дні на задвірках Боздоського парку.

 

Фенікс в угорському селі Тайо, 2000 р. / Фото з архіву Михайла Сирохмана

Закони прогресу тривали, і 1990-і стали наступним періодом в художній біографії Щура — періодом скульптурним. Його твори вийшли на простір міських парків і площ.

«Скульптурний» вихід чарівника у міський простір

Доля сприяє сміливим шукачам. Появі скульптурних форм Щура посприяли численні пленери в Угорщині з 1989 до 2001 року, на яких помічником у роботі з деревом часто був Степан Газуда.

Володимир знову всіх здивував. Як і належить чарівнику, у нього виявилося в запасі достатньо цікавих задумів, а кожен чарівник знає, як втілити задумане в життя. Скільки невимушеної грайливості й високої майстерності у будапештських «Рибках», «Осликові», «Вітрякові»! Скільки народного духу в стовпах-скульптурах — «Віраґлань» (Дівчина-квітка), «Ніка», «Червоний ангел», «Георгій Змієборець» — чи в дотепному «Павичі» з розквітлим хвостом!

І знову завмираєш від тихого захвату, і знову — легка аура чуда: на міській площі з’явився Фенікс — птах, сто раз очищений вогнем. Його доісторична голова і чеператі перетинки крил свідчать про силу і незнищенність. І знову тут автобіографічне — це сам автор, вічний художник, невмирущий і самовідновний тільки завдяки самому собі, своїй волі й творчій силі.

У цьому ж десятилітті з’явилися й нові сюжети — філігранно різьблені дерев’яні хрести і, чергова несподіванка, — ікони на склі, виконані по-щурівськи надзвичайно скрупульозно, з великим терпінням і замилуванням. Як в інших творах Щура завжди вражає вихід за межі означення «прикладне», так в іконах вражає «прикладність» живопису, підпорядкованість декоративній схемі, методичному нанесенню крапочок, рисочок і ліній.

 

Ікона на склі «Святе сімейство». 2000-і / Фото з архіву Михайла Сирохмана

Твори Щура як обереги буття і знаки радості

Володимир Щур не переставав дивувати. Трохи шкода, що його міські скульптури прикрашають здебільшого угорські міста і села. Ужгород отримав у дарунок Пеґаса, набагато міцнішого за поруйновану Чаплю. Мукачево спокусилося на ідею вічного відродження, і центр міста прикрасив Фенікс, але ненадовго — його замінила банальна скульптура Духновича. Це всі твори на Закарпатті — проти більш ніж десятка в Угорщині. І ужгородцям, і міській владі потрібно було уклінно просити Щура ще хоча б один твір для Ужгорода — наприклад, дивного птаха-годинника, зробленого лише в макеті, — для слави і більшої привабливості міста.

Володимир Щур був і залишається славним. Він визначив напрямки розвитку декоративно-прикладного мистецтва в краї. Він створив світ цікавих, дивовижних форм, розкрив нові виражальні й пластичні можливості матеріалів, показав, як можна і треба працювати, виходячи за межі жанрів і звичних масштабів. І важливим є не жанр, а мистецтво.

Чарівник Щур усе життя зберігав дитяче зачудування світом форм і мав сміливість реалізувати задумане. Він розставив на землі радісні знаки свого таланту, розширивши середовище радості.

Його твори оберігають гармонію буття, викликають відчуття внутрішнього оптимізму і вдячності авторові за момент щастя та здивування. Його роботи творять живе культурне середовище, в якому панують високий художній смак, несподівані знахідки, гра і творчість.

Обереги зони мистецтва і людяності — Пеґас, здивований своїм приземленням в Ужгороді, Фенікс, що передчасно оголосив про новонародження в Мукачеві, і майстер дерева й металу — чарівник Щур, який жив серед нас.

Принагідно нагадуємо, що триває збір коштів на видання книги про життя та творчість Володимира Щура. Мета проєкту — зберегти й зафіксувати у книзі мистецьку спадщину Володимира Щура, частина робіт якого вже зникла.

Щоб зробити внесок, потрібно перейти за посиланням заповнити анкету. Оплатити можна одним із запропонованих способів: через QR-код для оплати або за посиланням, обравши зручний варіант.

Михайло Сирохман для Varosh

 

01 листопада 2026р.